Мошка кивнув, поправив чорну ярмулку і потягнувся до ганчір'я, під яким зберігався жбан із лікарською настоянкою. Проте Ракович застогнав, замугикав, щосили намагаючись вимовити бодай слово.

– Молодого панича щось непокоїть? – єврей одразу ж повернувся до Степана. В руках у нього був не жбан, а скринька з півдюжиною горщичків, від яких тягнуло різкими трав'яними ароматами, та невеличкі сувої лляної тканини. – Невже рани знов відкрилися? Не може того бути…

Мошка спритно задер Степанові сорочку і почав оглядати його тіло, проте юнак знов замугикав. Єврей підняв голову, перевів погляд пильних очей на обличчя Раковича, але не сказав жодного слова. Степан дивився на нього, благаючи німим поглядом: ну давай, розповідай, скажи нарешті всю правду!..

– Молодий панич бажає дізнатися, що сталося на полі битви потому, як він знепритомнів? А також чому ним опікується Моше, а не хтось із служників його шляхетного батька? А також, мабуть, бажає знати, куди це ми скачемо і вдень, і вночі?..

Степан не відводив напруженого погляду від обличчя єврея.

– Моше обіцяв молодому паничеві розповісти все.

Степан застогнав: мовляв, так, так, розповідай хутчіш!..

– І Моше виконає обіцянку. Невдовзі. Тільки ось обробить рани молодого панича – і розповість. Нехай молодий панич повірить: Моше чудово розуміє його занепокоєння. Але ж Моше бачить ситуацію так, як не бачить молодий панич… Тож молодому паничеві краще відшукати у своєму зраненому серці бодай краплиночку смиренності й терпцю – спочатку лікування, потім розповідь. Так буде краще.

І скільки Ракович не стогнав, скільки не мугикав, клятий Мошка лишався незламним:

– Спочатку лікування, розповідь потім.

Довелось-таки терпляче вичікувати, доки єврей огляне всі до останньої рани, змастить їх пахучими мазями з невеличких горщечків, перев'яже лляною тканиною та сховає скриньку. Лише тоді єврей заговорив знов, присівши у бричці поруч із Степаном:

– Нехай молодий панич збере докупи всю свою мужність, бо вона йому зараз дуже-дуже знадобиться… Отже, як молодий панич, мабуть, вже здогадався, битву виграли московити: рештки шведської армії відступили з поля бою, а під їхнім прикриттям відійшли король Карл та гетьман Мазепа.

Ракович заплющив очі та застогнав. Так, так, він сам чув сигнали ріжків – це й був відступ. Катастрофа, катастрофа!..

– Але оскільки незадовго перед відходом молодий панич покинув гетьмана, якому заприсягався віддано служити, то серед інших сердюків він відтепер справедливо вважається зрадником. Тільки нехай панич не гнівається на Моше – адже гніватись на правдиві слова не можна, ніяк не можна! Тому хоч гетьману Яну Мазепі вдалося врятуватись від переслідувань московитів, Моше не повіз молодого панича слідом за гетьманом. Такого ніяк не можна робити – адже розлючений поразкою гетьман накаже вбити молодого панича як зрадника, що у тяжку хвилину поразки відцурався свого господаря. Тоді Моше не виконає клятви, якою заприсягнувся батькові молодого панича, панові сотнику Раковичу, – бо Моше заприсягнувся найстрашнішою, найсуворішою клятвою витягнути єдиного його сина – молодого панича навіть із самісінького пекла! А також поклявся нізащо не дозволити будь-кому зробити молодому паничеві зле.

Степан засичав крізь зціплені зуби, і єврей змінив тон:

– Так, так, зараз Моше усе пояснить, зараз, нехай молодий панич зачекає… То є дуже-дуже давня історія. Швидше за все, молодий панич анічогісінько про те не знає, та рід Моше завдячує продовженням саме роду Раковичів. Адже дід молодого панича, батько його батька, під час повстання Зіновія-Абданка Хмельницького врятував шинкаря Берка бен-Шмуля – а то був батько Моше, котрий зараз має честь прислуговуватись молодому паничеві.

От як це сталося. Повсталі козаки нищили всіх нащадків праотця нашого Абрахама, які тільки траплялись на їхньому шляху. В одному невеличкому містечку, що нічим не виділялося з-поміж інших штетлів[5], козаки зігнали усіх євреїв, які не встигли сховатись від них, на центральний майданчик і почали розважатися. Молодий панич знає, як козаки розважалися?.. Гєвулт, краще б ніколи цього не знати… Але ж Моше пообіцяв розповісти усе – то нехай молодий панич дізнається! Бо то є правда, гірка правда, – але правду треба знати…

Отже, насамперед найстарших чоловіків, разом із ребе[6] і шойхетом[7], прибили за руки до стін оточуючих домівок на знак того, що «жиди Христа розіп'яли», та відрубали ноги, щоб вони повільно стікали кров'ю і водночас – ой-вей! – бачили, як гине їхній штетл. Потім відділили від юрби вагітних жінок, розпороли їм черева, ненароджених дітей кинули псам на поталу, а замість того до черев посадили кішок і чимдужче прибинтували рани, щоб тварюки роздирали нутрощі конаючих жінок. Вейз мір! Малих діточок насадили на списи і живцем підсмажили над розжареним вугіллям – не на вогнищах, а так, щоб вони мучились якнайдовше…

Отакі були тоді розваги, та зрештою вони козакам набридли. Тоді мучителі загнали решту бранців до порожньої стайні й спалили усіх живцем. Але молодий шинкар Берко бен-Шмуль якось вивернувся від тих, хто його тримав, кинувся до ніг козацького ватажка й почав благати за себе та за всіх, хто на той час іще вцілів, підкріпивши благання обіцянкою віддати ватажку все золото й срібло, що тільки мав, – а накопичив шинкар злата-срібла чимало, і було воно сховане так, що ніхто-ніхто інший його б не знайшов. Гроші – це не їжа, питво чи крам, які козаки брали скільки хотіли. Гроші на війні – річ дуже-дуже потрібна. То що, хіба ж це поганий обмін – золото й срібло за голови декількох нещасних бранців?!

Ватажок подумав, подумав і мовив до Берка: «Гаразд – веди до скарбу, викупайся сам і викупай, кого тільки схочеш». Шинкар відвів ватажка до схованки, відкопав і віддав йому усе, що в ній було. Та козаки між тим не стали чекати, бо прагнули покінчити з містечком, – тому, повернувшись назад, Берко бен-Шмуль побачив, що стайня вже палає, немов смолоскип, і жодного зойку з полум'я вже не долинає. Звісно, козацький ватажок – а то був дід молодого панича – міг без жодних вагань наказати підручним вкинути у полум'я також і шинкаря, оскільки вже отримав його срібло-золото, а більше Берко не мав нічого цінного, що зацікавило б ватажка. Але натомість дід молодого панича запитав шинкаря:

«Ти що, і справді сподівався врятувати не тільки власну шкуру, але також інших твоїх нечестивців?»

«Так, пане, – відповів Берко, – бо нема у світі нічого ціннішого навіть за одне-єдине людське життя. А що вже казати за життя багатьох!..»

А сльози котились по його щоках, почорнілих від кіптяви, що вітер розносив околицями від палаючої стайні…

Раптом Мошка замовк, уважно вдивився у Степанове обличчя і схвильовано запитав:

– Але, можливо, нехай молодий панич краще поспить і дослухає закінчення історії завтра? Бо пораненому дуже важко…

Натомість Степан натужно замугикав: мовляв, розповідай далі!

– Що ж, продовжую, – погодився Мошка. – Отже, шинкар Берко бен-Шмуль стояв біля козацького ватажка й оплакував загиблих родичів та знайомих. Між тим ватажок повів далі:

«А може, ти брешеш, свиняча твоя душа?»

«Заприсягнуся чим хочеш, що це – свята правда. Якби наш високоповажний ребе був іще живий, то неодмінно підтвердив би мої слова», – намагаючись не дивитися на розіп'ятих з відтятими ногами, шинкар лише мотнув головою у бік спаплюжених трупів.

«А не боїшся, що я накажу негайно відправити тебе слідом за іншими?»

«Не боюся».

«Невже?! Ото знайшовся сміливець поміж жидами…»

«Нехай станеться так, як хоче того Всемогутній, бо всі ми перебуваємо під владою Його десниці», – просто мовив шинкар.

«А якої ти думки щодо волі жидівського твого божка?» – недобре всміхнувся ватажок.

«Хіба ж я Адонай[8], щоб знати Його волю?» – щиро здивувався Берко.