Це була лялька, манекен з порожнім дурнуватим людським обличчям. Вона була вдягнута так, як одяглася б пані Кольтер, і мала дещо спільне з нею. Він удавав, ніби в нього деймон. І тоді Ліра зрозуміла, що далі все буде гаразд.

Вона підійшла ближче до трону і дуже низько вклонилася, тримаючи в кишені Пантелеймона, який сидів там тихо й спокійно.

— Наші вітання вам, великий королю, — мовила вона. — Тобто я маю на увазі мої привітання, а не його.

— Чиї — його? — запитав ведмідь голосом, який був м’якший, ніж вона сподівалася, але проникливим та забарвленим різними тонами. Коли він говорив, він махав лапою перед ротом, щоб відігнати мух, що роїлися поруч з ним.

— Йорика Бернісона, ваша величносте, — відповіла вона. — Я повинна сказати вам дещо дуже важливе і таємне, і мені здається, це треба сказати віч-на-віч, справді.

— Щось про Йорика Бернісона?

Вона підійшла просто до нього, обережно ступаючи по заляпаній птахами підлозі та відганяючи мух, які дзижчали навколо.

— Щось про деймонів, — сказала вона так, щоб почув лише він.

Вираз його обличчя змінився. Вона не могла зрозуміти, що він означає, але, безсумнівно, він був страшенно зацікавлений. Раптом він різко підвівся з трону, що змусило її відскочити, та риком щось наказав іншим ведмедям. Вони всі схилили голови та позадкували до дверей. Птахи, які стривожено здійнялися від його рику, почали кружляти з криком, поки знову не повсідалися у свої гнізда.

Коли у тронній кімнаті вони залишилися удвох, Йофур Рекнісон швидко повернувся до неї.

— Добре, — сказав він. — Скажи мені, хто ти. Що ти хотіла розповісти про деймонів?

— Я — деймон, ваша величносте, — промовила Ліра. Він мовчки зупинився.

— Чий? — запитав він.

— Йорика Бернісона, — була її відповідь.

Це було найнебезпечніше з того, що вона коли-небудь говорила. Вона ясно бачила, що лише його здивування врятувало її від того, щоб бути роздертою на шматки. Вона одразу ж повела далі:

— Будь ласка, ваша величносте, дозвольте спочатку розказати, а потім можете робити зі мною все що завгодно. Я прийшла сюди на свій власний ризик, як ви бачите, і я не маю нічого, що б могло вас якось ушкодити. Насправді я хочу допомогти вам, ось чому я прийшла. Йорик Бернісон став першим ведмедем із деймоном. Але ним мусили стати ви. Я б дуже хотіла бути вашим деймоном, а не його, ось чому я прийшла.

— Як? — запитав він, задихаючись. — Як ведмідь отримав деймона? І чому він? І як ти можеш бути так далеко від нього?

Мухи розліталися від його рота, немов маленькі слова.

— Усе просто. Я можу залишати його, тому що я схожа на деймонів відьом. Знаєте, що вони можуть віддалятися від них на сотні миль? Так само і я. Щодо того, звідки я в нього, то це сталося в Больвангарі. Ви чули про Больвангар, тому що пані Кольтер повинна була розповісти вам про нього, але, мабуть, вона не розповіла всього, що там відбувалося.

— Відокремлення… — сказав він.

— Так, відокремлення, це частина інтерсекції. Але вони займалися також іншими речами, наприклад створювали штучних деймонів. Та експериментували з тваринами. Коли Йорик Бернісон почув про це, то запропонував провести експеримент над ним, щоб з’ясувати, чи можуть вони зробити деймона для нього. І вони зробили. Це була я. Мене звати Ліра. Коли в людей є деймон, він має форму тварини, отже, деймоном ведмедя є людина. І я — його деймон. Я знаю, про що він думає, що він робить і де знаходиться і…

— Де він зараз?

— У Свольбарді. Він поспішає сюди так швидко, як може.

— Чому? Що він хоче? Він, мабуть, божевільний! Ми роздеремо його на шматки!

— Йому потрібна я. Він іде сюди, щоб забрати мене. Але я не хочу бути його деймоном, Йофуре Рекнісон, я хочу бути вашим. Коли люди в Больвангарі побачили, яким могутнім став ведмідь із деймоном, вони вирішили ніколи цього більше не робити. Йорик Бернісон мав би стати єдиним ведмедем, в якого є деймон. І якби я допомагала йому, він міг би повести всіх ведмедів проти вас. Тому він і йде до Свольбарда.

Король-ведмідь заричав від гніву. Його рик був таким могутнім, що на люстрах задзвенів кришталь, і всі птахи в кімнаті почали пронизливо кричати, а в Ліриних вухах задзижчало.

Але вона не звернула на це уваги.

— Я вас люблю найбільше, — вела вона далі, — тому що ви пристрасний і настільки сильний, наскільки й розумний. І тому я покинула його, щоб прийти та все розказати вам, я не хочу, щоб він керував ведмедями. Це повинні робити ви. Є спосіб забрати мене в нього та зробити вашим деймоном, але ви не взнаєте його, якщо я вам не розповім про нього і якщо ви будете поводитися з Йориком як з будь-яким вигнанцем. З ним не можна битися звичайним способом, вбивати його з вогнеметів чи ще з чогось такого. Якби ви зробили це, я б спалахнула як блискавка і загинула б разом з ним.

— Але ти, як можна…

— Я можу стати вашим деймоном, — сказала вона, — але тільки в тому разі, якщо ви переможете Йорика Бернісона в поєдинку сам на сам. Тоді його сила перейде у вас, а мій розум зіллється з вашим, і ми станемо однією особистістю, будемо читати думки одне одного. Ви зможете посилати мене будь-куди, щоб я шпигувала для вас, чи тримати мене біля себе, як захочете. А я допоможу вам повести ведмедів, щоб захопити Больвангар, якщо ви цього забажаєте, і змусити їх створити деймонів для ваших улюблених ведмедів, а якщо вам сподобається бути єдиним ведмедем з деймоном, ви зможете знищити Больвангар навіки. Ми зможемо зробити будь-що, Йофуре Рекнісон, ви та я разом!

Весь цей час вона тримала Пантелеймона у кишені тремтячими руками і він лежав якнайтихіше у своїй найменшій формі миші.

Йофур Рекнісон ходив узад-вперед надзвичайно збуджений.

— Поєдинок? — запитав він. — Я? Я повинен битися з Йориком Бернісоном? Неможливо! Він — вигнанець! Цього не може бути! Як я зможу битися з ним? Це єдиний спосіб?

— Так, єдиний, — відповіла Ліра, прагнучи, щоб це було не так, тому що Йофур Рекнісон з кожною хвилиною здавався дедалі більшим та лютішим. Як сильно вона не любила Йорика, як віддано не вірила в нього, вона не могла уявити, що він переможе цього величнішого серед величних ведмедів. Але це була їхня єдина надія. Бути враженим на відстані з вогнеметів не залишило б жодної надії.

Раптово Йофур Рекнісон озирнувся на неї.

— Доведи! — сказав він. — Доведи, що ти — деймон!

— Добре, — погодилася Ліра. — Я легко це зроблю. Я можу з’ясувати будь-що, що знаєш лише ти і ніхто інший, щось таке, що може з’ясувати лише деймон.

— Тоді скажи мені, хто був першим, кого я вбив.

— Щоб відповісти, мені потрібно вийти до іншої кімнати, — сказала дівчинка. — Коли я буду вашим деймо-ном, ви побачите, як я це виконую, але до того я маю робити це на самоті.

— Поряд із цією кімнатою є передпокій. Іди туди і приходь із відповіддю.

Ліра відчинила двері і опинилася в кімнаті, освітленій одним факелом, у якій майже нічого не було, окрім шафи З червоного дерева з тьмяними срібними прикрасами. Вона витягла алетіометр і запитала:

— Де зараз Йорик?

«За чотири години звідси, він поспішає сюди».

— Як я зможу йому сказати, що зробила? «Ти повинна довіряти йому».

Вона зі страхом подумала, як він, мабуть, стомився. Але потім усвідомила, що не виконує того, що тільки-но сказав їй алетіометр: вона не довіряє йому.

Вона відкинула цю думку та поставила питання, відповідь на яке вимагав у неї Йофур Рекнісон. Кого першого він вбив?

Відповідь була: «Власного батька».

Вона вирішила дізнатися про це докладніше і з’ясувала, що Йофур тоді був молодим ведмедем на своєму першому полюванні у льодах і зіткнувся з самотнім ведмедем. Вони чогось не поділили і билися, тоді Йофур і вбив його. Коли пізніше він довідався, що це був його власний батько (ведмедів виховують матері, і вони рідко бачать своїх батьків), він приховав правду про те, що зробив. Ніхто не знав, що сталося, окрім самого Йофура.

Ліра заховала алетіометр та замислилася, як переповісти цю відповідь.