— Ходімо, Ліро, — сказав Фардер Корам. — Все готове?

Ліра тільки-но прокинулася, спакувала свої речі та побачила землю. Тому їй довелося лише спуститися в каюту взяти сумку.

Першою справою, яку вона і Фардер Корам повинні були зробити на березі, — це відвідати будинок відьмацького консула. Вони не довго шукали його: місто розташовувалось навколо гавані, і єдиними вагомими будівлями були молитовня та будинок губернатора. Відьмацький консул жив у пофарбованому в зелене дерев’яному будинку з видом на море, і, коли вони подзвонили у двері, гучний дзвін озвався на тихих вулицях.

Слуга провів їх до невеличкої вітальні і приніс кави. Скоро вийшов сам консул, щоб привітатися з ними. Це був товстий чоловік із рум’яним обличчям, одягнутий у скромний чорний костюм. Його звали Мартін Ланселіус. Його деймоном була змія з так само напруженими діамантово-зеленими очима, як і в нього, що було єдиною відьмацькою ознакою його зовнішності, хоч Ліра не знала напевно, як має виглядати відьмак.

— Чим я можу допомогти, Фардере Корам? — запитав він.

— Двома способами, докторе Ланселіус. По-перше, мені дуже потрібно зв’язатися із відьмою, з якою я познайомився декілька років тому на болотах у Східній Англії, її звуть Серафіна Пеккала.

— Коли ви зустрічалися з нею? — запитав він.

— Мабуть, сорок років тому. Але я думаю, вона пам’ятає.

— А в чому ще вам потрібна моя допомога?

— Я представляю циганські родини, які втратили своїх дітей. У нас є причини думати, що існує організація, яка краде дітей: і наших, і інших — і відвозить їх на північ для якихось невідомих цілей. Мені б хотілося знати, чи чули ви або ваші люди, що відбувається.

Доктор Ланселіус відпив кави.

— Не можна не помітити, щось подібне відбувається і тут, — відповів консул. — Розумієте, стосунки між моїм народом та жителями півночі чудові. І мені б нізащо не хотілося якось обтяжувати їх.

Фардер Корам похитав головою, ніби він все дуже добре розумів.

— Треба додати, — мовив він, — мені б не довелося запитувати вас, якби я міг отримати інформацію іншим шляхом. Тому я й запитав спочатку про відьму.

Тепер головою захитав доктор Ланселіус, ніби він розумів. Ліра спостерігала за цією грою із здивуванням та повагою. Щось відбувалося, і дівчинка помітила, що відьмацький консул прийняв якесь рішення.

— Добре, — сказав він, — все правильно, ви, мабуть, розумієте, що ми не могли не чути вашого ім’я, Фардере Корам. Серафіна Пеккала — королева відьмацького клану в районі озера Енара. Що ж до другого питання, звичайно, цю інформацію ви отримали не від мене.

— Так і є.

— Добре, саме в цьому місті знаходиться філія організації Північна прогресивна дослідницька компанія, яка удає, що шукає мінерали, але насправді контролюється Генеральним Облатковим братством у Лондоні. Ця організація, наскільки мені відомо, імпортує дітей. Але цього не знають у місті. Норвезький уряд офіційно не має до цього жодного відношення. Діти не залишаються тут довго, їх відвозять на якийсь віддалений острів.

— Ви знаєте, на який, докторе Ланселіус?

— Ні. Я б сказав вам, якби знав.

— А ви знаєте, що там з ними роблять?

Уперше доктор Ланселіус подивився на Ліру. Вона відповіла йому впевненим поглядом. Маленька зелена змія-деймон підвела голову з коміра консула і прошепотіла щось, висовуючи свій тремтячий язик, йому на вухо.

Консул сказав:

— Я чув фразу «Мейштадський процес» стосовно цієї справи. Гадаю, вони використовують її, щоб приховати справжню назву. Я також чув слово інтерсекція, але не можу сказати, до чого воно.

— А зараз у місті є діти? — спитав Фардер Корам.

Він пригладив шерсть свого деймона, коли той постав у бойовій готовності. Ліра помітила, що він припинив муркати.

— Ні, думаю, ні, — відповів доктор Ланселіус. — Група приблизно з дванадцятьох осіб прибула на тому тижні, і вони поїхали позавчора.

— О! Так недавно? Це дає нам хоч якусь надію. На чому вони подорожують, докторе Ланселіус?

— На санях.

— І ви не уявляєте, куди вони їдуть?

— Майже ні. Це нас не цікавить.

— Зрозуміло. Добре, ви достатньо чітко відповіли на всі мої питання, сер, але є ще одне. Якби ви були на моєму місці, яке б питання ви поставили відьмацькому консулу?

Уперше за всю зустріч доктор Ланселіус посміхнувся.

— Я б спитав, де я можу найняти ведмедя в обладунках, — була його відповідь.

Ліра підвелась і відчула, як тріпоче серце Пантелеймона під її руками.

— Я вважав, що ведмеді в обладунках служать Облатковому братству, — сказав здивований Фардер Корам. — Тобто Північній прогресивній компанії, чи як там вони себе називають.

— Принаймні один не служить. Ви можете знайти його на складі саней в кінці вулиці Ленглокур. Він там зараз підробляє, але його норов та страх, який він викликає у собак, не затримають його там довго.

— Що ж він — ренегат?

— Мабуть, так. Його звуть Йорик Бернісон. Ви запитали, яке б питання я поставив, і я вам відповів. А тепер що б я зробив: я б скористався нагодою найняти ведмедя в обладунках, навіть коли б він перебував значно далі, ніж він є.

Ліра не могла всидіти на місці. Однак Фардер Корам знав правила етикету для таких зустрічей і взяв ще один медовий пряник з тарілки. Поки він їв, доктор Ланселіус звернувся до Ліри.

— Я зрозумів, ви володієте алетіометром, — сказав він, здивувавши її. Звідки він міг знати?

— Так, — відповіла Ліра і після того, як Пантелеймон ущипнув її, додала: — Хочете подивитися на нього?

— Із великим задоволенням.

Вона незграбно засунула руку в непромокальну сумку і передала йому оксамитовий пакунок. Він розгорнув його й обережно взяв у руки, дивлячись на циферблат, як учений дивиться на рідкісний манускрипт.

— Який витончений! — сказав він. — Я бачив інший, але він був не такий гарний, як цей. А інструкції для прочитання у вас є?

— Ні, — почала Ліра, але, перш ніж вона встигла щось додати, Фардер Корам продовжив:

— Ні, на жаль, хоч Ліра і володіє алетіометром, немає ніякої можливості читати його. Це, мабуть, така сама загадка, як посудини з чорнилом, які використовують індуси, щоб читати майбутнє. А найближча книга із розшифруванням для прочитання символів, яку я знаю, є в Абатстві Святого Йоганна у Хайдельберзі.

Ліра розуміла, чому він казав це — він не хотів, щоб доктор Ланселіус довідався про її силу. Але вона також бачила щось таке, чого не бачив Фардер Корам — хвилювання деймона доктора Ланселіуса, і вона знала, що краще було не брехати.

Тож вона зауважила:

— Насправді я можу читати, — говорячи почасти докторові Ланселіусу, почасти Фардеру Кораму.

Тоді обізвався консул:

— Ти дуже розумна. Звідки він у тебе?

— Ректор Коледжу Джордана в Оксфорді дав мені його, — відповіла вона. — Докторе Ланселіус, ви знаєте, хто їх виробляє?

— Кажуть, їх створюють у місті Празі, — сказав консул. — Учений, який винайшов перший алетіометр, напевно, намагався винайти спосіб вимірювати вплив планет за законами астрології. Він хотів зробити пристрій, який би вказував на Марс чи Венеру, як компас вказує на північ. Це йому не вдалося, але механізм, який він створив, явно вказував на щось, навіть якщо ніхто не міг зрозуміти, що це було.

— А звідки взялися символи?

— О, це сімнадцяте століття. Символи й емблеми були повсюди. Будівлі та картини створювалися так, що їх можна було читати, як книги. Всі речі щось означали. Якби ви знайшли потрібний словник, ви б змогли прочитати саму Природу. Не дивно, що філософи використали символізм свого часу, щоб інтерпретувати знання, яке йшло із загадкового джерела. Але, знаєте, їх не сприймали серйозно протягом двох століть.

Він повернув інструмент Лірі і додав:

— Можу я спитати про щось? Без книг, що розшифровують символи, як ви його читаєте?

— Я лише намагаюся відпустити розум, це щось схоже на відчуття, коли дивишся на воду. Потрібно, щоб очі знайшли правильний рівень, оскільки у фокусі має з’явитися щось одне. Якось так, — відповіла вона.