Закінчивши цю коротку й незрозумілу розмову, Санчо подивився на телефон, потім опустив і ліву руку, і тепер стояв над ошалілим системним адміністратором, стискаючи в одній опущеній руці зброю, в іншій — трубку.

— Що? — обережно запитав Юрій, не впізнаючи власного, враз захриплого голосу.

— Все, — Санчо кумедно розвів руками. — Все, Юрець.

— Тобто — все?

— Зовсім усе. Грохнули.

— Грохнули? В смислі — вбили? Кого вбили?

— Дрона вбили. Стародубцева. Бомба під машиною, зараз там шматки збирають. Є підозра, що це хтось із тих, хто бабло йому торчить. Дрон же за них круто взявся, це з нами він ще по-людськи, по-пацанячому… Ну, догрався…

— Значить… футболу завтра не буде?

— А з ким тепер грати?

Нічого більше не пояснюючи — та він і сам дуже мало знав насправді, — Володимир Дудка на прізвисько Санчо повернувся, сховав пістолет у кишеню, пішов геть, не обертаючись.

Навіть не бачачи, зовсім не зважаючи на те, як Юрій, осівши на бетонну підлогу складу, плакав серед імпортної побутової техніки, не соромлячись зовсім нечоловічих сліз і навіть намагаючись витерти очі якоюсь одежиною, витягнутою з кинутого пакета.

Це були спортивні труси. Форма його команди.

2011 рік

Київ, травень

Повільно і широко пливла весна. У порожній актовій залі N-ського університету за сценою дівчата ув’язнювали свої не такі великі, як хотілось би, але надзвичайно пружні бюсти у вузькі нарядні сукні. Заступниця декана з виховної роботи збиралася розпочинати репетицію. Адже за якісь півтора тижні мало відбутися свято — День філологічного факультету. Під стелею крутились у ніжних протягах прикріплені до світильників кораблики, які, певно, мали б символізувати безмежність морів філології.

Студентка Аліна на одному зі святкових перфоменсів повинна була зіграти роль циганської ворожки. У відповідному костюмі, котрий доволі дивно поєднувався з світлим кучерявим волоссям, але все одно робив її якоюсь чарівною та повітряною, наче безе, Аліну вже встигли побачити двоє університетських прихильників — викладач Сергій Іванович Леоненко та студент із паралельної групи Ярослав Бик. Чесно кажучи, вони обидва не давали їй проходу, використовували будь-яку нагоду, щоб покласти біля неї руку на трохи нерівне поруччя сходів і щось довго говорити.

Подружки казали:

— Ой, а мені той Бик нічо…

— Глянь, які в Сергія Івановича руки!

— Аліно, тільки не виходь заміж, поки університет не закінчиш!

— Усі вони однакові!

— А що, правда Бик у футбольній команді грає? Він тобі розказував?

— Слухай, я би на твоєму місці…

Обидва кавалери ключові сподівання покладали на День філологічного факультету. Обидва розраховували на те, що їхній шарм дістане стратегічну підтримку алкоголю. І якщо Ярослав упевнено, ще за кілька тижнів наперед, чітко повідомив Аліну, що неодмінно пригостить її на святі, то Сергій Іванович дивився на це діло з іронічною посмішкою перевіреного морського вовка (хоча насправді Леоненку ледь виповнилося тридцять), нікуди не поспішав та обмежився лише тим, що уточнив, чи буде Аліна на урочистостях.

Сьогодні ж, поки дівчата репетирували в актовій залі, невідомі люди поприносили до деканату всілякі сумки загадкового вмісту. Розвернулись і пішли, як і всі інші відвідувачі цього крила N-ського університету, змушуючи тихенько скрикувати кожну паркетинку підлоги. Леоненко, що стояв неподалік деканату, провів їх поглядом і хотів уже був піти геть, проте наткнувся на секретарку.

— Сергію Івановичу! А чого це ви не на кафедрі?

— У мене зараз пари нема!

— А то я вам дзвоню. Слухайте, сьогодні о третій п’ятнадцять у декана зустріч викладачів із приводу підготовки до Дня факультету, тому приходьте обов’язково!

— Хм, добре…

І викладач пішов розглядати краєвиди у вікнах неподалік безсердечної фортеці бухгалтерії.

О третій шістнадцять він був у декана. Той зустрів його дисциплінуючим недобрим поглядом та піднятою лівою бровою. А коли Леоненко всівся, продовжив перервану промову.

— Так от, друзі, повторю ще раз. Як ви знаєте, в нашій країні цьогоріч відбудеться Чемпіонат Європи з футболу. І от ми на засіданні, спільно з ректоратом та зі студентським самоуправлінням, вирішили присвятити наше майбутнє свято, День філологічного факультету, цій події і взагалі футболові, спорту мільйонів.

Сказавши це, декан швидко обмацав присутніх поглядом. Тільки під час цього мацання Леоненко зрозумів, що на нараді були присутні лише викладачі чоловічої статі.

— Ви, мабуть, бачили сумки, які нам сьогодні принесли в деканат. Щоб ви знали, у них — футбольні форми, кеди та м’ячі. Отак, шановні викладачі! Вам, — він знову провів важким поглядом по викладацьких обличчях, — доведеться грати у футбол!

— А з ким? — спитав хтось.

— Зі студентами! Буде дві команди — викладачів і студентів. Більше того, ми зі студентським парламентом вирішили, що в матчі має бути інтрига. Не просто беззуба товариська гра, ні! Результат матчу визначить одну важливу річ. А саме — як складатимуть студенти наступну сесію: за гроші чи за знання. Розумієте? Розумієте, скільки на вас відповідальності? Час на тренування ще є, і я вам раджу тренуватися якнайретельніше! Від успішності вашої гри залежатиме наше з вами фінансове становище напередодні літа, напередодні відпусток. Ну, а я — я буду вашим почесним тренером. Тренером безпосереднім буде викладач фізкультури Василь Петрович Місюра. Не хвилюйтеся, він викладач спецгрупи, тому не замучить вас бігом чи віджиманнями.

Сергій Леоненко довго обмірковував новину. Кілька днів невидющими очима він спостерігав, як факультет раптом почав прикрашатися футбольною атрибутикою: афіші з рекламою матчу, шалики з написом «Філфак» на шиях лаборанток, чашки з портретами зірок світового футболу на кафедрах, м’ячі, що їх набивали студенти в коридорах під час перерви… Нарешті, коли йому сказали назавтра прийти на тренування, Сергій Іванович пішов до декана.

— Ви розумієте, я не можу грати!

— Чому?

— Ну, я не вмію грати в футбол! Я ніколи в нього не грав, тільки в зовсім ранньому дитинстві, і то нічого не виходило!

— От бачите, значить, якийсь досвід у вас є, видатні футболісти і не з таких виростали. Тим більше у вас таке прізвище й ім’я! Ви пам’ятаєте, як чудово грав у дев’яності роки в київському «Динамо» ваш тезко Леоненко? Тільки він потім пивом, кажуть, захопився, погладшав, і з футболом усе наперекосяк пішло, дивіться, не повторіть його помилку!

— Я ж кажу, що взагалі не вмію грати! Зіпсую весь матч! Давайте краще я щось інше робитиму. Не знаю, стінгазету, наприклад, або на сайт факультету репортаж напишу, або медичну допомогу пораненим надаватиму?

— Яким пораненим, Сергій Іванович, ви що? Ідіть і тренуйтеся, я вам не дозволяю дезертирувати! Грайте і вигравайте! Або — не розраховуйте на подовження контракту після відпустки. Я й не таких у баранячий ріг скручував!

Леоненко повільно вертався додому. Особливо повільно. Навіть дерева і будинки рідного району рухалися йому назустріч особливо повільно, ніби каток, що вкладає асфальт. Так повільно, що каріатиди або анголики на окремих будівлях мали час щось кинути в задуманого викладача чи плюнути в нього. Але Сергій Іванович їх не помічав.

— Якби ж то, якби ж то, якби ж то! — почув би від нього той, хто вміє читати чужі думки.

Це невдатний футболіст боровся з таємною спокусою. Таємниця полягала в тому, що насправді Сергій Іванович Леоненко не любив і не хотів викладати. Він ненавидів стіни N-ського університету, зневажав колег і вихованців, мріяв здихатися колись усіх цих лекцій, практичних, модулів. І ось декан сьогодні показав йому таку заманливу перспективу! Не піти на матч — і бути звільненим з осоружної праці! Як чудово! Це ж справжній блискучий айсберг мрії! Це політ ластівки з гори над водою величезної синьої річки! Це…