Насилу піднявся, розстебнув пасок і відчув величезне полегшення, вперше за п’ять днів випустивши повітря. І вперше за п’ять днів риби відчайдушно билися об борт, намагаючись розтрощити обшивку.

Побачивши риб, лискучих і таких близьких, я знову відчув голод. Уперше мене охопив справжній відчай. Тепер я знав, що робити. Забувши про втому, схопив весло й приготувався останнім зусиллям вцілити по голові якусь із риб, що юрмили, ся зовсім поруч і вистрибували над плотом. Не пам’ятаю, скільки разів ударяв веслом. Щоразу відчував, що удар досяг мети, але марно сподівався на здобич. Риби влаштували справжній бенкет у збуреній воді біля плота, жеручи одні одних; тут же серед риб черевом догори плавала акула.

Через акулу мені довелося відмовитись від свого наміру. Закріпив весло й вмостився на борту. За кілька хвилин мене охопила нестримна радість: над плотом кружляли сім чайок.

Для голодного матроса, самотнього у відкритому морі, чайки — це знак надії. Звичайно зграї чайок супроводять кораблі, але тільки в перший день плавання. Отже, кружляння семи чайок над плотом означало, що берег десь близько.

Якби я міг, то сів би за весла. Та сили зовсім полишили мене. Ледве протримався кілька хвилин на ногах. Певний, що наближаюся до землі і мені лишилося зо два дні путі, зачерпнув рукою трохи води, попив і знову ліг на борту, горілиць, аби сонце не обпекло легені. Я не прикрив обличчя сорочкою, аби бачити чайок, які летіли повільно, під гострим кутом над безмежжям моря. Була перша година пополудні п’ятого дня мого плавання.

Я не помітив, коли вона прилетіла. Лежав на плоту і близько п’ятої години надумав перебратися на середину, перш ніж припливуть акули. І раптом побачив маленьку чайку, завбільшки з мою долоню, що кружляла над плотом, сідаючи на якусь мить на протилежному борту.

Рот наповнився холодною слиною. Я не знав, як упіймати чайку. Не мав ніякого знаряддя, лише свої руки й кмітливість, загострену голодом. Інші чайки зникли. Залишилася тільки ця, невеличка, кольору кави, з лискучим пір’ям, що стрибала на борту.

Я завмер. За спиною відчув лезо плавника: пунктуальні акули з’явилися точно о п’ятій. Та я вирішив ризикнути. Не наважувався навіть поглянути на чайку, щоб та не помітила поруху голови. Бачив, як чайка літає — дуже низько, просто наді мною. Бачив, як віддаляється, губиться в небі. І не втрачав надії. Я ще не знав, як уб’ю її. Знав лише, що вмираю з голоду, і якщо лежатиму незрушно, чайка підлетить і я зможу впіймати її рукою.

Чекав, мабуть, з півгодини. Багато разів вона з’являлася й зникала. Була мить, коли біля самісінької моєї голови, розрізаючи рибу, промайнув акулячий плавник. Та замість страху мене змагав ще сильніший голод. Чайка стрибала на борту. Був п’ятий день мого плавання. П’ятий день без їжі. Хвилювання охопило мене, серце калатало в грудях, але я лежав нерухомо, як мрець, і відчував, що чайка підлітає до мене.

Я лежав на борту, притиснувши руки до стегон. Протягом півгодини боявся навіть зморгнути оком. Сяйливе небо сліпило очі, та в цю напружену мить я не насмілився їх примружити. Чайка дзьобала мої черевики.

Проминуло ще добрих півгодини, і раптом я відчув, що чайка сіла мені на ногу. Легенько дзьобнула штани. Я не поворухнувся, і вона сильно дзьобнула мене в коліно. Я мало не підскочив од болю. Але стримався. А чайка підстрибнула до правого стегна, за п’ять-шість сантиметрів од моєї руки. Я затамував віддих, моя рука з несподіваною силою стала непомітно тягнутися до пташки.

Якщо людина ляже посеред площі, сподіваючись упіймати чайку, вона може пролежати там ціле життя. Але за сто миль від берега — все по-іншому. У чайок інстинкт самозбереження загострений, коли вони на суходолі. В морі ці птахи довірливі.

Я лежав нерухомо, і маленька чайка, що скочила мені на стегно, мабуть, повірила, що я мертвий. Я її бачив на собі. Вона дзьобала штани, та це було не боляче. Моя рука продовжувала тягнутися до неї. В ту саму мить, коли чайка відчула небезпеку й спробувала злетіти, я зненацька вхопив її за крило, метнувся на середину плота й приготувався з’їсти свою здобич.

Очікуючи, поки вона сяде мені на стегно, був певен, що, впіймавши чайку, з’їм її живцем, навіть необскубану. Я голодував, а думка про кров пташки посилювала спрагу. Та тримаючи її в руці, відчуваючи тріпотіння гарячого тільця, дивлячись в її круглі, блискучі, брунатні очі, — завагався.

Одного разу, стоячи з карабіном на палубі, я намірявся поцілити одну з чайок, що летіла за кораблем. Начальник корабельної артилерії, досвідчений моряк, зауважив тоді: “Не будь невдячним. Бачити чайку для моряка однаково, що бачити землю. Вбити чайку — справа не гідна моряка”. Я згадав ці слова, стоячи на плоту з упійманою чайкою в руці, готовий розшматувати її. Хоч я й голодував п’ять днів, слова начальника артилерії звучали у моїх вухах, мов щойно почуті. Та голод переважив усе. Я міцно стиснув голову чайки й став скручувати її, наче курячу.

Вона виявилася надто тендітною. Я одразу ж відчув, як зламалися в’язи. Стиснув удруге — і гаряча кров зацебеніла по моїх пальцях. Мені стало шкода чайки. Це скидалося на вбивство. Голова тріпонулася, відокремилася від тільця й залишилась, все ще сіпаючись, у моїй руці.

Цівка крові принадила риб. Промайнуло, штовхаючи пліт, біле лискуче черево акули. В таку мить акула, знавісніла від запаху крові, може перекусити сталевий лист, її щелепи містяться не згори, а знизу — тому вона змушена повертатися, коли їсть. Та акула короткозора й ненажерна і, повертаючись догори черевом, хапає все, що бачить перед собою. Здається, саме в таку мить акула вирішила напасти на пліт. Перелякавшись, я кинув їй голову чайки із жахом спостерігав, як за кілька сантиметрів від плота ці величезні тварини б’ються за голову чайки, меншу ніж куряче яйце.

Передусім я спробував обскубти її. Тільце виявилося дуже ніжним, а кісточки можна було переломити пальцями. Я намагався видерти пір’я, проте воно вросло в білу ніжну шкіру, і разом із закривавленим пір’ям відривалися шматки м’яса. Чорна липуча рідина на пальцях викликала в мене відразу.

Легко казати, нібито після п’яти днів голодування людина може з’їсти будь-що. Яким би голодним не був, тебе нудить, коли бачиш жмут закривавленого пір’я, що відгонить сирою рибою й коростою.

Спочатку я гадав обскубти її обережно, дотримуючись певної послідовності. Але не врахував, яка ніжна в неї шкіра. Поки вискубував пір’я, чайка почала танути в моїх руках. Я обмив її у воді, що була всередині плота. Потім розірвав навпіл: побачив рожеві тельбухи, сині нутрощі — і мене мало не вивернуло. Підніс до рота шматок ніжки, та не міг його проковтнути. Авжеж. Я уявив, що жую жабу. З відразою впхнув у рот шматок, що тримав, і заціпенів із бридкою грудочкою закривавленого пір’я й кісток у руці.

Мені одразу спало на думку, що м’ясо чайки, яке я не можу з’їсти, вдасться використати як наживку. Але я не мав ніякого знаряддя для рибальства. Якби ж то в мене був хоч гачок. Або трохи дроту. Натомість я мав ключі, годинник, перстень і три поштові листівки, куплені в Мобілі.

Я подумав про пасок. Подумав, що замість гачка можна пристосувати пряжку. Але всі мої зусилля виявилися марними. Вечоріло. Риби, збуджені запахом крові, вистрибували навколо плота. Коли зовсім стемніло, я жбурнув у воду рештки чайки, ліг і приготувався вмерти. Спершись на весло, чув глуху бійку за кістяк птаха, котрого я не зміг з’їсти.

Тієї ночі мало не вмер від виснаження й розпачу. Незабаром знявся сильний вітер. Пліт кидало збоку в бік, а я навіть не подумав, що слід прив’язатися. Лежав знесилений у воді, висунувши тільки ноги й голову.

Та опівночі все змінилося: визирнув місяць. Вперше за всі ночі, що минули після катастрофи. Поверхня моря виблискувала в блакитному місячному сяйві. Тієї ночі Хайме Манхаррес не з’явився. Я зостався сам, зневірений, покинутий долею на дні плота.