– Хотілося б, – старенька слабо всміхнулася.
– А як потепліє, ми з вами візьмемо таксі, накупимо м’яса й поїдемо на річку робити шашлик…
Вероніка ледве встигла підставити відро. При одній згадці про м’ясо Неллі Сергіївну знудило, і в неї фонтаном полилася з рота смердюча рідина.
– І що це в мене? – сказала винувато старенька. – Пронос якийсь із рота…
– Усе буде добре, моя ви хороша, – сказала Вероніка, витираючи рушником губи жінки.
– Вероніко, ви мені як донька, – тихо сказала жінка.
– А ви мені як мама, – сказала Вероніка, поправляючи волосся жінки, яке збилося набік.
– Справді?
– Звичайно. – Вероніка поцілувала запалу щоку старенької. На очі Неллі Сергіївни навернулися сльози. – Не треба, – попросила Вероніка й витерла її мокрі щоки.
– Не буду, – Неллі Сергіївна спробувала всміхнутися. – Мені треба протриматися ще чотири дні. Здавалося б, так мало, лише чотири дні й чотири ночі, а мені кожна година здається вічністю. Повз мене пролетіло вісімнадцять років, які я не помітила, а тепер хоч хвилини, хоч секунди рахуй, а час не вповільнюється. Я зараз по-білому заздрю тим людям, які і в калюжі бачать зірки. Для одних калюжа – це бруд, а інші милуються зірками. Одні все життя роблять грядки й садять помідори та цибулю, а інші не лише роблять клумби, висаджують на них квіти, але й встигають їх понюхати. До чого я це? Мало не забула! Пам’ять уже починає паморочитися. Я хотіла, щоб ви, Вероніко, не повторили мою помилку.
– Що я повинна зробити?
– Пообіцяти мені одну річ.
– Яку?
– Хай би що в житті трапилося, хоч би як було важко, треба знайти в собі сили жити далі. Не просто існувати, а жити повноцінним життям, щоб не мокнути під дощем…
– … а навчитися під ним танцювати! – закінчила Вероніка.
– Не тупцювати в багнюці, а бачити в калюжі зірки.
– І нюхати квіти, – всміхнулася Вероніка.
– І квіти нюхати! Обіцяєте?
– Обіцяю!
– Дивіться, обіцянку, яку дають вмираючим, треба буде виконувати! – Неллі Сергіївна посварила пальцем.
– Це я знаю, – зітхнула Вероніка, згадавши Уляну.
Вероніка зачинила двері за нотаріусом.
– Тепер вам треба здати документи в БТІ на реєстрацію? – запитала Неллі Сергіївна.
– Так.
– Сьогодні там прийомний день, ідіть туди.
– Нічого страшного, – сказала Вероніка, – будуть іще прийомні дні.
– Ідіть зараз, – сказала старенька тихо, але наполегливо, – я хочу бути спокійною, що документи здані.
Вероніка не стала сперечатися. Вона дала старенькій води, щоб пополоскати в роті, – Неллі Сергіївна вже не могла навіть пити, але дуже потерпала від спраги, – потім змочила її губи соком лимона.
– Я швидко, – сказала Вероніка. – Одна нога там, інша – тут!
Вероніка повернулася, коли на вулиці сутеніло. У БТІ було багато людей, і про те, щоб пройти поза чергою, не могло бути й мови. Вероніка спочатку хотіла повернутися, але подумала, що Неллі Сергіївна дуже засмутиться. Довелося вистояти до кінця. Їй пощастило. Вона була остання, кого обслужили у віконці.
– Я вже прийшла! – крикнула Вероніка з порога.
Неллі Сергіївна тремтячими руками тримала перед собою відро. Вероніка підхопила його, допомогла жінці, у якої з рота потоком лилася коричнева рідина з домішками крові. Неллі Сергіївна відкинулася на подушку, тихо запитала:
– Встигли?
– Звичайно. А ви тут без мене балуєтеся?
– Слава Богу, що встигли, – сказала жінка.
– Я вам зроблю протиблювотний укол, вам стане легше, – говорила Вероніка, роблячи ін’єкцію. Подумавши, вона вколола жінці анальгін із димедролом. – Зараз ви заснете, а вранці прокинетеся й будете як огірочок.
Неллі Сергіївна попросила води, щоб прополоскати рот, і швидко заснула. Вероніка не поспішала відходити від ліжка хворої. Через годину старенька прокинулася й покликала:
– Вероніко.
– Я тут. – Вероніка взяла Неллі Сергіївну за руку. Рука була холодна.
– Спасибі вам… за… все… Ларисочко… – тихо, ледь чутно мовила старенька, і її погляд зупинився на стелі.
– Ні, ні, ні! Не треба, прошу вас! – Вероніка побігла до аптечки. Тремтячими руками вона намагалася щось там знайти, не знаючи, що шукає. Уперше за своє життя вона розгубилася й була на межі паніки. Вона підійшла до жінки й побачила, як останні слабкі судоми пробігли по тілу. Вероніка не стрималася. По її обличчю побігли сльози, горло здушили спазми. Вона перевірила пульс Неллі Сергіївни, тремтячими руками заплющила їй очі, але вони знову розплющилися. «Не хоче покидати цей світ», – подумала Вероніка. Вона знову прикрила їй очі, на мить затримавши на повіках пальці, і тільки потім вийшла на кухню й дала волю сльозам…
Коли Неллі Сергіївну відвезли в морг на розтин, Вероніка подзвонила Кірі, але в неї був вимкнений мобільний. Вона відчинила шафу, де лежали гроші Неллі Сергіївни «на смерть», знайшла її вузлик із наготованим одягом.
Вероніка попросила зробити жінці розтин зранку, щоб того ж дня її поховати. Чинила так, як її прохала Неллі Сергіївна. Вона поховала її поряд із донькою Ларисою й не привозила труну з покійною до будинку. Неллі Сергіївна не хотіла, щоб із нею попрощалися сусіди, які за життя її не помічали…
Вероніка сиділа у своїй квартирі на кухні в цілковитій темряві. Вона надзвичайно стомилася за день похорону, але спати не хотіла. Назара вдома не було. Вона збиралася йому зателефонувати, але передумала. За час її відсутності чоловік жодного разу не подзвонив, не поцікавився, як її справи. У душі Вероніки була порожнеча, наче вона втратила близьку людину. Було самотньо й сумно, дуже сумно й дуже самотньо. І куди поділася Кіра? Обросла якимись таємницями, не з’являється, не дзвонить. Утім, коли вони могли побачитися, якщо Вероніка бувала вдома лише вночі?
– Ма? Ти що тут робиш? – запитав Микита, увімкнувши світло на кухні.
Вероніка від несподіванки здригнулася, заплющила очі від світла, яке боляче вдарило в очі.
– Я не чула, як ти увійшов, – сказала Вероніка й відвернулася до вікна. Вона не хотіла, щоб син бачив її опухлі, почервонілі очі.
– А хто помер? – запитав він, помітивши на голові матері траурну чорну хустку.
– Старенька, яку я лікувала.
– Ти по всіх хворих, які вмирають, носиш траур? – запитав Микита. Він помітив на столі якісь документи. Зауважив, що нагорі лежав договір довічного утримання, оформлений на ім’я матері.
– Не смій так говорити! – спалахнула Вероніка й обернулася. Микита встиг відійти від документів.
– А ти не кричи на мене! – нервово сказав він. – Ніхто не винен, що ти поганий лікар і в тебе на дільниці помирають хворі!
– Та як ти… – Вероніка аж скипіла.
– А ось так, – Микита грюкнув дверима й повернув ключ у замку своєї кімнати.
Розділ 50
Микита, повернувшись із побачення з Діаною, зачинився у своїй кімнаті. Розмова з Тимуром не давала йому спокою. Він і сам прекрасно усвідомлював, що потрібно зав’язувати з наркотиками, але для цього був потрібний певний настрій. А йому постійно щось заважало. Сьогодні він вирішив спробувати не колоти «слона» – так знайомі хлопці називали героїн. Микита вирішив, що треба відволіктися й писати книгу, але в голову нічого не приходило. Він напружував до нестями пам’ять, але, крім головного болю, нічого не отримав. Дивно, але жодна слушна думка не відвідувала його, наче він ніколи й не відчував творчого натхнення. Микита спробував зробити хоча б начерки, але на папері з’являлися тільки окремі слова: «Діана», «слон», «фен», «чек».
Зі злістю він порвав аркуш паперу на дрібні клаптики, розсипав їх по кімнаті, немов сніжинки. Не може бути! Адже він писав із таким натхненням і думки самі лилися на папір! А зараз він на рівні приматів? Хоча б пару слів написати, а потім піде, як по маслу. Ні, нічого не виходить! У голові гуде порожнеча, як у дерев’яній діжці.
Микита, злий на себе і весь світ, нервово закурив. Раніше він не дозволяв собі курити в кімнаті, та й мати лаялася, а тепер їй усе одно. Їй ближча й рідніша якась чужа старушенція, яка дожила спокійненько свій вік і віддала Богу душу. А що коїться в душі власного сина, їй неважливо. Вбралася в чорну хустку і шморгає носом. Ще й договір про довічне утримання встигла урвати в старенької, але не зізналася. А чому? Хоче грошики мати так, щоб ніхто не дізнався? Добре, нехай продає житло бабусі, нехай. Тільки от не треба рідного сина обділяти! Доведеться з ним ділитися.