– Синку, стривай! – тепер сотник уже не обурювався, а благав. І знов-таки, вкотре вже за сьогодні, Степан замовк, вражений незвичайною поведінкою суворого батька.

– Що таке, тату? Що вас непокоїть?

– Але ж тобі ще рік лишилося спудеювати в академії…

– Байдуже! Нині не час для навчання – час для боротьби за святу землю Руську! І хто виявиться обабіч цієї боротьби…

– Ти занадто гарячкуєш, синку, – мовив сотник, але вже не настільки так впевнено, як перед цим обстоював власні думки. – Я можу тільки повторити: недооцінювати гетьмана не можна, але надмірно захоплюватись ним!.. Тим паче – йти за ним і разом з ним!..

– Я не гарячкую, тату. Я довго думав над цим.

– Ну і скільки ж ти це обмізковував?

– Та з позавчора, тільки-но почув про набір сердюків.

– Що ж, коли так…

Здавалося, сотник одразу постарішав, зсутулився, обличчя його миттю змарніло, вкрилося зморшками, немов висушені ягоди горобини. Зовсім по-старечому шаркаючи ногами, він повернувся на свій ослін і вже звідти спитав:

– А приятель твій новий, оцей Іван Богданович – він хіба ж не причетний до твого безумства?

– Ви називаєте безумством моє прагнення прислужитися Украйні?!

– Не Украйні, синку, а гетьману. Це все-таки не одне й те саме.

– Але ж гетьман править Украйною…

– Не всією Украйною, а лише Гетьманщиною. А є ще Підляшшя.

– Мазепа починав саме звідти. Гадаю, що Підляшшя теж підніметься, і тоді руські землі нарешті поєднаються, – не здавався Степан. Він очікував, що батько заперечуватиме й надалі, тож готувався до диспуту за всіма правилами. Проте сталося те, чого юнак аж ніяк не очікував: сотник несподівано припинив опір.

– Ну, коли так, синку… – мовив він, не встаючи з ослона, – якщо ти вже все твердо вирішив сам для себе, нехай так і станеться. Гетьман справді набирає на службу молодих хлопців – на війні зайві шаблі не завадять. Підеш ти до гетьмана в сердюки, підеш…

– Чесно?!

– Моє слово непорушне, ти ж знаєш.

– Тату!.. – сповнений щирої радості, Степан кинувся перед ним на коліна.

– Ні-ні, не думай, що я благословлю єдиного свого сина на подібну авантюру, – доволі прохолодно мовив сотник, намагаючись не дивитися юнакові у вічі, – я просто не стану заперечувати. Бо він про це теж казав…

– Хто – «він»? – одразу перепитав Степан, оскільки в його душі знов відродились попередні підозри.

– Ну, це вже моє діло, хто казав, – якось туманно й дуже холодно мовив сотник, – і ти, сину мій єдиний, надія моя й опора, облиш, будь ласка, цей допит. Я все-таки твій батько, не забувайся.

Їхні погляди знов схрестилися, й обидва відчули, як між ними утворюється стіна відчуження. Зовсім тоненька, але все-таки стіна…

– А позаяк я першим тебе спитав, тож відповідай мені як син батькові. Як старшому відповідай… – голос сотника знов набув утраченої твердості: – Це часом не Івана Богдановича ідея – піти до гетьмана у сердюки?

І хоча Степан трохи образився на батька, та все ж відповів:

– Ні, це тільки мій задум, і більше нічий.

– Точно?

– Так. Навіть більше скажу: здається мені, Іван би з більшою охотою подався не в сердюки, а на Січ козакувати. Та й справді, що йому у гетьманському почті робити?! Він не такого знатного роду, як ми, – от нехай і рідниться у бою зі всякою голотою…

Немовби схлипнув хтось на дворі під вікном, і в тому схлипуванні відчувались і біль образи, й розчарування. Сотник миттю кинувся до віконця, прочинив його навстіж і висунувся у двір. Та дарма: нікого там не було.

– Нумо, синку, ходімо знов на двір. Провідаємо, хто з челяді там є… а заразом і на товариша твого подивимось.

Сотник витримав коротеньку паузу й додав, якось недобре скривившись:

– Я от розберуся, хто це у моєму домі наважується підслуховувати попід вікнами панської світлиці.

– Тату, а ви певні… – почав було Степан, та сотник обірвав його єдиним суворим словом:

– Певен!

Утім, нічого цікавого у дворі вони не побачили. Лиш всюди носилися, мов навіжені, заклопотані челядники, зайняті приготуванням святкового обіду. Іван же спокійно дрімав на лаві попід яблунею, підклавши під голову драну шапку. Поруч із ним на траві стояли кухоль і порожня глиняна миска.

– Не знаєш, чи давно він там лежить? – спитав сотник одного зі служників, що ніс із льоху до хати полумисок квашених огірків.

– Та Бог його зна! Мабуть, що давненько… Як випив та закусив, так і спати завалився, здається… Я можу йти, або пан сотник чогось іще від мене хоче?

– Йди собі.

– Дякую.

Так і стояли батько та син Раковичі на ґанку, майже однаковими жестами смикаючи вуса й пильно придивляючись до безтурботної фігури спудея, котрий дрімав собі спокійнесенько в тіньочку під яблунею. І поступово переймаючись батьковим занепокоєнням, Степан і собі гадав: а чи добре він зробив, обравши Івана собі за попутника?..

– Але ж Ваша милосте! Не можна порівнювати досвід такої людини, як Ваша милість… а тим паче, людини… м-м-м…

Пауль аж зніяковів, не наважуючись подивитися у вічі Великому Магістрові. Звісно, кажуть про принца всяке… але щоб таке було правдою!..

Ні, це надто вже неймовірно.

– Чом же ж ти замовк, хробачок?

Утім, у голосі Великого Магістра не відчувалось ніякого здивування, лише весела насмішкуватість, що межувала з відвертим блюзнірством.

– Бо не наважуюсь навіть помислити про речі, котрі можуть образити Вашу милість.

– Ти певен?

– Так!

– Певен, що не можеш навіть подумати про те, що давно вже крутиться у твоїй голові? – І принц весело всміхнувся.

Пауль одразу засмутився, почав нервово соватись на своєму стільці. Але мовчав, уперто набурмосившись.

– Ну-ну, давай, кажи вже, не томися, – підбадьорив учня Великий Магістр.

– Та таке вже кажуть…

Але нарешті набравшись хоробрості, Пауль мовив:

– Подейкують, нібито Ваша милість живуть не просто довго, а загалом…

Знов важка, тужлива пауза під пильним поглядом графа.

– Ну?!

Ще один глибокий вдих – і ось вона, страшна істина:

– А загалом… вічно!

Пауль замовк, кидаючи короткі перелякані погляди на Великого Магістра й гадаючи, чи дуже той образився. Проте принца, здається, аніскільки не скривдило таке неймовірне припущення. Він лише спитав учня якомога лагідніше, проте не зводячи з нього пильного погляду:

– Оце й усе, що про мене пліткують?

– Ні, Ваша милосте, звісно, що ні… – Пауль знов засмутився. Цього разу причина зніяковіння полягала в тому, що цілковито логічне продовження вже висловленої думки належало не безликому поголоску, а йому самому.

– Що ж іще незвичайного ти чув про мене, маленький мій хробачок?

Під пильним поглядом Великого Магістра бідолашний юнак зблід, зіщулився, але все ніяк не міг вирішити, чи варто зізнаватися графу щодо справжнього авторства наступної здогадки, чи списати її знов-таки на чутки безіменного авторства.

– Не бійся, хробачок, не бійся.

– Боюся, Ваша милосте…

– Нумо, сміливіше!

– Не можу.

– Можеш. Кажи. Отже?..

– А ви пообіцяєте дещо, Ваша милосте?

– Що саме? – мовив принц тоном всезнаючого провидця.

Пауль проковтнув невидимий клубок, що застряг у горлянці:

– Одну просту річ…

– Щоб я не прогнівався на тебе?

– Так…

Пауль потупився, бо, здається, Великий Магістр читав у його душі з легкістю та впевненістю досвідченої ворожки, котра вдивляється в розкладені перед нею карти.

– І щоб я не покарав тебе за твої слова?

– Так, Ваша милосте.

– Гаразд. Але…

Пауль підвів погляд. В очах принца скакали крихітні іскорки веселого торжества. Юнак знов проковтнув клубок: що там іще замислив граф?..

– За однієї умови.

– Якої?

– Що ти скажеш мені всю правду, якою б несподіваною вона не була та якою тяжкою не здавалась би тобі.

– І тоді?..

– Тоді я пробачу тобі будь-що. Навіть найбезглуздішу дурню.