– Що-о-о?! – від переляку бідолашний Степан здатен вимовити лиш оце єдине слово.

– А ондо він. Дивись-но сам…

Гетьман вказує рукою на землю перед собою, і впавши як підкошений, Степан бачить немовби з високої-високої дзвіниці, але ж глибоко під землею три відкриті домовини.

Дивиться на ліву домовину – і серце холоне від болю: бо лежить там Гелена Капля, нещасна його наречена, збезчещена і вбита ворожими солдатами. Лежить у такому ж вигляді, як її, подейкують, знайшли – напівроздягнена, у роздертому лахмітті, зі страшними синцями на синювато-білім тілі та з розкроєною головою. Який сором, який жах!!!

Дивиться Степан на праву домовину – і аж дихання перехоплює: бо у тій домовині його батько, старий прилуцький сотник Ракович. Причому лежить він не горілиць, а чомусь долілиць. Шкіра на його ногах почервоніла й облупилася, замість п'ят – тільки чорні вуглики. Руки розкидані так, що за край труни позвішувались – бо всі суглоби вмілим катом вивернуті. Уздовж всієї спини вузенькі смужки шкіри зідрані, на ранах кров запеклася. І голова теж якось дивно вивернута…

– А чому батько мій долілиць покладений? – питає Степан Ракович гетьмана.

– Бо інакше не можна. В нього і половина ребер видерта, й серце козацьке теж, – сумовито каже Ян Мазепа, – немає сил на те дивитись. Але чому ти кажеш, що це нібито твій батько?

– Як це – чому?! – дивується Степан. – Бо я син його єдиний.

– Тобто Степан Ракович?

– Так, то я! А хіба ж ваша світлість не впізнають вірного свого слугу?..

– Ні.

– Чому?!

– Бо Степан Ракович – он він!

При цьому вказує гетьман на середню домовину. А там!..

Господи Боже всемогутній!!!

Адже у домовині тій лежить він сам – гетьманський сердюк у повному вбранні й зі зламаною шабелькою в посинілих руках. А ще глибше під його домовиною – ворожі драгуни та солдати, життя яких він забрав в останньому своєму бою.

– Не може бути, не може бути!.. – немов зачарований, повторює Степан.

І тут його несподівано питає сам гетьман, що підводиться при цьому з колін:

– А ти хто такий, чоловіче? І чом розпитуєш мене про сердюка мого невірного, про зрадника, що покинув свого гетьмана на полі бою, – про Степана Раковича?!

І всі його товариші-сердюки питають:

– Хто ти такий, чоловіче?

І Гелена Капля, наречена його бідолашна, запитує зі своєї труни:

– Ти хто такий?

І навіть мертвий батько теж хрипить, щосили намагаючись повернути голову:

– Хто він такий?..

– Як це хто?! – перелякано белькоче Степан… та цієї миті нарешті оглядає себе, починає також вдивлятись у своє віддзеркалення у чорній-чорній глибині підземного озера, що сховало свої мертві води на незмірній глибині…

…І з подивом бачить, що він – то зовсім не він, а якийсь худющий кістяк, обтягнутий блідою шкірою та ще й одягнений у єврейський каптан, з ярмулкою на голові, з величезними пергаментними сувоями в руках!!!

– Це ж я, Степан Ракович!!! – перелякано кричить він, роняє пергаментні сувої й падає на коліна. Та цієї ж миті небіжчик у центральній домовині (себто він сам!!!) теж розплющує мертві очі, простягає до нього, до «земного», мертву руку й повільно промовляє:

– Ні, ти – це не я. Бо я загинув у славетній битві між шведами та московитами року тисяча сімсот дев'ятого від Різдва Христового. А ти – самозванець! Ти – бозна-що!! Ти – тінь моя!!! Зрадник!!! Зрадник!!! Зрадник!!!

Тут раптом з'являється Мошка зі своїми одноплемінниками, всі вони кривляються, підстрибують і, витанцьовуючи дивний танок, поступово оточують Степана. Потім хапають його попід руки та, попри шалений спротив юнака, примушують його теж танцювати, підстрибувати й кружляти разом із ними…

Й уводять все далі й далі від його господаря – гетьмана Яна Мазепи, все далі від товаришів-сердюків, від юрби інших знайомих та незнайомих людей, від трьох домовин, у яких лежать Гелена Капля, старий його батько… та й він сам у вигляді сердюка!

Ведуть до небокраю, уводять аж за небокрай…

…Бричку трусонуло так, що жахливе марення миттю відлетіло від Степана, і перед очима юнака знов з'явився невеличкий шматочок реальності – грубе, темно-сіре від пилюки рядно пологу. На його тихий стогін Мошка відреагував миттєво:

– Молодий панич прокинувся? Ой, вейз мір, вейз мір!.. Краще б молодий панич спав собі та й спав, бо зараз нас дехто наздоганяє. Я гадав, нам вдасться утекти – та де там!.. Але то нічого, все минеться. Недарма ж кажуть: гам зе ле тойв…[3] Нехай тільки молодий панич лежить собі тихесенько, мовчки – і все буде добре, все буде добре…

Спросоння Ракович не второпав одразу, кому ж це може бути потрібно – єврейську бричку наздоганяти. Тим паче, він і досі не розумів, куди й навіщо везе його Мошка… І чому саме Мошка, а не хтось інший – адже в батька, здається, служників вистачає!.. Та недовго Степанові довелося мучитись цими запитаннями – бо спочатку здалеку й нерозбірливо, а потім все ближче почали долинати дедалі голосніші вигуки:

– Сто-о-о-ой!!! Сто-о-о-ой!!!

– Нехай молодий панич не хвилюється… – вже вкотре пробурмотів Мошка, як крики пролунали зовсім поруч:

– Сто-о-о-ой!!! Ста-а-ая-а-а-ать!!! Тпр-р-ру-у-у-у!!!

Заіржали коні, задзеленчала збруя. Бричку знов добряче трусонуло, і незнайомий голос гукнув до Мошки:

– Ах ты, жидюга проклятый! По какому праву ты, сатанинское отродье, посмел удирать от нас, точно заяц от лисицы?! А?! А-а-атвеча-а-а-ать!!!

Роздираючи повітря, свиснула нагайка, Мошка аж верескнув від болю й миттю заголосив:

– Ваша милость! Ваша милость! Да не прогневается ваша милость на недостойного его высочайшего внимания презренного жида…

Новий свист нагайки, знов жахливе верещання Мошки, знов суворий, тепер уже короткий рик:

– Н-н-на-а-а?!

– Ваша милость, ваша милость! Вейз мир, я не остановился лишь затем, чтобы не причинять никакого возможного вреда вашей милости и его спутникам, а также…

Перелякані зойки бідолашного єврея зупинив голосний розкотистий регіт. А Степан із розчаруванням подумав: «І що це за супутника мені Бог послав?! Це ж боягуз, яких іще пошукати треба! Та такий продасть не те що за тридцять срібників – за три мідяки! О Господи, Господи, не дай лиш загинути козацькій душі від рук безжальних переслідувачів, що нас наздогнали!..»

Між тим нареготавшись досхочу, невидимий московит спитав насмішкувато:

– Ну и чем же ты, свинячье отродье, собрался навредить нам?!

– Я?! Я – и собирался навредить вашей милости?! Ой-вей, да что это такое ваша милость говорить изволит?! Я – и вдруг навредить!..

– Да как же так?! – здивувався другий голос, що належав, очевидно, іншому московиту. – Разве ж не сказал ты только что: «дабы не причинить вреда вашей милости и его спутникам»?! Сказал, а, свинья ты шелудивая?! А ну, сознавайся!..

І знов свист нагайки, знов верещання Мошки.

«Здасть, їй же богу – здасть!!! Пропала моя душа…» – і не в змозі втримати відчай, Степан слабко застогнав.

– А?! Что?! – миттю сполошились невидимі з-за рядна московити. – А ну сказывай, харя ты поросячья, кто это там у тебя?!

– Так я ж, ваша милость!..

– Сказывай сей же час, черт рогатый!!!

– Сказывай, не то!..

– Вейз мир, дайте же презренному жиду поведать вашей милости!..

– Н-ну-у-у-у?!

– Там лежит Хаим – сын моего меньшого брата!

Якби Степан мав сили та здоров'я, то неодмінно плюнув би від розчарування та образи. Ще б пак: подумати тільки, назвати його сином молодшого брата Мошки! Його, гетьманського сердюка, єдиного сина прилуцького сотника Раковича!..

– Н-ну, и какого ж нечистого ты, дьявольское отродье, удирал от нас вместе с пархатым твоим племянником?! А?!

– Так я ж!..

– Н-ну-у?!

– Так я ж только заради вашей милости и его высокочтимых спутников!!!

– Как это – заради нас?!

– Ты, что ль, смеешься над нами, а?!