— Відтоді, як я знаю ціль, — сказав Едвард, — я не знаю спокою.

— Що ж вас так хвилює?

— Ціль. Це жахливо. І злочинно.

— Але це ж не ви її намітили.

— Ви просто не знаєте, що таке Київ. Чудове місто. Колиска російської цивілізації. Для мене зруйнувати Київ — значить зруйнувати цивілізацію, вбити сотні тисяч невинних.

— Не говоріть дурниць, Макклорі. Чудове місто, цивілізація, люди. Ви знали, куди йшли, і свідомо наділи форму “джі-ай”. Якщо ви хочете бути завжди ситим і вдягненим, якщо ви не проти гарантованого заробітку і гарної репутації на додаток, то не робіть мелодрами з історії з ціллю. Дивіться на життя простіше. Пошліть під три чорти сантименти. Плюньте на них тисячу і один раз. Адже армія вам дає усе необхідне — гроші, харчі тільки для того, щоб ви в потрібний момент повернули ключа у положення “пуск”. Решта вас не обходить… Ваша справа — виконувати накази.

— Ви говорите жахливі речі. Свої вбивства нацисти виправдовували так само: нам наказали, ми вбивали.

— Свята простота! Хто ж після Нюрнберга буде повторюватись: зводити крематорії, вішати на воротах “Кожному своє”, в поті чола свого перетворювати рід людський на абажури, мило, ковдри та інший ширвжиток, а лише потім у попіл. Погодьтеся, Макклорі, метод вельми примітивний. Це в наше атомне століття. Кустарництво, та й годі. Раціональніше перетворювати людей на попіл зразу. Невдовзі ви до всього звикнете. Вас не мучитимуть докори сумління. Найжахливше видаватиметься вам простим і буденним заняттям. Правильно вам сказав тоді Брайлі: незабаром ви станете таким самим “трогом”, як і всі. До того ж будь-який з них поверне ключа не задумуючись.

Едвард був збентежений позицією Ньюмена. Він мовчки ввімкнув телевізор візуального огляду шахти. На екрані з’явилося зображення головної частини ракети. Едвард покрутив на панелі ручку управління рухом телекамери по вертикалі шахти. “Титан” проповз по екрану від боєголовки до двигунів.

— Ось вона, ракета “Титан”, яку ви мені так художньо розписували, — сказав він Ньюмену. — Спочатку вона була для мене просто осердям колосальної потенційної енергії. Якоюсь неживою, гігантською конструкцією, ущерть напханою електронікою. Тепер я дивлюся на це по-іншому. В цій махині злилися докупи метал, політика, страх, цивілізація, смерть, електроніка, праця, життя. Навіть сотні тисяч життів.

— А може, й справді — життя? — докинув Ньюмен. — Хіба справа тільки в Києві? Чому ви не думаєте про інші цілі? Ви виявляєте співчуття до однієї конкретної людини, до двох, до мільйона. Але одного чудового дня сумлінно повернете ключ і знищите чотири мільярди. Адже якщо “Титан” вразить Київ, почнеться ланцюгова реакція світової катастрофи.

Едвард мимоволі перевів погляд на стіну, де висіла політична Карта світу, різнокольорова, як абстрактна картина. Вона була незвичайна, ця карта. В центрі — Північний полюс. Навколо нього — концентричні кола паралелей. Вид на земну кулю згори. Карта світу нагадувала мішень. Земна куля стала мішенню.

— Так, я пам’ятаю, — задумливо сказав він. — “Титан” — ракета класу “Земля — Земля”. Вона спочиває в шахті, як гігантський меч, вкладений у піхви. Ядерний дамоклів меч, що висить над світом.

Едвард подивився в очі Ньюмену.

— Тоді навіщо ви розрахували ціль? Навіщо ви проробили цю пекельну роботу, коли ціль — Земля?

Ньюмен опустив голову, його пальці, що нерухомо лежали на столі, нервово забарабанили по склу. На вилицях напнулися жовна.

Він пильно поглянув у вічі Едварду.

— Гаразд, — рішуче промовив він. — Я розповім вам. До Лоурі я літав штурманом на бомбардувальнику. Маршрут звичайний: авіаносець “Індепенденс” — В’єтнам. Я бачив наслідки своїх польотів. Аерофотознімки зруйнованих “стратегічних об’єктів”. Буддійські храми. Греблі. Школи. Дитячі садки. Все заради досягнення миру. Все в ім’я гуманізму. Розумієте?

— Хто ж вас змушував обирати такі цілі?

— А нам і не давали певних цілей. Бомбардування по площах. Наказ був гранично простий: такий-то квадрат, знищити все живе. Ракети, напалм, бомби. Район позначався: “Зона випаленої землі”. Знову ж таки все задля благополуччя в’єтнамців.

— І ось одного разу роль небесного благодійника вам набридла і ви вирішили змінити клімат…

— Ні. Вам це важко буде зрозуміти, Макклорі. Кадровий військовий, ветеран війни раптом відмовився воювати і відіслав президентові всі свої нагороди.

— Справді дивно… До чого тут ваші нагороди?

— Мене двічі нагородили одним і тим самим орденом. Одного разу за ліквідацію важливого фашистського аеродрому, вдруге — за те, що я перетворив на попіл велике в’єтнамське село. Цей клятий останній орден змусив мене замислитися. Вийшло так, що коли я раніше бився проти Гітлера, то на схилі віку мені довелося відстбювати режим одного з його південнов’єтнамських шанувальників. Я відмовився воювати у В’єтнамі. Мені здавалося тоді, що я воюю проти самого себе. Відтоді мене цікавлять цілі, які для нас обирають.

— Вас же могли судити.

— Так, могли. Їх утримали мої заслуги перед Штатами. Обійшлося тим, що заслали аж сюди. А ви що, злякалися б?

— Мене не обтяжують заслуги перед Штатами. Крім того, в політиці я — пас.

— Ясно. Земна кулька, зупинись, я хочу зійти.

— Ні. Просто політика — справа політиків. Причому справа темна, і, відверто кажучи, я не розумію цієї в’єтнамської війни. Та й яке, власне, відношення маю я до В’єтнаму?

— Як яке? Приміром, ви могли б туди завербуватися. Там непогано платять. Набагато більше, ніж тут.

— Дякую. На бійні я вже працював. Там, між іншим, теж непогано платили.

— Значить, поле діяльності в джунглях для вас не підходить? Ну, а якщо, припустимо, через В’єтнам розпочнеться світова війна. Що тоді? Ви, ясна річ, теж будете осторонь?

— Мені здається, перш ніж випаруватися, я ще встигну пожити.

— Ви так спокійно сказали; випаруватися. Б’юся об заклад — ви жодного разу не бачили ядерного вибуху.

— Бачив.

— Де ж?

— У кінохроніці. Вибух “Бейкер” у лагуні атола Бікіні.

— Це не те. Зовсім не те. Ваш співбесідник бачив цей вибух на власні очі. Страхіття! Тисячі сонць! Мільйони градусів. Мільярди атмосфер! На багато миль навколо все вирує, все обертається на пару, на попіл, на ніщо. В голову приходять думки про страшний суд, про кари небесні. Ви б там змогли переконатися наочно, що коли бог створив світ за тиждень, то ми можемо обернути його творіння на порох за один день. І хтозна, може, він уже почався сьогодні, цей день? А мені зовсім не хочеться повторювати долю Ізерлі…

Несподівано пролунав різкий вібруючий гудок. На панелі зв’язку зі штабом стратегічного авіаційного командування тривожно заблимало червоне світлове табло “Виклик”. На екрані телевізора зв’язку з’явилося зображення чергового генерала. Поки Ньюмен настроював телевізор, генерал по-риб’ячому беззвучно ворушив губами і збуджено тіпався, мов на електричному стільці.

— “Вулкан”! “Вулкан”! — нарешті прохрипів позивний Лоурі. Ньюмен узяв мікрофон.

— Оперативний черговий “Вулкана” слухає.

— Якого біса ви зійшли з чергової радіохвилі на приймачі зв’язку?! — загорлав генерал. — Бойова тривога! Бой-о-ва тривога! Ви мене розумієте — бойова!!! Я — “Аполлон”. Прийом.

— Я — “Вулкан”. Вас зрозумів. Бойова тривога.

Екран згас. Закусивши верхню губу, Ньюмен кілька секунд нерухомо стояв перед темним екраном. Квапливо заклацав телетайп. З букводрукуючого каналу вискочила і зазміїлася вузька друкована стрічка із закодованим наказом. Ньюмен відкрив “тривожний сейф” і витяг звідти пакет великого формату, перекреслений по діагоналі жирною червоною лінією. Пакет був скріплений п’ятьма сургучними печатками і перев’язаний тонкою мотузкою. Ньюмен порівняв зміст наказу в пакеті з шифровкою, одержаною з телетайпа. Обличчя його стало сірим.

— Сигнал “Ініціатива”, — глухо промовив Ньюмен. — Бойова готовність номер один. Це — війна.