“Але хто ти?” — він майже прийшов до тями; принаймні спромігся не тільки подумки відповісти, але й запитати сам.

“Це не має ніякого значення, — незворушно простугонів голос. — Тим паче, що допомогти тобі ми нічим не можемо. Такий порядок: ми не втручаємось у проблеми вашої цивілізації, у ваше життя. Ми спостерігаємо”.

“Для чого ж ти затримав мене?”

“Тільки з метою уточнити дещо. А тепер — прощай!”

…І в ту мить, коли заціпеніння зійшло з нього, він, уже падаючи, встиг зачепитися пальцями за ледь помітний виступ на скелі. Він повис над урвищем на волоску, точніше кажучи, на пальцях. Гостре каміння впилося в них, та болю він не відчув. Тільки б утриматись! Ноги обережно вимацували якусь приступку, якусь, хай би хвилинну, опору і не знаходили її. Перед очима пливли тьмаво-зелені кола…

Здається, минула вічність, доки він знайшов — ні, навіть не опертя, не виступ, а якусь шерехатість на гладенькій скелі. Закріпити б страховку: трохи вище, де й місце годиться для цього — вузенька щілинка. Та як? На одній руці йому не втриматись. А пальці вже затерпали.

Обережно, зігнувшись, він дістав зубами страхувальну вірьовку і почав як тільки міг швидко перебирати її в губах. Ось і гачок. Він затиснув зубами прохолодний метал і, з останніх сил підтягнувшись на руках, всилив його у щілину. Здається, зачепився.

— Ну, тепер попрацюємо дятлом, — повеселішав він. — Хоч це й не цирк…

Ні, вершина таки буде його! І вниз він спускатиметься не тим безпечним схилом: тут сходитиме.

— І приверзеться ж таке! — уголос промовив він, коли страхувальне кільце глухо дзенькнуло об гачок.

Вивільненою правицею він витер спітніле чоло і огледівся. Високо над ним, на чистому передзахідному небі, повільно котилася велика зеленувата зірка.

Він налетів зненацька: Віт ледве встиг вискочити на бетонну огорожу внутрішнього дендрарію, яка, на його щастя, виявилася поряд. Террамобіль мчав до нього на такій швидкості, що система безпеки не встигла вчасно зреагувати на перешкоду, наткнувся на мур і легко, як м’ячик, відскочивши від нього, осів на асфальт.

“Наче оскаженіли! Це ще добре, що вони не літають, — зловтішно подумав Віт і несподівано лайнувся: — Нитковий собака!”

Це дивне слово, яке здавалося йому найобразливішою лайкою, він вичитав у дитинстві зі старої книжки. Колись, виявляється, люди тримали біля своїх жител свійських тварин, і серед собак іноді траплялися такі, що, не гавкаючи, нишком підкрадалися ззаду і подавали голос тільки тоді, коли вже вхоплять або ж помітять, що їх виявлено. То були, як правило, нікчемні шавки, які відкрито не наважувались накинутись навіть на беззахисне кошеня.

“Як оця мізерія, оця пластмасова коробка з електронною начинкою!”

Він опустив ноги на асфальт, та террамобіль погрозливо заворушився, ніби надувся, піднімаючись на повітряній подушці. От ніщота! Але як сталося, що ці вірні слуги, ці друзі людини раптом зробилися “кишковими”? Ось уже другу добу гасають вони вулицями багатомільйонного мегаполіса, полюючи за його мешканцями, підстерігаючи кожного пішого. Досить вам ступити на дорогу, як пошукова система найближчого незайнятого террамобіля миттю прореагує і щонайбільше за три хвилини ви будете змушені шугати в найближчий під’їзд або притьма видиратися на мур. Інакше… Інакше доведеться витримати не дуже приємну, як засвідчили події останньої доби, процедуру очікування під двохсоткілограмовим пресом випадкового визволителя, який замінить вас. Добре, якщо у вас кістки міцні і ви самі встигнете добровільно підмоститися під нього якомога зручніше, не ждучи, доки він підімне вас під себе. Тоді можна спробуватися і вивернутися…

Ні, цей мобіль таки більше лихо, ніж благодать! З перших днів свого існування він приніс людству безліч неприємностей, йому, Бітові, майбутньому фахівцеві з історії розвитку наземного транспорту, це добре відомо. Скількома жертвами встелена його дорога!

Колись мобіль (тоді він мав назву авто) примусив людей буквально задихатись у отруйних випарах. Хтозна, до чого дійшло б, якби не загроза паливної кризи, яка прискорила пошук нових видів транспорту. А скільки мороки завдав електромобіль, а потім — мікроавтомобіль, а потім…

Та ось нарешті винайдено радикальну, здавалось би, безаварійну, дешеву й ефективну систему пересування в мегаполісі. Вже не перше покоління користується ним, надійно розучившись ходити. Бо навіть той, кому попервах хотілося пройтися вулицями в час, коли вони поволі тьмавіли, перемикаючись на нічне освітлення, і потужні компресори нагнітали сюди повітря, здобрене озоном, пахощами омитих дощем лугових трав, навіть той врешті просто не витримував переслідування террамобілів, які раз по раз зупинялися біля нього, стиха попискуючи. Не витримував і здавався: сідав у кабіну.

Якщо ви не сядете в першу ж коробку, котра з’явилася на ваш мимовільний виклик, террамобіль автоматично ізолює вас від пошукового поля Центру внутрішнього руху. Але тільки на той час, доки очікуватиме, щоб ви назвали місце, куди вам потрібно дістатися. На це виділено хвилину з чимось. Якщо протягом цього часу ви опинитесь ближче до іншого террамобіля, то зреагує на вас тепер уже він.

Спочатку, як відомо, мешканці мегаполіса досить часто висловлювали невдоволення тим, що по вулиці неможливо пройти спокійно через надокучливе попискування збоку, але придумати щось зручніше було важко. Поступово всі призвичаїлись, писк уже мало кому надокучав, охочих просто поблукати вулицями, не вдаючись до послуг недремних візників, ставало все менше й менше. Зараз їх, любителів ходити пішки, лишилося, либонь, кілька десятків чоловік на увесь мегаполіс. Але й вони залюбки сіли б нині в триклятий террамобіль, навіть коли б їм нестерпно хотілося пройтися. Та ба! Розцентровані коробки замість того, щоб зупинитися праворуч від об’єкту, випромінювання якого відчиняє їхні дверцята, тепер норовлять наїхати прямісінько на нього.

Ось уже кілька годин засідає Рада мегаполіса і все ніяк не може прийняти рішення. Обчислювальний центр, повідомивши, що за даної ситуації проникнути в Центр внутрішнього руху без ризику для здоров’я чи то й життя неможливо, видав кілька рішень. Запропоновано, зокрема, використати для боротьби з подичавілими табунами спеціальні комбіновані бригади: людина, яка приманювала б террамобіль, і кілька роботів для того, щоб демонтувати його. Але уявіть собі, скільки часу це займе, доки спеціалістам під прикриттям таких бригад удасться проникнути до Центру! І все ж зупинилися поки що на цьому варіанті. Щойно повідомлено про набір добровольців у комбіновані бригади.

Але він, Віт, здається, зможе дістатися до Центру швидше, ніж ЕОМ прокрутять варіанти оптимального маршруту для спеціалістів, а рада наважиться прийняти остаточне рішення. І якщо йому дозволять зайти до Центру (а таки дозволять, бо вже гіршого, ніж скоїлося, ніхто заподіяти не зможе), він зуміє відключити террамобілі, щоб спеціалісти могли спокійно пройти в Центр і зайнятися ремонтом.

Ідея його до дитинного проста. Йому б тільки проникнути у свою лабораторію. Там його учнівські “лати”, які він колись виготовив майже самотужки, бавлячись із товаришем у “куцу бабу”, — біохімічний рефлектор. Одягнеш їх — і тіло твоє оптично сприймається ніби зміщене вбік.

Але як позбутися оцієї тварюки, що чатує під муром? Хоча б хто-небудь витнувся на вулицю, переманив її на себе.

— Гей, — гукнув Віт у надії, що хтось обізветься. — Чи є тут хто живий?

Та наполохана вулиця мовчала. А до лабораторії ж лишалася якась сотня метрів!..

Він огледівся. Треба якось переманити цю коробку хоча б на протилежний кінець муру. Може, встигне?

Підтягнувшись на руках, він поповз огорожею. Здається, з-за цього рогу виткнувся його переслідувач. Значить, більше тридцяти — сорока метрів далі просуватися немає сенсу: за рогом на нього може чатувати інший террамобіль.

Віт перевів подих і зістрибнув на асфальт. Террамобіль надувся, піднімаючись, і рвонувся до нього. Цього разу Віт не загаявся вискочити на рятівний мур.