І ось ми знову бачимо “Куїн Елізабет II”. Але як невпізнанно змінився цей морехід, краса і гордість англійського пасажирського флоту! Корму спотворено. З неї знято надбудови, щоб улаштувати вертолітну площадку. Сліди того, що англійський уряд готував лайнер для доставки своїх “томмі” у район англо-аргентінського конфлікту. Як людям, як морякам нам було шкода лайнера, що став жертвою імперських амбіцій.

Чи вірять англійські робітники у доцільність жертв заради озброєння? За всіх — не знаю. Ті, з якими доводилось зустрічатися в Саутгемптоні, Лондоні, Едінбурзі, Дубліні не виявляли ворожості до нашої країни. А один докер сказав так:

— Я поки що маю роботу. Але не знаю, що чекає моїх двох синів, які підростають. Ми не хочемо й чути про “радянську загрозу”, все, що у нас пишуть про неї, — брехня. Ми знаємо інше: радянські шахтарі допомогли нашим страйкуючим гірникам. Робочі люди завжди знайдуть спільну мову.

Турбохід ріже круту океанську хвилю. Перетинаємо Північну Атлантику. Високо піднімається і опускається, вкриваючись білою піною, бак судна. Штормує океан, дев’яти балів сягають гребені хвиль. Тільки ближче до Канади стає спокійніше.

Коротка стоянка у Галіфаксі. І потім курс до берегів США.

Уперше “Максим Горький” з’явився в американських водах у 1974 році — його зафрахтувала американська фірма. Судно ходило по Карібській лінії і швидко завоювало популярність у туристів. Знайшлися сили, яким успіх радянського лайнера став кісткою в горлянці.

На трап “Максима Горького” в порту Сан-Хуан полетіла граната. Мета диверсії: залякати екіпаж, а особливо пасажирів. Провокацію влаштували пригріті в США кубинські контрреволюціонери, об’єднані під опікою ЦРУ в організацію “Омега-7”.

Під час іншої стоянки в тому ж Сан-Хуані сильний вибух у підводній частині (під танками, де зберігається вода) струсонув судно. Це була міна. Але автор стверджує факт як приватна особа. Далі стане зрозумілим чому.

Портові власті Сан-Хуана, як і належить у подібних випадках, провели розслідування. І прийшли до висновку: вибух стався “з невідомих причин”. Їхнє бажання затушувати негарну історію зрозуміле: одержавши портові збори, вони відповідали за безпеку судна.

— Отже, диверсії не було? — перепитав капітан, підписуючи папери. Представники порту дружно закивали головами.

— Тоді ми одержимо страхову премію, — продовжив Сергій Леванович Дондуа, — бо судно застраховане не тільки в СРСР.

Тут слід пояснити, що на Заході не страхують судна від терористських акцій. Але якщо причини аварії невідомі— виплата належиться. Зловмисники розраховували завдати невідшкодованих збитків, оскільки в західних компаніях радянські судна не застраховані. Як і портові власті, вони не знали умов, за яких наша країна придбала “Максим Горький”. Зате добре їх знав капітан лайнера С. Л. Дондуа.

Американські туристи, які були на борту в тому рейсі, вручили капітанові листа такого змісту:

“Ми, нижчепідписані громадяни США, приносимо нашим радянським друзям свої вибачення і висловлюємо своє співчуття, і говоримо про свій сором у зв’язку з атакою на ваше прекрасне судно”.

Що ж, не перший і не останній випадок, коли чесним громадянам США доводиться червоніти за свою країну. Тоді за одну ніч були ліквідовані наслідки вибуху і на ранок, за розкладом, “Максим Горький” взяв курс на Нью-Йорк. Жоден пасажир не залишив борт судна.

Минуло небагато часу. Популярність “Максима Горького” привернула увагу західнонімецької фірми “Некерман унд Райзен” і з Морпасфлотом було укладено угоду.

І ось знову турбохід заходить в американські води. Деякі з міст уже викреслено з розкладу. Америка демонструє свою “гостинність”. Перебування “Максима Горького” у портах США було, наскільки відомо авторові цих рядків, останнім заходом сюди радянського судна на початку 80-х років. Тому варто розповісти про це детальніше.

Гудзон. З нього і почалося. “Максим Горький” мав пришвартуватися в Манхаттені. Портові власті заявили, що вони не проти, але обслуга з катерів та їхня профспілка відмовляються заводити радянське судно до причалу.

Що ж відбулося насправді? На події, звичайно, відгукнулися органи інформації. “Джорнал оф Соммерір енд Кемешнл” розродився статтею під заголовком “Міжнародна асоціація портових робітників відмовляється приймати радянські судна, протестуючи проти радянської воєнної допомоги Афганістану”.

Скажемо одразу: жодного висловлювання хоча б одного робітника у цій статті (як і в інших) годі шукати. Говорили хазяї і профспілкові боси. Наприклад, містер Боуерс, президент нью-йоркської і віце-президент міжнародної асоціації портових робітників.

Він, зокрема, прорік, що “його робітники особливо розсердилися тому, що прибуття “Максима Горького” змусило військовий фрегат США “Вріланд” відмовитися від стоянки у пасажирському порту”. З десяток тільки пасажирських суден з різних капіталістичних країн стояли у ті дні біля причалів Нью-Йорка — і нічого. А один радянський турбохід з’явився на Гудзоні, і на тобі — місця забракло! Містер Боуерс навіть не спромігся на вигадливішу версію. Зрештою головне, щоб на прицілі трималося: скрізь нам, американцям, заважають ці росіяни, навіть у нас вдома.

Містер Боуерс запевнив пресу, що такий само прийом чекає наше судно на всьому Східному узбережжі Сполучених Штатів. Та вийшла у нього осічка.

Через згаданий інцидент туристи й екіпаж не зазнали незручностей, хоча в Нью-Йорку радянському судну не продали ні води, ні палива. Причина та ж: портові робітники, мовляв, не хочуть обслуговувати… Прорахувалися: судну вистачило власних запасів.

І ось “Максим Горький” заходить до Філадельфії. Судно ставлять до причалу. Хочете купити води і палива? Будь ласка! Все як належить. У чому річ? Все з’ясувалося на другий день, коли ми побачили місцеву газету “Філадельфія інкуайрер” із статтею “Радянське судно зустрінуте гостинно”. У ній було сказано: “…Ні Боуерс, і ніхто інший з високих офіційних керівників у Нью-Йорку не може відповісти, чому у Філадельфії все пройшло так гладенько”. Далі — інтерв’ю з мером Філадельфії Стівеном Блекпулом. На запитання кореспондента, чому не виникло жодних ускладнень з нашим судном, він відповів: “Я не одержував ніяких вказівок не приймати радянське судно”.

Ні про яку ініціативу знизу, від робітників, він і словом не обмовився — не було її. Отже, відмова нью-йоркських портових властей була шита білими нитками. Чого вони прагнули? Зірвати наші рейси, підірвати престиж

радянського судна в очах західнонімецьких туристів? Не вийшло! А як прагнули! Тільки-но зійшли на нью-йоркський берег перші туристи з “Максима Горького”, як їх оточили кореспонденти газет і телепрограм.

— Російське судно і західнонімецькі туристи. Які проблеми контактів?

— Чому ви здійснюєте круїз на радянському судні?

— Які політичні проблеми виникають на борту?

Туристка із Західного Берліна баронеса Маргарет фон Страк відповіла кореспондентові “Дейлі ньюс”:

— Я здійснюю круїз на російському судні тому, що тут прекрасне харчування, чудові сервіс і відпочинок.

У репортера “Нью-Йорк пост” я запитав:

— Ви розраховуєте розмістити невелику інформацію чи дати репортаж про наше судно?

— О, великий репортаж!

— Про звичайний захід радянського судна?

— Звичайно, якщо врахувати нинішню ситуацію.

Про що ж ішлося у “великих репортажах”? Не знайшовши проблем, одна з телепрограм видала таке: “Сьогодні прибув російський турбохід “Максим Горький” з туристами країн Східної Європи”. Пішли на відверту брехню, щоб не вдаватися до пояснень, чому у радянських моряків і західнонімецької туристичної фірми нормальні ділові відносини.

Мильна булька про бойкот з боку портових робітників Нью-Йорка лопнула не тільки у Філадельфії. При повторному заході до Нью-Йорка нам продали і воду, і паливо. Судно обслужили без зайвих слів, навіть для годиться не згадуючи про “бойкот” портових робітників Нью-Йорка.