«І все ж?..»

«Я лише маленька пересічна людина…»

«Це не відповідь. Кажи правду, пархатий!»

При цьому дід молодого панича так розсердився!.. Вейз мір – так розсердився, що й сказати неможливо! Він схопив Берка за горло і мало не придушив… Але то була б занадто легка смерть як для бідолашного нащадка Абрахама, тому дід молодого панича просто кинув батька Моше, шинкаря Берка, на землю й проревів щодуху:

«Відповідай, клятий юдо!!!»

«А відповідь тобі така, що Адонай – благословенне ім'я Його! – зробить так, що кожному буде заплачено його ж монетою. І зовсім незабаром», – мовив Берко бен-Шмуль якомога спокійніше. І навіть сльози притримав, щоб дід молодого панича не вирішив зненацька, нібито він злякався негайної лютої смерті.

«Тобто?..»

«Милостиві будуть помилувані, тоді як немилосерді загинуть лютою смертю. Ти можеш наказати вбити мене, і я навіть не буду тому опиратися – який сенс?! Але ти обіцяв помилувати мене та інших, кого оберу я, за гроші, які перейшли від мене до тебе. Інших вже нема, мене зараз же може не стати. Тож вийде, пане, що ти мені збрехав і через це убив. І кому збрехав, подумай тільки?! Недостойному єврею і його Богові, Святим Ім'ям Якого я заклинав тебе про милість. Тож пам'ятай, козаче, така сама доля чекає й на тебе, бо Адонай усе бачить і чує. І навіть те, чого не кажуть наші вуста, але промовляє серце».

Рука ватажка потягнулась до шаблі, проте за мить він здолав гнів і спитав:

«А якщо я помилую тебе?»

«Милостиві також будуть помилувані».

«А мої товариші козаки?..»

«Хіба ж їхнім серцям знайоме милосердя?» – запитав у відповідь шинкар.

Тоді козацький ватажок велів зв'язати Берка бен-Шмуля й возити за загоном три дні, а по завершенні цього терміну пообіцяв здерти з живого шинкаря шкуру, щоб зробити з неї набите гречаною половою опудало та повісити його посеред лісу на гілляці дуба. І не просто повісити, а на свинячих кишках, якщо Адонай – нехай благословиться Цар Всесвіту! – за цей час якимось чином не виявить свою волю. І, мабуть, таки зробив би те опудало, якби ранком третього дня козацький загін не втрапив у польську засідку. Всі козаки загинули у сутичці, а хто не загинув, тих поляки посадили на вкопані обабіч дороги палі.

Врятувалися ж у тій сутичці лише двоє – козацький ватажок і молодий шинкар Берко. Щоправда, ватажок втратив і усі відібрані в шинкаря гроші, й свого коня – усе те перейшло до поляків. Але ж вони обидва лишилися живі… Відтоді дід молодого панича ніколи вже не насмілювався розпитувати Берка бен-Шмуля про волю Всемогутнього. Більш того, Берко бен-Шмуль завжди перебував поруч із дідом молодого панича, віддано служив йому, добував йому і золото, і срібло, а також давав дорогоцінні поради, коштовніші за будь-яке золото та срібло.

Потім так само віддано служив його старшому синові. А згодом заповів своєму синові – себто мені, Моше – служити нащадкам великодушного козака, який врятував наш рід від повного й остаточного винищення. Знаючи, що я пов'язаний батьковим заповітом, пан сотник не тільки довірив мені усі свої гроші, але й перед самісіньким арештом…

Занадто пізно Мошка зрозумів, що бовкнув зайве: почувши про батьків арешт, Степан застогнав настільки тужливо, що єврей розгублено зойкнув: «Ой-вей! Ой-вей!..» – сплеснув руками та благально мовив:

– Нехай молодий панич вибачить старого дурня Моше, але ж Всемогутній тому свідок: Моше не хотів казати цього паничеві! Не слід було дізнаватися про таке, не зцілившись повністю від тяжких ран. Але ж старий Моше прохопився – вейз мір! Як погано, як погано!..

Ракович дихав важко, тихесенько стогнав, тому єврей продовжив:

– Так, так, в усьому винен той-таки Іван Богданович, котрий занапастив молоду панянку Гелену Каплю. Це він вигадав таку дурницю, буцімто сотник Ракович є таємним помічником молодого панича і його посередником на службі в ясновельможного гетьмана Яна Мазепи. А оскільки московити ніяк не могли вполювати молодого панича, то заарештували його батька: либонь, подумали, що на допиті сотник вкаже, де й коли можна підстерегти молодого панича.

Від безсилої люті Степан заскреготав зубами, та єврей одразу ж заперечив, немовби й насправді знав, що він хоче, але не може сказати:

– Ні-ні, нехай молодий панич не вважає, буцімто Моше забув про клятву віддано служити роду Раковичів. Моше не забув ту клятву, ні! Моше знав, що так і буде, тому щиро й наполегливо радив пану сотнику десь сховатися. Та пан сотник відповів Моше: «Якщо я не віддамся на поталу шулікам-московитам, вони можуть заарештувати інших Раковичів – моїх братів з їхніми сім'ями! І так триватиме, доки не винищать весь наш рід під корінь. Тому буде ліпше, якщо заарештують тільки мене одного». Пан сотник так хотів: це була його воля, якій Моше мусив скоритися, – бо воля пана сотника є для Моше святою! Натомість пан сотник примусив Моше заприсягатися усім, що є святим для Моше і на цьому світі, й на тому, що Моше будь-що відшукає єдиного сотникова сина – молодого панича і будь-що врятує від довгої руки імператора Петра та від його всюдисущих нишпорок. Тому коли шведські вояки програли битву…

Втім, Степан не слухав розповіді Мошки про те, як він примудрився довідатись від інших сердюків про ганебну поведінку молодшого Раковича на полі бою, як після того всю ніч гнав коня, як змією пробирався поруч з п'яними як чіп московитами, що святкували перемогу, як уже на світанку знайшов напівмертвого юнака й під прикриттям вранішнього туману встиг віднести його за хирлявий лісок, де чекав стриножений кінь. Якби не багатоденна дія зілля, Степан вже почав би буянити, зриваючи дбайливо накладені пов'язки, а потім, мабуть, просто придушив би Мошку. Але від почутого юнак тільки стогнав, сичав крізь зуби й закочував очі під лоба. Пити лікувальне зілля знов відмовився, проте Мошка повторив трюк із затисканням рота й носа пораненого.

Проковтнувши добру порцію трав'яної настоянки, Ракович за деякий час притих. Тут і місяць виповз з-за небокраю, осяявши рівний мов стіл степ загадковим сріблястим світлом. Пересвідчившись, що поранений дихає рівно, Мошка виніс із брички старі пов'язки, вкинув їх у багаття, ретельно спалив ганчір'я, декілька разів перемішавши розпашілий жар. Потім дістав з брички великий білий талес[9], накрився ним, деякий час читав молитви, а далі затоптав вогнище й заходився запрягати коней.

Їхати було все ще далеченько, тож і цю ніч ліпше не спати на твердій землі, а дрімати на передку брички…

– Але ж, Ваша милосте, так не буває!

– Як саме, хробачок?..

– Якщо у твоєму житті з'являється Вчитель, його впізнаєш відразу!

– Що за дурниці ти верзеш?!

– Чому ж дурниці?.. – відкинувши нарешті незручність, спричинену перебуванням при особі Великого Магістра, Пауль почав сміливо розмірковувати: – От взяти хоч би й мене… Тільки-но Ваша милість з'явились у моєму житті, я одразу ж зрозумів, що Ви, поза сумнівом, – Великий Вчитель, найбільший від усіх інших! Найменших вагань щодо цього в мене не виникало. Ніколи-ніколи…

Сухий старечий сміх та тихеньке поплескування у долоні перервали цей захоплений слововилив.

– Браво, хробачок, браво! Я щиро вражений! Це просто чудово, що ти ніколи у житті не мав жодних сумнівів щодо моєї скромної персони.

– Ну що ви, Ваша милосте! Хіба ж можна таке казати?!

– Можна, хробачок, можна!

– Та нізащо у світі!..

– І тим не менш.

– Але ж…

– Послухай-но, маленький мій хробачок, – при цих словах посмішка сповзла з обличчя принца, – якщо все й насправді є саме так, як ти кажеш, то як же нам бути з прямими вказівками самого Христа? Невже ж я більший навіть за Ісуса?..

– Ісус?! – Пауль несподівано розгубився. – До чого тут Ісус?..

– Згадай Нагірну проповідь: адже Він недарма наказував апостолам випробовувати вчителів, котрі приходять у Його ім'я! Хіба ж ні?