Але дива не сталося. Гуркочучи розбитою дорогою й залишаючи за собою хмари дорожнього пилу, підійшов старий «пазик». Вероніка поцілувала маму в щоку. Скільки смутку було у втомлених маминих очах!

– Матусю, бувай! Тільки не здумай плакати – не треба мені дорогу поливати слізьми! – підбадьорюючи матір, сказала Вероніка.

– Не буду, – з покірністю дитини відповіла мати.

Незабаром автобус поніс Вероніку в нове життя, а на дорозі ще довго стояла жінка, вдивляючись у далечінь…

Кіра була у своєму репертуарі. З’явилася в гуртожитку медінституту, де жила Вероніка, без попередження. Вона увірвалася до кімнати й відразу кинулася обіймати подругу.

– Веронічко моя! Як я за тобою скучила! Не йде Магомет до гори, так гора прийшла до Магомета! – весело заторохтіла Кіра. – Тебе в гості не дочекаєшся! Невже зовсім немає часу для подруги дитинства? Чи нові подруги кращі?

– Відчепися, бо задушиш! – засміялася Вероніка. – Ти чому не попередила, що прийдеш? І як тебе вахтерка пропустила?

– Нема дверей, які б не відчинилися переді мною! – театрально видала Кіра й плюхнулася на ліжко. – Спека неймовірна!

– Що ж ти хочеш? Кінець червня.

– Коли поїдемо на канікули? – запитала Кіра. Вона простягла руку і взяла печиво з вази. – Чай пити будемо?

Вероніка збігала на кухню, і незабаром подруги сиділи за столом, попиваючи чай із печивом.

– Я поїду до мами не одна, – повідомила Вероніка.

– З Назаром?! – Кіра округлила очі. – Так ти з ним знайома без року тиждень! Чи ти не квапишся, подруго?

– Він мені зробив пропозицію.

– Що?! Через місяць після першого побачення? – від подиву Кіра аж перестала жувати печиво, а її рука застигла, стискаючи печенинку.

– Ну і що? Він же не хлопчик, щоб бігати на побачення й потайки цілуватися в під’їзді, – спокійно відповіла Вероніка.

– На скільки років він старший за тебе?

– На десять. Кіро, ну яке це має значення?! Він – самостійна доросла людина, інженер-будівельник, живе у своїй кооперативній квартирі, має автівку… Власне кажучи, мене все влаштовує. – Вероніка подивилася на подругу й всміхнулася кутиками рота.

– А почуття є? Ти його кохаєш?

– Думаю, що так.

– Так думаєш чи кохаєш?

– Не знаю, – Вероніка відсунула чашку. – Я знаю напевне, що мені з ним комфортно і спокійно. Я не хочу шаленого кохання, від якого паморочиться голова і втрачається розум. Мені хочеться спокійного сімейного життя. Ось і все.

– Стати рабою чоловіка й кухні? – з легкою іронією в голосі запитала Кіра.

– Усі ми, жінки, рано чи пізно стаємо рабами домашнього побуту. Принаймні в мене буде влаштований побут. До того ж поряд із Назаром я почуваюся захищеною. Ти мене розумієш?

– Чесно кажучи, не зовсім. Шлюб із розрахунку? На тебе не схоже. І взагалі чому ви поспішаєте? Хіба не можна зустрічатися ще хоча б рік?

– Навіщо? Щоб стати вічною коханкою? – сумно запитала Вероніка. – Назар вважає, що нiчого гаяти дорогоцінний час, треба відразу створювати сім’ю й притиратися одне до одного не в підворітті, а в нормальних умовах.

– Вероніко, ти зараз говориш не своїми, а його словами. Звичайно, ваша справа, як будете жити далі, але я відчуваю, що ти поспішаєш. До того ж до тебе такі хлопці з вашого інституту залицяються. А Данило? Його ми знаємо як облупленого. Він не підлий, добрий, здатний на все заради тебе. А Назара ти зовсім не знаєш, – почала Кіра з жаром.

– Кіро, я ніколи не любила Дена. Не милий він мені, а серцю не накажеш. До того ж мені подобаються старші чоловіки. З ними спокійно й надійно, у них більший життєвий досвід, тому вони і підкажуть, і допоможуть, і кохати можуть краще й міцніше, ніж наші однолітки. Жінка повинна бути за чоловіком, як за кам’яною стіною. І тільки старший за жінку чоловік може стати її опорою. А що наш Ден? Сам іще навчається, за душею ні копійки. Та й звідки ми з тобою можемо знати, яким він буде через десять років? А в Назара вже сформований характер. Мені залишається тільки прийняти його таким, який він є.

Кіра промовчала. Можливо, Вероніка має рацію? Знайшла собі чоловіка з квартирою, машиною, роботою і буде всім забезпечена. А кохання? Що від нього? Тільки переживання та безсонні ночі? Який сенс із того, що вона, Кіра, закохана з першого курсу в хлопця, який її уникає? Усі дівчата зустрічаються з парубками, а їй доводиться лити ночами сльози в подушку.

– Ой, не знаю навіть, що сказати, – зітхнула Кіра. – Вирішуй сама, тільки постарайся не помилитися.

– А що вирішувати? Уже все вирішено. Завтра подаємо заяву, наприкінці серпня розпишемося. Через два тижні в Назара почнеться відпустка, поїдемо в село знайомитися з мамою, – весело сказала Вероніка й додала: – Ти тільки моїй мамі нічого поки не говори. Добре?

– Обіцяю мовчати, як риба! – Кіра всміхнулася. – То ми будемо пити чай чи як?

– Чи як! – засміялася Вероніка. – Зараз підігрію воду – наш чай давно вистиг.

– Ех! – махнула рукою Кіра. – І так піде. Ти мені краще розкажи, він дарує тобі квіти? Подарунки?

– Навіщо гроші витрачати на квіти? Назар мені купив усе необхідне.

– Наприклад? – Кіра хитро примружила очі.

– Літнє плаття, босоніжки, а ще ми купили мені нову парасольку. Хочеш, покажу?

– Не треба. Розкажи мені про нього. Коли я його бачила, то мені здалося, що він жахливий зануда.

– Тобі здалося, – всміхнулася Вероніка. – Він просто серйозний чоловік. Не буде ж він поводитися, як підліток? Звичайно, є в нього свої дивацтва, але хто з нас ідеальний? Ось, наприклад, Назар наполіг, щоб я завела зошит і записувала туди афоризми й вислови мудрих людей. Я записую, а потім ми все це обговорюємо.

– Незабаром і ти станеш нудною та прісною, – засміялася Кіра, жуючи печиво. – Навіщо тобі це треба?

– Я – майбутній лікар, мені доведеться спілкуватися з багатьма людьми, тому я повинна бути всебічно розвиненою, начитаною, інтелігентною, щоб у потрібний момент видати щось таке… Ось… – Вероніка взяла товстий зошит, зачитала: – «Треба, щоб чоловік твій корився розуму, а ти – чоловікові, і будете обоє абсолютно благополучні». Денис Фонвізін. Або ось це. Послухай. «Учи своїх дітей мовчати. Говорити вони навчаться самі». Це Бенджамін Франклін. Думаю, що Назару сподобається те, що я виписала. Як ти гадаєш?

– Сподобається, – думаючи про щось своє, тихо відповіла Кіра, але Вероніка не помітила смутку в очах подруги.

Вероніка поверталася з прийому в лікаря жіночої консультації. Вона навмисно не поїхала додому міським транспортом, вирішивши пройтися пішки. Стояв кінець вересня. У міському парку, через який ішла Вероніка, щоб зрізати шлях, дерева завмерли у своїй царській красі. Вони вже скидали золоте, помаранчеве, яскраво-червоне листя на ще зелену траву, радіючи останнім ясним і безвітряним дням. Здавалося, дерева дрімають, підставивши свої гілки сонячним променям.

Вероніка нахилилася, підняла декілька різьблених кленових листочків. Чомусь саме вони їй найбільше подобалися ще з дитинства. Будучи дитиною, вона їх збирала біля школи і приносила додому, щоб поставити у вазу. Як давно і водночас зовсім недавно все це було! А сьогодні вона дізналася, що вагітна. Це не входило в їхні плани, але діти мають властивість з’являтися на світ, коли їм заманеться. Вероніка не збиралася переривати вагітність, хоча провчилася на другому курсі неповний місяць. На душі було і радісно, і тривожно. Як відреагує на таку новину Назар? Чи не буде наполягати на аборті? Хай там як, Вероніка знала з тієї першої хвилини, коли лікар вимовила: «Вітаю», – що її дитина з’явиться на світ. Вона має побачити цей світ, нехай навіть раніше, ніж вони з Назаром планували. Вероніка не замислювалася, як буде далі вчитися, але не могла допустити думки, що дитина стане їй на заваді. Зараз головне, щоб Назар не розчарував її, не виголосив вирок в одному слові «аборт».

Вероніка звернула увагу на дівчину, яка оминула її. Вона везла у візочку дитину, і Вероніка мигцем встигла побачити рожеве личко немовляти.