Микита не пішов на заняття. Він був удома, але до його прогулу нікому не було діла. Він не потрібний ні матері, ні батьку. Микиті здавалося, що якби він зник, то навряд чи батьки помітили б його відсутність. Цікаво, на який би день вони зрозуміли, що єдиного сина немає поруч? А хіба вони зараз його помічають? Вони можуть тільки перевірити присутність його фізичного тіла в спальні вночі. Тужливо, сумно, прикро. І коли вже настане вечір?..

І був вечір, точнісінько такий, як і попередній. І знову було на душі спокійно й затишно.

Вероніка тряслася в гримотливому трамваї, набитому пасажирами. Їй вдалося присісти біля вікна на одній із зупинок. Поруч сів повний, схожий на великий гарбуз чоловік. Своїм важким тілом він затиснув Вероніку, але їй від цього стало навіть зручніше. Хотілося стиснутися до розміру мікрочастинки й розчинитися серед людей. Її душили сльози образи й приниження. Захар домігся свого, змусивши Вероніку приїхати до нього додому. Марні були сльози й благання відпустити її на всі чотири сторони й забути про неї. Він був наполегливий, нахабний і грубий. Вероніка намагалася показати, що не відчуває до нього ніякого сексуального потягу, але він вдавав, що не помічає цього. Зараз вона почувалася зґвалтованою. Або дівчиною, яка вирішила стати повією, у свій перший робочий день… Соромно, принизливо й бридко.

Вероніка не знала, як їй жити далі. Невже доведеться завжди тремтіти від страху, очікуючи чергової підлості від Захара? Найприкріше було те, що їй навіть звинувачувати не було кого. Вона сама зробила помилку, за яку доведеться розплачуватися. У кожної помилки є своя міра, своя ціна. Яка ж ціна її помилки?

Вероніці так і не вдалося поговорити з Кірою по душах. Подруги не було вдома чотири дні, а коли вона зайшла до Вероніки, то вся світилася від щастя.

– Ти можеш мені розповісти, якого ти принца зустріла, що так сяєш? – запитала її Вероніка.

– Зможу, але не зараз, – відповіла Кіра. – Не ображайся, але є речі, про які краще не розповідати.

– Не розумію, – сказала Вероніка.

– Потім. Ти все дізнаєшся потім.

– Він одружений?

– Не зовсім, – сказала Кіра, відводячи погляд убік. – Ти краще розкажи про себе. Що там у тебе сталося?

– Просто було сумно, – сказала Вероніка, – не було з ким поговорити.

– А твій очкарик? Де він був?

– Їздив кудись на чотири дні.

– На чотири?! За чотири дні можна здійснити подорож по всій країні! Чи не здалася тобі дивною його відсутність?

– Не знаю, – зітхнула Вероніка, – нічого не знаю.

Вероніка тоді так і не зважилася на відверту розмову з подругою, усе ще сподіваючись у глибині душі, що Захар їй більше не зателефонує. А коли він знову зажадав зустрічі, Вероніка подзвонила Кірі, готова викласти все начистоту й попросити поради, але Кіра знову кудись зникла на два дні. Подруга побіжно сказала, що вони зняли квартиру для зустрічей. Вероніка не кинула клич про допомогу, а зараз пошкодувала про це. Можливо, Кіра змогла б щось порадити?

Неллі Сергіївна виглядала гірше, ніж зазвичай.

– Що сталося? – запитала Вероніка, викладаючи закуплені продукти.

– Не знаю, – винувато сказала старенька. – Уночі почалася блювота. Мене й зараз нудить.

Вероніка оглянула Неллі Сергіївну, виміряла тиск, перевірила пульс, докладно про все розпитала.

– Доведеться перейти на більш жорстку дієту, – сказала вона. – Ось побачите, завтра буде вже краще. А зараз я вам приписую постільний режим!

Вероніка допомогла жінці викупатися, переодягнула її, поклала в ліжко. Вона швидко приготувала овочевий супчик, налила в тарілку.

– Я не хочу їсти! – запротестувала Неллі Сергіївна. – Мене нудить.

– Зовсім трошки, – умовляла її Вероніка, як дитину, – хоч половинку.

Їй насилу вдалося змусити Неллі Сергіївну з’їсти кілька ложок супу. Було помітно, що старенькій справді нічого не лізло до рота.

– Я зараз зроблю вологе прибирання, – сказала Вероніка, виливши залишки супу з тарілки в унітаз.

– Не треба нічого робити, – заперечила Неллі Сергіївна. – Якщо у вас є трохи часу, посидьте зі мною.

– Є, – сказала Вероніка, подумавши про те, що їй не хочеться повертатися додому. Вона сіла на ліжко, поправила ковдру.

– Останні дні я почувалася гірше, – зізналася старенька. – Мені не хотілося вам про це говорити. Я майже перестала спати. Ночами, та і вдень, я багато думала про вас. Вероніко, ви так багато для мене зробили! Я не зустрічала такої доброї душі, як у вас.

– Ну що ви, Неллі Сергіївно! Навколо багато гарних людей, ви просто їх не помічали, зациклившись на своєму горі.

– Можливо. Я проаналізувала все прожите життя. Знаєте, раніше я не могла ні про що думати, крім як про доньку. Зустріч із вами змінила все в моєму житті. Зараз я дуже шкодую, що не зустріла вас раніше.

– Не кажіть так, – попросила Вероніка. – Ви мене лякаєте.

– Шкода, що моя душа згоріла так рано. Можна побачити, як на пожежі палає вогнем будинок, але ж у мене душа згоріла дотла. А як вона згорала, нікому не дано побачити, – тихо промовила Неллі Сергіївна.

– Але тепер ви не самотні, у вас є я, – всміхнулася Вероніка.

– Спасибі вам, що прикрасили мою самоту. Я довго думала, як мені вам віддячити за все, що ви для мене зробили, – сказала старенька. Вона просунула руку під подушку й дістала звідти маленький пакетик. – Це золоті сережки, які я купувала Ларисі. У неї було дві пари сережок: в одних я її поховала, а інші вирішила подарувати вам на згадку про мене.

– Ну що ви?! Я не візьму!

– Гидуєте через те, що їх носила моя донька? – запитала старенька. Її губи затремтіли, і в очах заблищали сльози.

– Спасибі вам, – сказала Вероніка, поцілувавши бабусю в щоку. – Просто це дуже дорогий подарунок.

– Носіть на здоров’я, – усміхнулася старенька кутиками губ. – Я часто думала про те, що моя Лариса була б зараз не набагато молодшою за вас. Я уявляла її схожою на вас. Ви мені як рідна донька.

– Щиро дякую вам, – сказала Вероніка. Спазми стисли горло – вона згадала свою маму.

– Тільки зараз я зрозуміла, що життя пройшло повз, і в цьому винна я сама. Знаєте, Вероніко, коли падає дощ, то одні люди просто мокнуть під ним, а інші гуляють і танцюють. Це не мої слова, десь читала або чула – неважливо. Я зрозуміла, що після смерті Ларисочки я не жила, а просто мокла, прокисала під дощем, не замислюючись, що життя триває, що воно одне й таке коротке… Я ж не помітила, як минули вісімнадцять років. Ви можете собі уявити: вісімнадцять років як один день!

Вероніка нічого не відповіла. Вона бачила, що жінці дуже важливо виговоритися комусь, вилити душу, щоб хоч трохи стало легше.

– Напевно, я була крайньою в черзі за щастям, коли його роздавали. Мені дістався шматочок завдовжки шістнадцять років. Раніше мені здавалося, що моя скорбота виправдана, адже я втратила найдорожче – свою дитину. Не приведи Боже матері пережити своїх дітей! Це найстрашніше, що може бути в житті. Це важко навіть уявити, а пережити…

Жінка замовкла. Вероніці хотілося втішити її, але вона не знайшла потрібних слів.

– Що я винесла з цього життя? Який зробила висновок? – продовжила Неллі Сергіївна. – Тільки після зустрічі з вами я зрозуміла, як марудилася душа моєї доньки, коли вона бачила згори всі мої страждання. Її душі було б спокійніше, якби я повернулася до нормального життя, не благала б Бога послати мені невиліковну хворобу, а прихистила б дівчинку із сиротинця. Але я не зробила цього й тепер шкодую. Я прожила порожні вісімнадцять років, але тепер не хочу йти, не зробивши хоча б одну корисну справу. Знаєте, що я вирішила?

– Скажете – буду знати.

– Я хочу залишити вам у спадок свою квартиру.

– Рано ще про це говорити. Завтра я пришлю до вас лаборанта, вона зробить аналізи, потім я запрошу до вас хорошого фахівця…

– Я прошу вас відкласти це на післязавтра, а завтра ми з вами підемо до нотаріуса.