Ліра озирнулася. Під керівництвом старого ведмедя полонені люди будували тимчасовий притулок для себе з викинутої на берег деревини та залишків вітрил. Здавалося, вони були задоволені тим, що їм дали якусь роботу. Один з них намагався викресати кременем вогонь.

— Ось трохи їжі, — сказав ведмідь, який розбудив Ліру.

Свіжий тюлень лежав на снігу. Ведмідь розітнув його пазуром та показав Лірі, де нирки. Дівчинка з’їла одну з них сирою: вона була теплою, м’якою та надзвичайно смачною.

— Покуштуй також жиру, — запропонував ведмідь і відрізав для неї шматочок. На смак жир був схожий на вершки з лісовими горіхами. Роджер спочатку вагався, але потім повторив її приклад. Вони їли жадібно, і за кілька хвилин Ліра вже повністю прокинулася та почала зігріватися.

Вона озирнулася навколо, витираючи рота, але Йорика ніде не було.

— Йорик Бернісон розмовляє зі своїми радниками, — пояснив молодий ведмідь. — Він хотів бачити вас, коли ви поїсте. Йдіть за мною.

Він повів їх сніговим пагорбом на місце, де ведмеді вже почали будувати крижану стіну. Йорик сидів у центрі групи старих ведмедів і підвівся, щоб привітатися з нею.

— Ліро Красномовна, — сказав він. — Іди сюди і послухай, що я скажу.

Він пояснив причину її присутності іншим ведмедям, які, мабуть, вже знали про неї, але в будь-якому разі вони звільнили їй місце та поводилися з нею дуже чемно, ніби це була королева. Вона відчувала надзвичайну гордість, сидячи поряд зі своїм другом Йориком Бернісоном під велично сяючою в полярному небі Авророю та приєднавшись до розмови ведмедів.

Виявилося, що правління Йофура Рекнісона сприймалося як чари. Деякі пояснювали це впливом пані Кольтер, яка відвідала їх перед вигнанням Йорика, хоч сам він того не знав, та подарувала Йофуру багато дарунків.

— Вона дала йому зілля, — сказав один ведмідь, — яким він таємно нагодував Хільмура Хільмурсона і яке змусило його забутися.

Хільмур Хільмурсон, здогадалася Ліра, був тим ведмедем, якого вбив Йорик і чия смерть стала приводом для його вигнання. Отже, пані Кольтер була причетна до цього! Але це ще було не все.

— Існують людські закони, що забороняють деякі речі, які вона планувала здійснити, але людські закони не діють у Свольбарді. Вона хотіла відкрити тут ще одну станцію на зразок Больвангара, але ще гіршу, і Йофур збирався дозволити їй це зробити, незважаючи на всі звичаї ведмедів — люди приїздили сюди чи були тут в’язнями, але вони ніколи не жили та не працювали в цьому місці. Потроху вона хотіла затвердити свою владу над Йофуром Рекнісоном, а його — над нами, доки ми не стали б створіннями, що виконують лише її накази. І нашим єдиним обов’язком було б охороняти ту гидоту, яку вона збиралася тут створити…

Це розповідав старий ведмідь. Його звали Сорен Ей-сарсон, він був радником, і його переслідували під час правління Йофура Рекнісона.

— Що вона зараз робить, Ліро? — запитав Йорик Бернісон. — Коли вона почує про смерть Йофура, що вона робитиме?

Ліра вийняла алетіометр. Було не досить видно, щоб розібрати, що він говорить, але Йорик наказав принести факел.

— Що сталося з паном Скоресбі? — запитала Ліра, поки вони чекали. — Із відьмами?

— Відьом атакував інший відьмацький клан. Я не знаю, чи був він у союзі з відокремлювачами дітей, але вони у великій кількості патрулювали небо і атакували під час бурі. Я не бачив, що сталося з Серафіною Пеккала. Щодо Лі Скоресбі, то кулю знову потягнуло вгору, коли я випав з хлопчиком, а він на ній так і залишився. Але твій читач символів розкаже про їхню долю.

Підійшов ведмідь із санями, на яких стояв казан із деревним вугіллям, і засунув просмолену гілку просто всередину. Гілка одразу ж зайнялася, і в її світлі Ліра повернула стрілки алетіометра та запитала про Лі Скоресбі.

Виявилося, що він усе ще в небі, його відносило вітром до Нови Зембли і його зовсім не зачепили скельні примари, до того ж він відбився від іншого відьмацького клану.

Ліра переказала це Йорику, і він задоволено покивав головою.

— Якщо він у повітрі, з ним усе буде гаразд, — сказав він. — А що пані Кольтер?

Відповідь була складною, стрілки рухалися від символу до символу в такій послідовності, яка змусила Ліру замислитися на довгий час. Ведмедям було дуже цікаво, але їх стримувала повага до Йорика Бернісона і його ставлення до Ліри. Вона не звертала на них уваги і поринула в алетіо-метричний транс.

Гра символів, до якої вона якось знайшла ключ, зараз була непевною.

— Він говорить, вона… Вона чула, що ми летимо сюди, і в неї є цепелін, озброєний кулеметами — здається, так — вони просто зараз летять до Свольбарда. Вона ще не знає про те, що Йофура Рекнісона вбито, але скоро вона про це дізнається, тому що… О, так, тому що якісь відьми їй скажуть, а вони дізнаються про це від скельних примар. Отже, я впевнена: навкруги у повітрі повно шпигунів, Йорику. Вона їхала, щоб… щоб удати, ніби хоче допомогти Йофуру Рекнісону, але насправді хотіла здобути над ним владу за допомогою полку татар, які ідуть морем, вони будуть тут за кілька днів…

Як тільки вона приїде, вона збирається туди, де тримають полоненого лорда Ізраеля, щоб організувати його вбивство. Тому що… Тепер стає ясніше — щось, чого я раніше не розуміла, Йорику! Чому вона хоче вбити лорда Ізраеля — тому що знає, що він збирається зробити, і це лякає її, вона хоче зробити це сама, щоб самій все контролювати, до того, як він… мабуть, це місто в небесах, напевне! Вона намагається дістатися туди першою! А зараз він каже мені ще щось…

Ліра схилилася над пристроєм, щосили намагаючись сконцентруватися на стрілці, яка кидалася туди-сюди. Вона рухалася надто швидко, щоб встигнути за нею. Род-жер, який спостерігав за процесом з-за Ліриного плеча, навіть не помічав, щоб вона зупинялася, він усвідомлював лише плутаний діалог між Ліриними пальцями, які повертали стрілки, та довгою голкою, яка відповідала, — це була дивна, ні на що не схожа розмова, така ж незрозуміла, як Аврора.

— Так, — сказала вона зрештою, опускаючи інструмент собі на коліна, глипаючи очима та зітхаючи, ніби прокинувшись від міцного сну. — Так, я зрозуміла, що він каже. Їй потрібно дещо, що є у мене, тому що лорду Ізраелю це також знадобилося б. Воно їм потрібно для… Для того експерименту…

Тут вона зупинилася, щоб зробити глибокий вдих. Щось тривожило її, але вона не розуміла, що саме. Вона була впевнена, що цим щось, яке було таке важливе, був алетіометр, тому що пані Кольтер хотіла його мати, а чим ще це могло бути? Але це був не інструмент, тому що алетіометр по-іншому посилався на себе, це був не він.

— Я думаю, це — алетіометр, — сказала вона розгублено. — Так я думала весь час. Я повинна передати його лорду Ізраелю перед тим, як вона отримає цей прилад. Якщо вона отримає його, ми всі загинемо.

Коли вона це сказала, вона відчула себе дуже стомленою, такою розбитою та сумною, що смерть здавалась би полегшенням. Але, дивлячись на Йорика, вона не сказала цього вголос. Вона сховала алетіометр і випросталась.

— Вона далеко звідси? — запитав Йорик.

— Лише за кілька годин. Я думаю, мені потрібно віддати алетіометр лорду Ізраелю якомога швидше.

— Я піду з тобою, — сказав Йорик.

Вона не заперечувала. Поки Йорик віддавав накази та збирав озброєний загін для захисту під час завершальної частини їх подорожі на північ, Ліра мовчки сиділа, зберігаючи енергію. Вона відчувала: щось вислизнуло від неї під час останнього читання. Вона заплющила очі та заснула, але невдовзі її розбудили, і вони вирушили в дорогу.

Ліра їхала верхи на сильному молодому ведмеді, Роджер — на другому, Йорик невтомно біг попереду, а загін, озброєний вогнеметами, охороняв їхній тил.

Шлях був довгий та складний. Місцевість у Свольбарді була гірською, з гострими скелями та хребтами, порізаними глибокими ущелинами й кам’янистими долинами, до того ж було нестерпно холодно. Ліра подумки поверталася до саней циган, які м’яко везли їх до Больвангара — та подорож здавалася їй такою швидкою та комфортною! Тут повітря було надзвичайно морозяним — вона ще ніколи не відчувала такого холоду, може, у ведмедя, на якому вона їхала, була не така легка хода, як у Йорика, а може, це вона вже надто стомилася. У будь-якому разі це був дуже важкий шлях.