Пан Коустон був економом. Між ним і дворецьким була давня і добре встояна конкуренція. Економ був головним, але у дворецького було більше можливостей здобути прихильність учених і скористатися з цього. Він був радий із нагоди показати економу, що краще знає, що відбувається у вітальні.

Дворецький вклонився і пішов. Ліра спостерігала, як її дядько налив собі кави, миттєво випив та налив ще, щоб цього разу насолоджуватися маленькими ковтками. Вона згоряла від цікавості: валізи із зразками? Проекційний ліхтар? Що ж таке термінове і важливе він мав показати вченим?

Невдовзі лорд Ізраель підвівся і відвернувся від вогню. Вона бачила його на весь зріст і дивувалася з контрасту між ним і товстуватим дворецьким та згорбленими слабкими вченими. Лорд Ізраель був високим чоловіком із кремезними плечима, мужнім засмаглим обличчям і очима, у яких, здавалося, вирував дикий сміх. Це було лице людини, народженої змагатися і владарювати — і в жодному разі не коритися або викликати жаль. Усі його рухи були широкими і чітко відточеними, як у дикої тварини, і коли він з’являвся в подібних місцях, то і справді здавався дикою твариною, яку посадили в замалу для неї клітку.

Тієї миті його обличчя виражало віддаленість і заглибленість у власні думки. Його деймон підійшов ближче і притулився головою до його пояса, він подивився на нього непроникним поглядом, повернувся і підійшов до столу. Ліра раптово відчула холод у животі — лорд Ізраель зняв корок із карафи з токайським і налив собі бокал вина.

— Ні!

Приглушений крик мимовільно вирвався у неї. Лорд Ізраель почув і зразу обернувся.

— Хто тут?

Ліра вже нічого не могла вдіяти. Вивалившись із шафи, вона квапливо вихопила бокал з його рук. Вино розплескалося на край столу і килим, а бокал впав і розбився. Він схопив її за зап’ястя і міцно стиснув його.

— Ліро! Якого біса ти тут робиш?

— Відпусти мене — і я скажу!

— Спочатку я зламаю тобі руку. Як ти посміла зайти сюди?

— Я щойно врятувала твоє життя!

На мить вони замовкли: дівчина, скорчена від болю, яка кривилася, щоб не заридати вголос, і чоловік, який схилився над нею, насуплений, неначе хмара.

— Що ти сказала? — промовив він уже тихіше.

— Вино отруєне, — пробурмотіла вона через стиснуті зуби. — Я бачила, як Ректор додав туди якийсь порошок.

Він відпустив її. Вона плюхнулася на підлогу, і Пантелеймон стривожено сів їй на плече. Дядько подивився вниз, стримуючи гнів, і вона не насмілилася зустрітися з ним поглядом.

— Я зайшла просто подивитися на кімнату, — сказала вона. — Я знаю, мені не слід було. Я збиралася вийти до того, як хтось зайде, але почула, що йде Ректор, і попалася. Шафа була єдиним місцем, де можна було сховатися. І я бачила, як він підсипав порошок у вино. Якби я…

Почувся стук у двері.

— Це черговий, — сказав лорд Ізраель. — Назад у шафу! Якщо я почую хоч найменший шум, ти шкодуватимеш, що жива.

Вона враз рвонулася назад, і коли дверцята зачинилися за нею, лорд Ізраель покликав:

— Заходьте!

Як він і сказав, це був черговий.

— Сюди, пане?

Ліра побачила старого чоловіка, який невпевнено стояв у дверях, а за ним виднівся край великого дерев’яного ящика.

— Так, Шатере, — сказав лорд Ізраель. — Занеси їх обидва і постав біля столу.

Ліра трохи розслабилася і відчула біль у плечі й зап’ясті. Цього було б досить, щоб змусити її заплакати, якби вона була з тих дівчат, що плачуть. Натомість вона стиснула зуби і тихенько поворушила рукою, поки не відчула полегшення.

Потім почувся звук розбитого скла і сплеск пролитої рідини.

— Чорт забирай, Шатере, ти необережний старий дурень! Подивись, що ти скоїв!

Ліра все бачила. Її дядько ухитрився зіштовхнути карафу з токайським зі столу так, ніби це зробив черговий. Старий обережно поставив валізу і почав вибачатися.

— Мені шкода, пане! Я, мабуть, підійшов ближче, ніж я думав…

— Принеси щось, аби прибрати тут. Швидше, поки вино не всмокталося в килим!

Черговий і його молодий помічник поквапилися вийти. Лорд Ізраель підійшов до шафи і стиха мовив:

— Якщо ти вже тут, то можеш допомогти. Придивись до Ректора уважніше, коли він увійде. Якщо ти розповіси щось цікаве про нього, я допоможу тобі позбутися халепи, в яку ти вже вскочила. Зрозуміла?

— Так, дядьку.

— Ворухнешся — я тобі не стану допомагати. Все залежить від тебе.

Він знову обернуся спиною до вогню, коли зайшов черговий із віником, совком, відром і ганчіркою.

— Прошу вибачення ще раз, пане. Я не знаю…

— Просто прибери.

Коли черговий витирав вино з килима, постукав і увійшов дворецький зі слугою лорда Ізраеля — чоловіком на ім’я Торольд. Вони разом несли важку валізу з полірованого дерева з мідними ручками. Вони побачили, що робить черговий, і остовпіли.

— Так, це було токайське, — сказав лорд Ізраель. — Шкода. Це ліхтар? Встановіть його поряд із шафою, Торольде. Я повішу екран на іншому боці.

Ліра зрозуміла, що вона зможе бачити екран і все, що з’явиться на ньому, через щілину між дверцятами, і гадала, чи навмисне її дядько все так розставив. Скориставшись шумом, із яким слуги розгортали жорстке полотно і напинали його на спеціальну рамку, вона прошепотіла:

— Бачиш? Варто було приходити, згоден?

— Мабуть, — суворо відповів Пантелеймон своїм тонким голоском метелика. — А може, й ні.

Лорд Ізраель стояв біля каміна, допиваючи свою каву, і похмуро дивився, як Торольд розкрив валізу з проекційним ліхтарем, відкрив об’єктив і перевірив масло.

— Тут достатньо масла, пане, — сказав він. — Послати по техніка, щоб він налагодив його?

— Ні. Я сам. Дякую, Торольде. Вони вже закінчили обідати, Рене?

— Гадаю, так, пане, — відповів дворецький. — Якщо я правильно зрозумів пана Коустона, Ректор і його гості знають, що ви тут, і не збираються засиджуватися. Забрати тацю?

— Забирай і йди.

— Гаразд, пане.

З легким уклоном дворецький забрав тацю і вийшов, за ним пішов і Торольд. Щойно двері зачинилися, лорд Ізраель подивився через усю кімнату на шафу, і Ліра відчула силу його погляду, майже як дотик, немов стрілу чи спис. Потім він відвів погляд і тихо заговорив зі своїм деймоном.

Той тихо підійшов і сів біля нього, уважний, витончений і небезпечний. Тоді уважно подивився на двері, що вели до їдальні, своїми зеленими очима, так само, як лорд своїми чорними. Ручка дверей повернулася. Ліра не бачила дверей, але у неї перехопило подих, коли зайшов перший чоловік.

— Ректоре, — сказав лорд Ізраель. — Так, я повернувся. Запросіть ваших гостей — у мене є щось цікаве для вас.

— Лорде Ізраель, — повільно промовив Ректор і підійшов, щоб потиснути його руку. Зі своєї схованки Ліра простежила, як погляд Ректора ковзнув на стіл, де стояло токайське.

— Ректоре, — сказав лорд Ізраель, — я прийшов надто пізно, щоб турбувати вас за обідом, тому розмістився тут. Привіт, проректоре. Радий бачити вас у доброму здоров’ї. Вибачте за мій невідповідний вигляд — я щойно зійшов на землю. Так, Ректоре, токайського немає. Думаю, ви стоїте на ньому. Черговий перекинув його зі столу, але з моєї вини. Доброго дня, священику. Я з великою цікавістю прочитав вашу останню працю…

Він пройшов зі священиком, ніби пропонуючи Лірі добре вдивитися у Ректорове обличчя. Воно було незворушним, але деймон на його плечі ворушив пір’ям і постійно переступав з однієї ноги на другу. Лорд Ізраель вже хазяйнував у кімнаті, і хоч він намагався бути ввічливим із Ректором на його власній території, було видно, на чиєму боці сила.

Вчені привітали гостя і пройшли до кімнати. Дехто сів за стіл, дехто в крісла, і невдовзі кімната наповнилася гулом голосів. Ліра бачила, що всі страшенно заінтриговані дерев’яною валізою, екраном і ліхтарем. Вона добре знала вчених: бібліотекар, проректор, екзаменатор та інші; це були люди, які оточували її все життя, вчили її, карали, втішали, даруючи маленькі подарунки, ганяли її з фруктових дерев у саду — вони були всім тим, що вона вважала родиною. Вони навіть відчували себе такою родиною, і якби вона знала, що це таке, то, мабуть, зрозуміла, що на неї більше схожі слуги коледжу. У вчених були важливіші справи, ніж прив’язуватися до напівдикої, напіввихованої дівчинки, яка випадково залишилася серед них.