Через кілька днів його викликав начальник.

— Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.

— Школярі його теж бачили.

— Ну, мало що — божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.

Капітан затупцяв на місці.

— Що ще? — запитав начальник.

— Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…

— Ти що — добрий самаритянин? Знаєш чим цей твій учитель займався під час війни? Партизанив на Поліссі.

— Тобто воював із німцями?

— Воювати воював, але під якими прапорами! Ні, таких людей до школи й на кілометр підпускати не можна.

Капітан покинув кабінет начальника з почуттям провини перед учителем, який фактично не був ні в чому винен. Він же ж не знав, що буде молоти той божевільний перед школярами. Хоча божевільний виявився хитрим, при ньому не сказав нічого. Та не це дивувало капітана, а те, що фотографії не вдалися і якраз ті — найцінніші. Такого з ним ще не бувало.

Він зайшов до свого кабінету, вийняв із шафки пляшку коньяку, налив чарку і вихилив. Потім сів за стіл, погортав папери, закурив і, відкинувшись на спинку крісла, задумався. Йому згадалося, як учитель ступав, наче чапля, там, на горищі. Так, наче остерігався на щось наступити. Що то могло бути? А ще — скриня, яка не піддавалася, а віко пружинило… Згадався і дивний холод, який пробирав до кісток, хоча довкола панувала спека. Тепер там буде парк, і більше нікого не прониже холод. А божевільний… Як йому вдалося іти поміж густими кущами, не зачепивши жодної галузки?

Капітан Ігор Королюк висунув шухляду, вийняв чистий аркуш паперу, узяв лінійку і став креслити план саду: мур, по той бік — гаражі з чорними коминами, а над одним — білий… а по цей бік — широкий квадрат… Поруч намалював колію, сторожову будку, озеро і кілька маленьких човнів…

Хотів ще затушувати квадрат, аби відтінити, але передумав…

І тоді вона говорить: стій, де стоїш, залишайся на місці, зробиш крок — я за себе не відповідаю. Знаю, погоджуюсь я, ти навіть на телефонні дзвінки відповідаєш через раз. Що з тобою, кажу, заспокойся, злізай звідти. Ні, говорить вона, навіть не думай, говорить вона, ще один крок — і я стрибаю. Почекай, знову погоджуюсь я, не роби дурниць — там квітник, думай куди стрибаєш. Навіть не намагайся мене відмовити, говорить вона, ще крок — і я лечу. Добре, погоджуюсь я, лети, все одно це перший поверх, так що лети куди хочеш, а я пішов. І тоді вона говорить: чекай, говорить, поясни мені таку річ — який може бути футбол о п’ятій ранку? Єврокубки, мала, відповідаю я їй, єврокубки. Які єврокубки о п’ятій ранку?! — кричить вона, і її чорне волосся аж іскрить від недовіри та підозри. Навіщо ти взув ці жахливі зимові черевики? — кричить вона. На що ти витрачаєш наш бюджет? Коли ти влаштуєшся на роботу? Чому з цього свого футболу ти кожного разу приповзаєш на рогах? Що це за футбол такий? — кричить вона, бовтаючись на підвіконні. Ей, відповідаю я їй на це, мала, хто з нас, зрештою, цікавиться спортом? Що ти розумієш, питаю я її, в тактиці єврокубкових поєдинків? Займайся своїми справами, займайся кухнею, займайся дітьми. Але у нас немає дітей! — знову кричить вона, немає! Ну а звідки вони в нас візьмуться, коли ти весь час на підвіконні висиш, відповідаю я й виходжу в коридор, чуючи, як вона розчахує віконну раму й вистрибує вниз, і летить, летить у холодному жовтневому тумані, пробиваючи повітря своїм легким гарячим тілом, заплітаючись своїм вологим волоссям за осіннє сонячне проміння, летить-летить із нашого першого поверху, але так нікуди й не прилітає.

Добре, думаю я, все це завжди можна вирішити — завжди можна вигадати щось із роботою, навіть із дітьми при бажанні можна щось вирішити. Головне — воля й бажання. Але ось як передати тривогу й сум’яття, які огортають тебе від самого ранку, ще напередодні гри, ще коли й не йдеться про жодну гру, ще коли взагалі не відомо, хто буде нам протистояти, з ким доведеться мати справу? Як передати гіркоту в горлі й скрегіт зубів, нервові розлади й слухові галюцинації, як загалом можна розповісти про те, чого немає — про передчуття футболу, про велику науку всепрощення, котра допомагає вижити й стати на ноги після чергового розгрому? Як це передати? звертаюсь я до безнадійних алкоголіків на зупинці, до бюджетників і двірників, до школярів і проституток — до всіх мешканців нашого спального, котрі за якимось фігом випхалися о шостій ранку другого жовтня на печальні вулиці. І пройшовши дворами, мерзло ховаючи руки в кишенях, запихаюся до переповненого вагону, знаючи наперед, що це буде великий день і важка гонитва за сонцем перемоги, й завершитися вона має чимось неймовірним і по-кошмарному прекрасним, чимось таким, що виправдає всі попередні негаразди, всі розчарування й розгубленість, усі ці стрибання з вікон і спроби втопитися у власній ванні. Оскільки перемоги завжди єднають, а роз’єднані ми саме через катастрофічні показники в сезоні.

І аж тоді до мене відступає громадський контролер, велика, позбавлена любові туша, здається навіть, що жіноча, хоча я о сьомій ранку можу й помилятися, і говорить грубо й непривітно — мовляв, пасажире, добре було б з твого боку оплатити проїзд. На що я йому відповідаю: Вася, кажу я йому примирливо, пішов ти на хуй, подивись на мене, подивися на кожного з нас — який проїзд? Ми всі їдемо в одному напрямку, нам усім по дорозі, Вася, говорю я йому, які талончики, сьогодні футбол, Вася, я особисто їду саме на футбол, і що з того, що тепер лише сьома ранку, мене це все одно не зупинить. Всі ми тут пільговики, всім нам належиться поступатися місцем і подавати руку дружби, тому поступись мені місцем, Вася, поступись місцем або візьми мене на руки.

Але він навіть слухати не хоче і відразу ж влаштовує якийсь бабський скандал, і я розумію, що ніякий він не Вася, що все значно гірше, і що цим маршрутом на футбол я скоріше за все не потраплю. І всі ці пасажири дивляться на мене з холодним інтересом, як лікарі на щойно померлого пацієнта, з яким довелося довго морочитись. А ось коли я сходжу на зупинці, посеред туману й мороку, Вася висовується в двері й противним бабським голосом питає: ей, пасажир, а з ким хоч граємо?

З турками, відповідаю я, з турками. Як можна настільки не цікавитись спортом, Вася?

Да, говорить, Саша Ефіоп, турки. Терпіти не можу турків. Все зло в турках, вся біда від них. Душити їх потрібно, душити й різати. Він сидить за компом і говорить це, не скидаючи навушників. Він і живе так — не скидаючи навушників, тому намагається не відходити далеко від робочого місця. Сидить і викачує щось важливе з глибин мережі, не забуваючи постійно говорити. Ранок, піднесення й натхнення, і я сиджу в його кімнаті, заваленій одягом, який уже навіть не пахне, так давно його тут кинули, і говорю Саші — давай, подивись, що там пишуть, що там за турки. Та нічого хорошого не пишуть, каже на це Саша, спекотно буде. І з турками ще та історія. Розібратися потрібно буде з турками, не залежно від того, хто переможе, і з яким рахунком закінчиться матч, тому що з турками інакше не можна, турки слабкості не вибачають, у них релігія така. Ти бачив що вони їдять? Бачив, говорю я, овочі. Так і є, киває у відповідь Саша, тому краще не розслаблятися. Краще бити першими.