Або то була загалом не людина, а примара?! Може, Іван вже загинув у цій самій битві, й на пагорку означилась лише його зрадницька грішна душа, яку за величезні гріхи не бажало приймати ні небо, ані навіть саме пекло?!

А може, Іван загалом не брав участі в сьогоднішній битві, у якій московське військо надійно ховало воєнну славу шведів та українців…

Ні – це точно був Іван, хай йому грець! Небо чи пекло, сей світ або той – яка, зрештою, різниця?! Де б він не був…

Про це Степан і поспішив заявити уявному супротивникові:

– Ну стривай, стривай – ховаєшся від мене, байстрюче, то я сам прийду по твою нікчемну душу! Я знайду тебе, і з неба скину, і з-під землі дістану! От тоді й побачимо…

Останні слова Ракович вимовив, нахилившись із сідла, аби взяти жменьку землі та прикласти до рани. І добре, що так – бо наступної ж миті кінь під ним сіпнувся й почав повільно осідати: призначена вершникові куля влучила у шию скакуна. Падати було низько, тож Степан встиг відкотитися убік, завдяки чому вбитий кінь не притиснув своєю вагою ногу вершника.

Тільки-но Ракович скочив із землі, як побачив московського драгуна, що нісся просто на нього. Іншого виходу не було: різко викинувши руки вгору й загорлавши щодуху, Степан кинувся назустріч смертельній загрозі. Переляканий буланий кінь здибився, шарахнувся убік. Драгун не зміг утриматися в сідлі й відлетів назад, вдарився потилицею та й лишився лежати нерухомим: мабуть, звернув в'язи. Степан швиденько упіймав переляканого коника й тільки-но скочив у сідло, як десь ліворуч пролунав віддалений сигнал ріжка, потім ще і ще…

– Що-о-о?! Відступ?!

Разом із пекучою хвилею сорому у скроні миттю вдарила думка: якщо їхнє військо відступає – як же його поєдинок з Богдановичем?! Вони ж так і не зустрілись, так і не схрестили шабель у двобої…

Але шведи відходять, отже, відступають і сердюки. Отже, він теж мусить відступити! Бо повинен захищати свого господаря гетьмана, якому присягався служити вірою і правдою!!!

Та хіба ж він вже не зрадив Яна Мазепу, самовільно кинувшись у бій з примарою?! Е-е-ет, нехай вже буде, як є…

Знов підвівся Степан на стременах, знов почав озиратись у пошуках ворога. І побачив, що на нього несеться мало не з десяток вершників! Боже, та звідки вони тільки беруться?! А в нього ж пістоль не заряджений, ліва рука так і лишилась не перев'язаною…

Та вибору вже не було: він мав або померти на місці, або якнайдорожче продати своє життя, забравши на той світ принаймні трьох… ну, хоч би і двох… а може, навіть одного-єдиного ворога!

Степан не надто усвідомлював, чим завершився останній у його житті бій, скількох драгунів він звалив на землю, перш ніж сам опинився під кінськими копитами, й криваво-чорна пітьма застелила все довкола…

Усе застелила пітьма – окрім одного-єдиного, найненависнішого і на цьому, й на тому світі обличчя: колишній його товариш по академії, а нині смертельний ворог кривився від глузливого сміху.

Бо лишившись живим, він все-таки переміг!

А наречена Степана Раковича, бідолашна збезчещена Гелена, єдина у недовгому його житті по-справжньому кохана дівчина, з якою він так і не встиг повінчатися, – вона, її кров, її спаплюжена чеснота лишилась невідомщеною…

І головне, хто кого знайшов на сім чи на тім світі: він – цього байстрюка Івана… чи, навпаки, клятий вилупок усе-таки сам відшукав його?! Причому відшукав, коли Степан вже не міг поворухнути ні рукою, ані ногою. Коли пальці розгинаються самі собою, не втримуючи зламану шаблю…

Господи Боже всемогутній, де ж Твоя найвища справедливість?!

За що така ганьба?!

За що?..

Від самого початку битви Івана Богдановича охопило розчарування, оскільки його найбільшій, найпотаємнішій мрії, схоже, так і не судилося здійснитись: адже проти війська московського імператора стояли самі шведи, а сердюків Івана Мазепи щось ніде не було видно.

Але ж гетьман Мазепа, цей старий лис, безумовно вступив у бій разом зі своїм союзником Карлом Шведським. Тоді де ж його люди?

Де?!

Де він – гетьманський сердюк Степан Ракович?!

Що шведський король ганебно програє, було зрозуміло ще навіть до початку безглуздої, з усіх точок зору, бійні. Насамперед, московське військо було удвічі чисельнішим від шведського та значно краще озброєним. А що вже говорити про припаси московитів!.. Тож шведи могли виграти лише в одному-єдиному випадку: якщо король Карл докладе неймовірних зусиль та виявить весь свій стратегічний геній – оце справді було можливим…

…якби не поранена нога! Отак завжди трапляється у паскудному земному житті: через якусь дрібничку все йде вітром.

Як от зараз: мінливий хід битви вимагав присутності головнокомандувача то в одному місці, то в іншому – а він лишався прикутим до своєї польової ставки, не міг особисто підбадьорювати хоробрих шведських вояків! Не дивно, що вони здригнулися і поступово почали здавати позиції одну за одною…

Але все це не надто турбувало Івана. Його мало непокоїла смерть, що розкошествувала на полі неподалік Полтави. Богданович свято вірив у те, що не загине сьогодні ні від кулі, ні від шаблі, ні від багнета, ані від протазана: це уявлялося просто неможливим! Бо не битва як така його цікавила, а один-єдиний двобій…

Значно більше, ніж долею двох імперій – Шведської та Російської, – більше, ніж долею рідної землі, за яку вкотре вже тягались чергові імперії, більше, ніж поразкою одного війська та виграшем іншого, більше, ніж славою та престижем Карла Шведського або Петра Великого, переймався Іван Богданович власною помстою, яку давно омріяв, давно затіяв, давно почав утілювати у життя і яка зараз мала досягти кульмінації: Іван саме підготував Степанові невеличкий «сюрприз» – новину про арешт його батька.

Саме так! Звісно, у непростій ситуації, що склалася, прилуцький сотник Ракович поводився дуже й дуже розумно та обережно – тобто будь-що утримував нейтралітет, не пристаючи на бік жодної з конфліктуючих сторін, жодним чином не виявляючи своїх симпатій чи антипатій. Але ж… Але хіба ж він не був батьком Степана Раковича – того самого «особистого порученця з особливо таємних справ» гетьмана Яна Мазепи, на якого зараз полювала щонайменше дюжина шпигунів московського імператора?!

А якщо сотник не пристає відкрито на бік московитів, то чи не свідчить це про щось більше – про добре приховані стосунки зі шведами?! Міг же він таємно спізнатися зі зрадником – підданим анафемі гетьманом Яном Мазепою – через непутящого свого сина, гетьманського сердюка Степана Раковича…

Ой, пане сотнику, пане сотнику! Зважували ви, зважували, рахували, рахували – і насамкінець прорахувалися!.. Бо минулого тижня вас тишком-нишком заарештували, а зараз без зайвого шуму везуть подалі від рідних Прилук. Ні, мабуть, уже привезли куди слід, і в напівтемному підвалі кат уже витягає з вас увесь підспідок.

Разом із жилами.

Ну, то нічого: сотник Ракович – людина здорова, не один допит із пристрастю витримає, перш ніж життя полишить його понівечене тіло! А що там кати дізнаються від нього (або чого не дізнаються), це Івана не хвилювало. Він мріяв лише про одне-єдине: зустрітися на полі бою зі своїм смертельним ворогом Степаном, збити його з коня, притиснути до сирої полтавської землі й виплюнути просто в його зрадницькі очі: «Ну от і все! Наречену твою збезчестили московити, батька твого вони закатують на смерть – а твоє життя зараз відберу я власноруч!» І з цими словами випустити з нього кров, немов із борова: нехай цей негідник, цей пихатий самозакоханий гусак подохне в Івана на очах!

А вже потім можна буде покликати товаришів-московитів і гордо заявити: ось він – особистий порученець з особливо таємних справ гетьмана Яна Мазепи, якого наздогнав та позбавив життя на полі бою особисто я! Ну, під час битви іншого виходу, ніж убити порученця, не було… але про всі порученські таємниці можна довідатись у його батька, це вже справа вмілого ката!..

Богданович мріяв саме про це: побачити на власні очі, відчути під своїми руками негідну Степанову смерть! Мріяв так палко, що навіть уві сні не раз бачив цю сцену, таку солодку його серцю…