Хвилин за десять посадка закінчилася, і стюардеси почали завчено переповідати про заходи безпеки на борту літака.

Небо стало чорним мов чорнило, коли «Airbus А320» пішов на зниження.

За дві години польоту я так і не зміг вимудрувати хоч якого-небудь дієвого плану, що гарантовано позбавив би міланський футбольний десант мобільності на українській землі. Обміркувавши все спокійніше, я усвідомив, що моя задача насправді належить до найвищого, майже критичного рівня складності, адже для успішного втілення задуму в життя мені необхідно нейтралізувати Реймандо і його агента щонайменше на місяць. Причому зробити все так, щоб ніхто нічого не запідозрив!

Одначе у відчай я не впадав.

Відразу після посадки я нібито випадково наступив футболісту на клешню.

— Гей! Обережніше, сракоголовий! — визвірився на мене футболіст. — Ці ноги коштують дорожче, аніж уся твоя туполоба довбешка!

На щастя, я не настільки добре обізнаний з особливостями італійської, інакше, боюсь, я позбавив би нахабу мобільності в прямому розумінні.

— Перепрошую, друже! Я зовсім не хотів.

— У чому проблема? — агент вклинився поміж нами. — Реймандо, ти о’кей? Він на тебе напав? Я зараз викличу поліцію.

— Сеньйоре, не здіймайте галасу. Не треба ніякої поліції. Я лиш ненароком наступив на ногу вашого підопічного. Повірте, мені дуже незручно і я щиро прошу пробачення. Більше того, у якості компенсації я хотів би… е-е-е… ну-у-у… запросити вас обох на мою віллу на березі Дніпра… Так, так… А ввечері ми можемо покататися на моєму катері вздовж річки…

Насправді я безсоромно брехав. Звісно, у мене немає ні вілли, ні катера, але я мусив якось зачепитися за цих двох.

Коротун підступив упритул, практично впершись у мене животом. Потому він щось пирхнув і, взявши Реймандо під руку, повів його геть від мене.

— Можливо, завтра? Сеньйоре? — гукнув я услід. — Залиште свою адресу!

— Відчепись, слинтяй! — процідив агент англійською.

Зайшовши в автобус, що неспішно котився рульовими доріжками до новенького, але абсолютно безтолково збудованого терміналу «F», я дістав із кишені мобільний телефон і набрав номер «102».

— Алло, здрастуйте! Це міліція? — шепочу в трубку. — Я хочу зробити заяву. Щойно в Борисполі приземлився рейс РS312 з Мілану, на якому прилетіли два рецидивісти… Ре… що?.. Не редиски, а ре-ци-ди-віс-ти! Один кремезний такий, у світло-коричневому діловому костюмі, інший — молодий пацан у спортивній куртці, синіх джинсах і білих кросівках. У них у сумці вісім кілограмів коксу… ну, кокаїну… Так, наркотиків… Ви що?! Я не можу назватися! Все, до побачення. Більше не можу говорити. Вживайте заходів…

Через півгодини, коли більшість пасажирів міланського рейсу пройшли паспортний контроль і терпляче чекали подачі багажу, до Реймандо та агента підійшло двоє митників і штук двадцять бійців «Беркута».

Я стояв коло конвеєра і крадькома спостерігав за тим, як розвиватиметься ситуація. Спецназівці спочатку перетрусили всі сумки італійців, потому, не звертаючи уваги на нестримне верещання, спротив і погрози плечистого агента, ледь не роздягли їх самих догола. Але, зрозуміло, бійці із загону спецпризначення нічого не знайшли. Наостанок у підозрюваних ще раз перевірили речі, після чого відпустили.

Розлючені й страшенно пом’яті італійці посунули до виходу з аеропорту. Агент не переставав нестримно проклинати Україну і її порядки. Реймандо похмуро мовчав, певно, жалкуючи про своє скороспішне рішення перейти до клубу зі Східної Європи. Я ж чортихнувся, закинув сумку на плече і помчав за ними.

На вулиці я заскочив у першу-ліпшу машину, не домовляючись із таксистом про ціну.

— Шефе, жени за отією тачкою, — тицьнув пальцем на світло-синій седан «Hyundai Sonata», куди щойно сіли Реймандо Джуніперо і його агент.

Водій, не дивлячись на мене, кивнув. Мотор загарчав, і машина попрямувала до виїзду зі стоянки, тримаючись на віддалі кількох метрів від таксі з італійськими гостями.

Я вистромив голову з вікна машини і зиркнув угору. Одне з Тьомикових вікон світилося. «Значить, друзяка вдома», — з полегшенням подумав я. Затим, не виходячи з автомобіля, я витяг із кишені мобілку і подзвонив до товариша.

— Альо, Максе, — сонно відгукнувся мій напарник. — Ти вже прилетів?

Я набрав у легені побільше повітря і якомога бадьорішим голосом затараторив:

— Так! Я вже тут! На рідній землі! Зі мною… стільки всього сталося. А ще я подумав, що нам потрібні свіжі ідеї, чувак! — я завше починав здалеку. — За останні місяці наш бізнес закостенів, друзяко, а мізки атрофувалися! Правду я кажу? Правду! Тільки подивись, до чого ми докотилися! Але я не покладав рук, чувак, — ні на мить! У мене тут така афера нарисувалася: ти в штани накладеш, коли почуєш!

— Де ти зараз? — перервав мене Тьомик.

— У тебе під будинком.

— Так давай завалюй. Розкажеш усе.

— Я… цеє… не можу…

— Чому?

— Мене таксист не пускає…

— Е-е-ем… А що він хоче?

— Триста п’ятдесят гривень.

— Так дай йо… — Тьомик затнувся на півслові, вловивши у чому проблема. — Скажи, хай почекає, я зараз винесу гроші.

Невдовзі мій друзяка вигулькнув із під’їзду, розрахувався з шофером і забрав мене всередину. За хвилину Тьомик впустив мене до квартири.

— Пиво в холодильнику. Якщо хочеш чаю, зроби собі сам.

Я з вдячністю кивнув і почовгав на кухню за пляшкою пива.

Коли я повернувся до кімнати, Тьомик, розвалившись на дивані, тримав на колінах ноутбук, лускав соняшникове насіння і дивився нову серію мультиків «Нарру Тгее Friends» завантажену на «YоuТub’i».

Я опустився на диван поряд із товаришем, відкоркував зубами пляшку і зробив кілька великих ковтків. А потім виклав усе прямо і відверто:

— Тьомо, дружище, ми можемо легко і швидко заколошматити непогані бабки, але мені потрібна твоя допомога. Цього разу все залізно, чувак!

Артем підозріло покосився на мене. Він із власного гіркого досвіду знав, до чого призводять 90 % моїх навіжених ідей, які належать до категорії «наколошматити бабки».

— Це безпечно? — гмикнув напарник.

— Абсолютно.

— Ти певен? Не так як минулого разу?

— Звісно, ні! Все буде пучком! Я гарантую.

— Тоді валяй — я тебе уважно слухаю, — Артем поставив мультик на паузу.

— Я летів в одному літаку з Реймандо Джуніперо! — випалив я.

Тьомик поморщився, згадуючи, звідки йому відоме це ім’я.

— Це нападник міланського «Інтера», — підказую. — Тобто колишній нападник. Цього сезону він перейшов до нашого «Торпедо».

— А-а-а… — протягнув мій друзяка. — Пригадую, пригадую… Трансфер століття.

Несподівано обличчя Артема витягнулось, а в очах зринула настороженість. Схоже, він пригадав ще дещо.

— Я тобі кілька разів показував того сопляка в газетах, — тим часом правив далі я. — Ви з ним схожі, як дві краплі води! Однаковісінькі. Я їхав за футболістом і його агентом всю дорогу з Борисполя. Вони спинились у «Hyatt’i».

— Максе, що ти задумав? — Тьомикова настороженість поступово переходила у фазу близьку до переляку, і це напрочуд явно проступало в його синіх очах.

Я відкинувся на спинку дивана. Ліву руку закинув за голову, а правою задумливо стукотів по коліну. Обдумував, як би то його краще і безболісніше продовжити розмову.

— Ти хоч знаєш, Тьомо, скільки грошей те австрійсько-хорватське мавпенятко буде отримувати на рік? Ти навіть не здогадуєшся… Більш ніж два мільйони євро! А він же зовсім сопляк — на три роки молодший за тебе, друзяко. Все моє єство закипає, як тільки починаю про це думати. Сто вісімдесят тисяч євро на місяць! І це без преміальних! Уявляєш? Декому такої суми вистачило б на все життя…

— Максе, — голос мого друзяки напружено бринів, — кажи, що ти задумав!

— Я хочу поміняти вас місцями, — хутко пролопотів я.

— Що-о?!! Ні!

— Усього лиш на місяць!

— Ні!!

— Ти ж колись хотів стати артистом. Я дарую тобі нагоду зіграти найкращого молодого футболіста Європи!