– І якщо мій чоловік заважатиме моїй святій місії…

– Тоді Ваша Величність мають наважитись на бунт проти чоловіка, нехай це навіть сам імператор! Бо я не можу повірити, що материнське серце Вашої Величності лишиться байдужим не тільки до майбутньої долі ваших дітей, Великого князя Павла Петровича та ще ненародженого немовляти, якого Ваша Величність зараз виношують. Я вірю, що материнське серце Вашої Величності небайдуже також до страждань гігантської імперії, яку тільки Ваша Величність і можуть виховати в гуманному дусі віку Просвітництва.

– Так, графе, це достойна мета, заради якої варто боротися… навіть з моїм чоловіком-імператором! – погодилась нарешті Катерина.

– А потім Ваша Величність, можливо, будуть мати ласку зробити дуже корисну справу для однієї з земель, що входить до складу імперії, ввіреної турботам Вашої Величності.

– Яка це земля, графе?

– А от про це я поговорю з Вашою Величністю згодом: адже для початку потрібно зробити головне – зайняти стіл Російської імперії.

– Так, ваша правда…

Цариця вийшла зі свого закутка у центр кімнати й мовила, гордовито задерши підборіддя:

– Месьє граф Сен-Жермен, ви мене нарешті переконали у необхідності діяти, причому діяти з максимальною рішучістю. Ви справжній друг і корисний порадник, тож я готова дослухатись до ваших порад, прийняти запропоновані вами плани дій та допомогу. Доручаю вам провести переговори з моїми симпатиками, котрих я завчасно повідомлю про наші наміри. На сьогодні все, наша аудієнція завершена.

Граф шанобливо поцілував руку цариці та вийшов геть.

Відомо, що наступного дня Сен-Жермен у супроводі скромного месьє Паніна відвідав братів Орлових, а ще через день мав зустрічі з Кирилом Розумовським та княгинею Дашковою. З усіма граф бесідував не надто довго – не більше години. Після цього покинув Санкт-Петербург, велівши кучеру щодуху гнати коней до кордону імперії.

Через місяць Її Царська Величність успішно народила хлопчика, якому згодом був наданий титул графа Бобринського. А ще за пару місяців, 28 червня 1762 року від Різдва Христового, онук Петра Великого – імператор Петро Третій – був скинутий з престолу, на який керовані братами Орловими гвардійці звели імператрицю Катерину Другу. Граф Сен-Жермен весь час тримався у тіні, проте дієво допомагав черговому перевороту грішми…

Старший син Катерини Другої – майбутній імператор Павло Перший – номінально носив прізвище Романова. Втім, деякі історики небезпідставно вважають, що насправді з 1762 року в Російській імперії царювала Голштин-Готторпська династія. Адже зі смертю Петра Третього, котрий загинув у Ропші за загадкових обставин, перебуваючи під домашнім арештом, династія Романових урвалася.

Лютий 1798 року від Р. X ., Дармштадт

– Ну що, юний мій друже? Чи добре спалось тобі цієї ночі?

Пауль миттю скочив зі стільця, протираючи заспані очі. Великий Магістр стояв біля одного з вікон і дивився на вулицю, де поступово набирав сили запізнілий сірий світанок.

– То як спалося? – іронічним тоном повторив принц та повернувся до Пауля. Був він свіжовмитий, підтягнутий, веселий. І головне, на обличчі графа не помічалося жодних ознак втоми – немовби він тихо-мирно проспав усю ніч у своєму кріслі.

Але ж все-таки, мабуть, не спав!

На відміну від Пауля…

– Ваша милосте!..

– Юний мій друже, можеш не вибачатися за свій вчинок. Врешті-решт, якось під час довгої молитви Ісус Христос просив двох присутніх при тому апостолів не спати. Просив сам Христос – але ті все одно не витримали й поснули… Я не більший від Сина Божого. Отож не дивно, що мій юний учень теж не витримав випробування безсонням.

– Все одно, ваша милосте: вибачте!

– З радістю вибачаю, юний мій друже, з радістю вибачаю. Тим паче, мені вже недовго лишилось перебувати на грішній землі, а забирати з собою до Царства Небесного ненависть чи хоч би образу на когось – величезний ризик! Бо небажання вибачити гріх своєму ближньому – то є прояв гордині.

Великий Магістр замовк, і Пауль одразу скористався цим, спитавши обережно:

– Ваша милосте…

– Що, юний мій друже?

– Ваша милість сказали, що…

Язик не повертався продовжити фразу.

– Ну-ну, я слухаю, слухаю!..

– Ваша милість сказали, що вам уже недовго лишилось перебувати на цій землі?

– Так, мій друже: полишивши нічний морок, сьогодні я перебував у вищих сферах. І почув могутній голос, котрий мовив: «Чоловіче, на тебе вже чекають, щоб судити справи твої судом вищим, праведним і визначити подальшу долю душі твоєї!» Колись мій покійний вчитель теж почув голос, подібний до чутого мною. І сталось це рівно за тиждень до його смерті… – Великий Магістр м'яко всміхнувся Паулю: – Отже, навряд чи й мені відміряно більше часу.

– Але ж, Ваша милосте!..

– Ти хочеш сказати, що я виглядаю надто бадьоро?

– Так, Ваша милосте…

– Це нічого не означає. Мій час настав – треба готуватись у далеку путь. Готуватись ретельно, бо піти туди слідом за мною не зможе ніхто.

– Але ж, Ваша милосте!..

– Врешті-решт, я зробив коло довкола Числа Універсуму[39] – отже, мені справді час…

– Не розумію, Ваша милосте!

– І не треба розуміти, мій друже. Втім, так буває: іноді вчитель вимагає від учнів не розуміння, а простого виконання. Вчись, мій юний друже, і звикай. Бо надалі тебе вчитимуть інші.

Пауль тільки зітхнув.

– Тобі щось незрозуміло? Чи, можливо, ти з чимось не згоден?

– І те й інше, – тихо пробурмотів Пауль.

– І про що ж ти хотів би дізнатись?

– Про все-все!

– «Все-все» просто неможливо охопити жалюгідним людським розумом.

– Так, звісно… Але ж ми багато про що говорили вночі.

– Ніч скінчилась, мій юний друже. Попереду перший день з останніх, відпущених мені, – тож у мене не надто багато часу… А тому краще забудь нашу бесіду. Забудь від початку й до кінця.

– Забути?! Але чому?!

– Бо це – лише химера.

– Не можу, Ваша милосте.

– Отакої! Чому це раптом не можеш?

– Бо саме цієї ночі Ваша милість уперше назвали мене не хробачком, а своїм юним другом… Така велика честь для мене!..

– Один-єдиний слід химери у денних реаліях.

– Я не забуду про виказану мені честь…

– Гаразд, припустимо. Але решта…

– Так – про решту! Чи Ваша милість помстилися своїм ворогам? Коли та в який спосіб? І що з ними сталося?

– Так-так, бачу, твоя допитливість не зменшилась анітрохи… Дивись, мій юний друже, як би ця якість колись не стала тобі на заваді!

– І все-таки, Ваша милосте?..

Великий Магістр пройшовся по кімнаті, всівся у крісло й мовив:

– Ну гаразд. Тому ворогу… «малому» ворогу, котрий вбив мою кохану та позбавив мене останньої надії на спокійне родинне життя, я помстився: його закатували на смерть, а його родину відправили у вигнання. Правителю країни, що завоювала мою батьківщину, я теж помстився: усі його нащадки померли, нікчемний рід урвався. Але моя країна, мій народ, з лона якого я вийшов, волі так і не побачили…

– Чому?

– Уяви, юний мій друже: я не знаю! – Великий Магістр знизав плечима. – Я теж, мабуть, накоїв помилок, і перебування мого народу в солодкому забутті поневолення… Можливо, то є моя провина, мені й покарання.

– Ваша милість надто справедливі… – почав було Пауль.

– Я далеко не святий, отже, не завжди бував і справедливим. Наприклад, я не певен, що заслання сім'ї мого «малого» ворога – це надто справедливо: адже я мусив поквитатися з ним, а не з його нащадками… Крім того, смерть нареченої лежить на моїй совісті такою ж мірою, як і на совісті мого «малого» ворога.

– І що ж далі?

– Правителька, що прийшла до влади після винищення роду володаря, котрий загарбав мою рідну землю, так і не побажала дати волю останній. Правителька вчинила несправедливо, юний мій друже, тому зараз її нащадок нищить все надбання власної матері, до якого тільки може дотягнутись. Отже, її недбалість та невміння дотримуватись даної обіцянки без покарання також не лишились.