— Пане Скоресбі, як ви полетите у Свольбард?

— Знадобиться дирижабль із газовим двигуном, щось на зразок цепеліна, а також сильний південний вітер. Але, прокляття, я б не насмілився. Ти коли-небудь його бачила? Найхолодніший, найпокинутіший, найнегостинніший, Богом забутий глухий закут ніколи не існуючої землі.

— Цікаво, Йорик Бернісон хоче повернутися назад…

— Його вб’ють. Він у вигнанні. Лише він ступить на ту землю, його роздеруть на шматки.

— Як ви надуваєте свою кулю, пане Скоресбі?

— Двома способами. Можна здобути водень, наливаючи сірчану кислоту на металеві стружки, а потім зібрати випари і поступово наповнити кулю. Другий спосіб — знайти отвір, який виник через земний газ, що виходить з вогняних шахт. Тут багато газу під землею, а також нафти. Я можу зробити газ із нафти, якщо потрібно, а також з вугілля — газ здобути неважко. Але найшвидший спосіб — використати газ землі. Через добрий отвір можна наповнити кулю за годину.

— Скількох людей вона може підняти?

— Шість, якщо буде потрібно.

— Ви зможете перевезти Йорика в його обладунках?

— Я вже перевозив. Одного разу я врятував його від татар, коли він був в облозі і його морили голодом — це було підчас Тунгуської кампанії. Я прилетів і забрав його. Звучить легко, але, чорт забирай, мені довелось розрахувати вагу старого на око. А потім лишалося сподіватися, що ми здобудемо земний газ з-під криги, яка намерзла від його випаровування. Я бачив, яка там земля, з повітря, і було б краще, якби це був ґрунт. Розумієш, щоб опуститися на землю, мені потрібно випустити газ із кулі, а без нього я не можу знову злетіти. Принаймні, нам вдалося це зробити — завдяки обладункам і всякому іншому.

— Пане Скоресбі, ви знаєте, татари роблять дірки в головах у людей?

— О, звичайно. Вони роблять це тисячоліттями. Підчас Тунгуської кампанії ми зловили п’ятьох татар, і в трьох з них була дірка в черепі. Деякі з них мали навіть по дві.

— Вони роблять це один одному?

— Правильно. Спочатку вони вирізають по колу шкіру на скальпі, щоб зняти шкіряний клапоть і оголити кістку. Потім вирізають невелике коло на черепі, дуже обережно, щоб не зачепити мозок, а після цього пришивають скальп назад.

— Я думала, вони роблять це зі своїми ворогами!

— Чорт забирай, ні. Це великий привілей. Вони роблять це для того, щоб з ними могли розмовляти боги.

— Ви коли-небудь чули про дослідника Станіслава Грумана?

— Грумана? Звісно. Я познайомився з одним чоловіком із його команди, коли перелітав через Єнісей позаторік. Тоді він збирався пожити серед татарських племен вгорі за течією. Насправді, я думаю, це він зробив дірку в черепі. Це була частина церемонії з ініціації, але чоловік, який мені це розповідав, знав про це не дуже багато.

— Отже… Якби він був почесним татарином, вони б не вбили його?

— Вбили його? Що, він мертвий?

— Так. Я бачила його голову, — гордовито сказала Ліра. — Мій батько її знайшов. Я бачила, як він показував її вченим в Коледжі Джордана в Оксфорді. Вони оскальпували її і таке інше.

— Хто її оскальпував?

— Ну, татари, так думали вчені… Але, може, це й не так.

— Тоді це, мабуть, була голова не Грумана, — сказав Лі Скоресбі. — Твій батько, напевне, хотів збити з пантелику вчених.

— Мабуть, так, — відповіла Ліра задумливо. — Він просив у них гроші.

— І коли вони побачили голову, вони дали йому гроші?

— Так.

— Гарний фокус. Людей шокує вигляд таких речей — їм не подобається дивитися на це зблизька.

— Особливо вченим, — додала Ліра.

— Ну, це ти знаєш краще за мене. Але якщо то була голова Грумана, певен, її оскальпували не татари. Вони скальпують ворогів, а не своїх людей, а він був татарином, тому що прийняв їхню віру.

Поки вони їхали, Ліра прокручувала все це подумки. Довкола було стільки широких стрімких течій, повних різних значень: гобліни та їхня жорстокість, їхній страх перед Пилом, місто на Аврорі, її батько у Свольбарді, її мати… А де була вона? Алетіометр, політ відьом на північ. І бідолашний малий Тоні Макаріос, і літаючий шпигун з годинниковим механізмом, і надприродне фехтування Йорика Бернісона…

Вона заснула. І з кожною годиною вони наближалися до Больвангара.

Той факт, що цигани не чули і не бачили нічого, пов’язаного з пані Кольтер, бентежив Фардера Корама і Джона Фаа більше, ніж вони показували Лірі, але вони не знали, що дівчинка також непокоїлася. Ліра боялася пані Кольтер і часто про неї думала. І там, де лорд Ізраель тепер був «батько», пані Кольтер ніколи не була «мати». Причиною цього був деймон пані Кольтер — золотава мавпа, який наповнив Пантелеймона пекучою ненавистю і який, відчувала Ліра, проникнув у її таємниці, особливо щодо алетіометра.

І вони, напевно, переслідували її — було б наївно думати, що це не так. У будь-якому разі літаючий шпигун підтвердив це.

Але коли ворог завдав удару, це була не пані Кольтер. Цигани планували зупинитися і дати відпочинок собакам, полагодити кілька саней, а також підготувати зброю для штурму Больвангара. Джон Фаа сподівався, що Лі Скоресбі знайде газ землі і наповнить меншу свою кулю (оскільки, ймовірно, він мав дві) і підніметься у повітря, щоб розвідати, що відбувається на землі. Однак аеронавт залежав від погодних умов так само, як і моряк, і він сказав, що буде туман. Справді, коли вони зупинилися, спустилася густа завіса туману. Лі Скоресбі знав, що нічого не побачить з неба, отже, він зайняв себе тим, що перевіряв спорядження, хоч воно й було в бездоганному стані. А потім, без жодного попередження, із темряви полилася злива стріл.

Три цигани впали одразу ж і вмерли так тихо, що ніхто нічого не почув. Лише коли вони почали незграбно падати на собачі упряжки і застигати на снігу, чоловіки, які були поблизу, схаменулися. Деякі поглянули у небо, здивовані швидкими незрозумілими звуками ударів, що падали з усіх боків, коли стріли влучали в дерево чи в замерзлу тканину.

Першим отямився Джон Фаа, він почав вигукувати накази з центру їхньої колони. Змерзлі люди кинулися їх виконувати в той час, як стріли продовжували сипати дощем, прямими цівками дощу зі смертоносними наконечниками.

Ліра була на відкритому місці, і стріли летіли в неї над головою. Пантелеймон почув їх раніше, обернувся на барса і збив її з ніг, зробивши не такою доступною ціллю. Струшуючи сніг з очей, вона перевернулася, щоб краще бачити. Ще не досить густа темрява була переповнена шумом збентеження. Вона чула могутній рик, брязкіт і скрип обладунків Йорика Бернісона, який біг у повному вбранні по санях просто в туман, після чого звідти почулися крики, ричання, хрускіт, могутні руйнівні удари, вигуки жаху і ревіння жорстокого гніву, який нищив їх.

Але кого — їх? Ліра не бачила постатей ворогів. Цигани збилися докупи, намагаючись захищати сани, але це (навіть Ліра помітила) робило їх ще доступнішими мішенями. В рукавицях нелегко було стріляти з рушниць — дівчинка чула лише чотири чи п’ять пострілів крізь безкінечний свист дощу стріл. Дедалі більше і більше чоловіків падали щохвилини.

«О Джон Фаа! — думала вона з болем. — Ти не передбачив цього, і я тобі не допомогла»!

Але вона думала це лише мить, тому що одразу ж почулося ричання Пантелеймона, і щось — інший деймон — налетів на нього і збив його з ніг, від чого в самої Ліри перехопило подих. А потім чиїсь руки потягли її, підняли, хтось заткнув їй рот смердючою рукавицею і перекинув в інші руки, які знову притиснули її до землі — від цього дівчинка відчула запаморочення, задуху і біль одночасно. Спочатку її руки завели за спину і стягнули так, що плечі захрустіли, а потім хтось зв’язав їх і натягнув на голову каптура, щоб заглушити її крики, тому що вона справді голосно кликала:

— Йорику! Йорику Бернісон! Допоможи мені!

Але чи він чув? Вона не знала. Її шпурляли навсібіч, потім кинули на якусь жорстку поверхню, яка нахилилася і почала підстрибувати, як сани. До неї долітали дикі, жахливі звуки. Мабуть, вона чула ревіння Йорика Бернісона, але вже з великої відстані. Її зі зв’язаними руками і заткнутим ротом продовжувало трясти і підкидати на вибоїнах, тоді як вона ридала від люті і страху. Навколо неї розмовляли незнайомі голоси.