— Послухай, — в голосі її з’являються металеві нотки, — якщо ти зараз не приїдеш, я з собою щось зроблю.
— Мала, — я теж намагаюсь говорити суворо, — не влаштовуй сцен. Давай не сьогодні, добре? Ти ж знаєш, як це для мене важливо.
— Що для тебе важливо? — кричить вона, вже не стримуючись. — Знову побитися з якими-не-будь арабами?!
— З турками, мала, — холодно поправляю я, — з турками. Як можна настільки не цікавитись спортом?
І топлю свою нокіа в холодному розливному пиві.
І ось коли не лишається ні сил, ні терпіння, коли сурми в небесах задихаються від ентузіазму і електричні вогні спалахують, як блискавки, коли кров закипає й міняє свій колір і співи за вікном стають хрипкими й незрозумілими, ми зриваємося врешті на ноги — не твердо, проте вперто, й розплачуємося за весь битий нами посуд, платимо за всіх друзів та знайомих, за всіх родичів та ворогів, і виходимо на вулицю, в чорні ями жовтневого вечора. І першим виходить Саша Ефіоп, збиваючи урни зі сміттям, а за ним поспішаю я, а вже десь за мною, допиваючи на ходу з чужого посуду, поспішає Сєня Гаррінча, безсовісно шкутильгаючи чорними дзвінкими калюжами. І сотні сотень горластих бійців, і тисячі тисяч добровольців, неадекватні міські партизани з повними кишенями монет, цигарок та карамельок, кельнери й патрулі, школярі й вуличні спекулянти, всі ми рушаємо в бік космічних вогнів нашого недобудованого стадіону, під срібні вогні й золоті прожектори, світло яких буде відбиватися в наших зіницях. Нам надто неспокійно живеться в наших родинах, аби ми не вибиралися в морок і дощ складати шану спорту й мужності, ми надто добре знаємося на грі, аби дивитися її в теплі й затишку, у нас усе надміру налагоджено, щоби ми з цим мирилися. Тому марш уперед, штурмові загони безпорадних загарбників, вище стяги, лузери, карбуй крок, молода гвардіє міських божевільних — сьогодні всі святі крокують у наших струнких шеренгах, сьогодні апостоли будуть дбати про президента нашого клубу, бо на кого йому ще покладатися як не на апостолів, тримаймо стрій, втягуймося у вири й гарячі потоки, що стають усе підступнішими.
І чим ближче до брам, чим більше довкола людей у погонах, тим більш збудженими й неспокійними виглядають наші знайомі, та й ті, кого ми бачимо вперше — теж виглядають не кращим чином. Небезпека опинитися поза межами свята робить нас усіх витривалими й радісно злими, і кожен учень петеу, кожен дрібний підприємець і задрочений клерк говорить, дивлячись у сірі холодні очі працівників внутрішніх органів: що, начальник, шмонай не шмонай, найголовніше все одно не витрусиш — не витрусиш нашу зневагу, яку ми плекаємо на вулицях і під’їздах, в офісах і фабричних цехах, у парках культури та відпочинку, нашу зневагу до всіх перевірок і правил, до необхідності вивертати кишені й приховувати очевидне. Вона, наша зневага, завжди з нами, і скільки ти не перетрушуй особисті речі, скільки не копайся в одязі, все одно навіть близько до неї не підступишся. Ми всі — консультанти й вантажники, члени партійних осередків і музиканти симфонічних оркестрів, таксисти, нудисти і пропагандисти клали на ваші обов’язки, товаришу сержант, клали на правила поведінки в громадських закладах, клали на правила фаєр-плей та правила пожежної безпеки. У нас свої стосунки з громадським спокоєм, тому шмонай не шмонай, товаришу сержанте, твоя присутність лишається ніким не поміченою, зайвою і непотрібною, ти просто не зможеш зупинити нашу ходу до перемоги й забуття, ти можеш зробити цю ходу хіба що більш виснажливою й небезпечною, проте головне в цій грі лишається поза твоєю мінтовською компетенцією — тактика й стратегія єврокубкових поєдинків, прекрасна, нікому не потрібна футбольна статистика, з якою нам доводиться жити. Ах, командире, якби ти знав хоча б десяту частку цієї статистики, якби ти міг усвідомити весь той безлад показників за сезон, який ми завжди тримаємо в своїй голові, ти би просто вкоротив собі віку за допомогою табельної зброї. Але ці знання лишаються для тебе закритими, захованими осіннім туманом і завішаними нашими бойовими прапорами, тому давай, попускайся, це свято не для тебе, ти просто тінь із розширеними повноваженнями, які на нас у будь-якому разі не розповсюджуються.
І тепер вони продираються крізь кордони, проносячи на трибуни вогонь і попіл, легкі, як дихання, алкогольні напої й тверді та гострі предмети, вибираються вгору, під самий дах, у пошуках своїх місць, розмахують газетами й шаликами, перегукуються й чіпляються об пластикові стільці. І кожен знає — що нам можуть зробити ці чортові турки, хіба здатні вони нас спинити, хіба нас узагалі може спинити щось, включно зі смертю? Ми протискаємося на трибуни, і я боковим зором бачу, як кондуктори-контролери безсило відступають убік, не маючи змоги відібрати в наших братів по зброї їхні незаконні, проте незамінні предмети першої необхідності, за допомогою яких ми будемо підтримувати в собі кипіння крові й бездонність легень — все те, що допоможе нам у сьогоднішньому протистоянні цивілізацій та релігій, допоможе вибрати вірну тактику й єдино можливу стратегію.
І перші спонтанні бійки на трибунах, перші зіткнення й локальні конфлікти лише додають усім жвавості й бадьорого запалу. І чорні небеса пробиваються світлом ліхтарів, аж видно все, що там робиться, видно всіх святих, котрі сьогодні, безперечно, будуть на нашому боці, оскільки як можна лишити без турботи й господньої уваги таку кількість неприкаяних і нетверезих прочан, котрі так натхненно займають свої та чужі місця й чекають на пригорщі дарів та чудесних знаків, як можна оминути своєю ласкою таке скупчення психів, 20 000 загублених у мороці горлянок, які викрикують щось брутальне й неполіткоректне, проте чесне й зрозуміле навіть найбільш далеким від професійного спорту святим.
І тоді святі відкривають всі шлюзи, і повітря над нашими головами аж дзвенить від напруги і благодаті, й починається гра, і всі 20 000 великих телячих сердець, і 20 000 нервових систем запалюються, мов новорічні гірлянди, палають і рвуться від радості й захвату, і що може бути важливішим за твої крики й прокляття, за твій безголосий спів і галасливе незадоволення — твоя неврівноваженість лягає в підмурівок командної гри й загальної перемоги, ти частка великого клопіткого процесу, без твоєї підтримки й твоїх підвивань, у них, на полі, нічого не вийде, підступні турки задавлять їх, відчувши, що ти заспокоївся, тому в жодному разі не можна замовкнути, тим більше, коли ти маєш що сказати всьому турецькому народу, а якщо й забудеш потрібні слова — поруч із тобою завжди є 20 000 ораторів та промовців, готових доповнити тебе в тих місцях, де тобі не стає словникового запасу.
І коли Жажа на п’ятнадцятій хвилині пулить повз воротаря майже з центру поля, я вже знаю, що це, можливо, взагалі найкращий день у моєму житті, й кращого в мене вже не буде. І краще б померти просто зараз, тут, на руках у Саші з Сєнєю, пасти смертю хоробрих на улюбленій північній трибуні, на якій я знаю кожну тріщину до ремонту і кожну після, де я прожив стільки солодких хвилин, і ще більше — гірких та непоправних, де високі склепіння так урочисто озивалися на мій переможний вереск, кращого моменту просто не буде, коли ще наші будуть грати так легко й невимушено, коли ще суддя буде до нас таким лояльним, коли ж і помирати, як не тепер — у мить найбільшого тріумфу.
Що взагалі було в моєму житті? Школа виживання, печальні курси акліматизації, втрата будь-яких професійних навичок, відмова від перспектив кар’єрного росту, зречення від шлюбних контрактів, відписування батьківської спадщини на користь громади, відлучення від церкви, вигнання з партійного осередку — я нічим не відрізняюсь від решти спраглих на цій трибуні, нас усіх поєднує пам’ять про наші втрати, ми й тримаємося один одного через відчуття спільно втрачених скарбів та капіталів. Нас тримає на цих пластикових стільцях велика солідарність чоловіків, із багатим, проте невтішним досвідом, із чіткими уявленнями про життя, із безліччю спогадів та безліччю фантазій, із любов’ю до жінок, які ніколи не відповідали нам взаємністю. Нас утримує на ногах призвичаєність до місцевого клімату й алкоголю, ми пізнаємо один одного за розфокусованими поглядами й різкими жестами, нами водить по стадіону потреба справедливості й жадоба реваншу, і той, хто думає, ніби справа лише в рахунку, ніби саме рахунок збиває нас у зграї чи розганяє нас по наших квартирах, той просто нічого не розуміє в чорних закутках запеклої чоловічої свідомості, в глибоких штольнях нашої невпевненості та переконаності, той нічого не розуміє в тактиці єврокубкових поєдинків, котрі вимагають від нас терпіння й витримки, покори й смирення, без яких неможлива жодна велика перемога, думаю я, і за рахунку 2:0 на нашу користь ми йдемо на перерву.