Тому я запрограмував автопілот часу так, щоб лабораторія з’явилася на інститутському подвір’ї об одинадцятій ночі. Ви мали бути першим, хто її побачить, бо вікно Вашого кабінету виходить у двір, до того ж Ви з’являєтесь на роботу за п’ять — десять хвилин до дзвінка…

Тим часом я підійшов до берега. В каламутній воді плавало жабуриння, пальмоподібне листя, мертві комахи, а віддалік сновигали акули. Їхні чорні плавники стрімко розпорювали сивий каракуль хвиль. Мені подумалося, що треба наносити в печеру листя, якщо не хочу розіслати спальник просто на камені. Отож почимчикував уздовж берега до лісу — власне, від буйної рослинності збереглася тільки смуга дерев у прибережжі.

Мені не довелося видряпуватися на дерева — земля під ними була встелена цупким жовтуватим листям. Я скинув штани і, затягнувши шворками холоші, почав натоптувати їх листям. Мене весь час непокоїло: де зараз комахи? І як тільки штани мої перетворилися на два спарених лантухи, я завдав їх на плечі й подався кам’янистим схилом нагору… Переді мною лежала безкрая пустеля; бархани рожевого піску робили її схожою на дивовижно застиглий океан. Не ступивши й сотні кроків, я помітив попереду якийсь виступ. Він тягнувся вздовж кам’яного пасма в обидва боки скільки бачило око. Як виявилося, то був розлом. Земля під час землетрусу репнула і з боку водойми запалася. Хітинове військо намагалося подолати ту перешкоду, глибина якої сягала п’яти, а ширина трьох метрів. Дно урвища кишіло членистоногими. Вони настирливо пнулися на прямовисну стіну, та щораз їх присипало, і тоді дно розколини перетворювалося на вир піску і комах. Тим часом сонце сховалося за хмари. Враз зсутеніло, і я поспішив до своєї домівки. Щойно побачена картина хоч і зродила неприємні асоціації, та водночас і заспокоїла. Комахи, які могли б проникнути в печеру, самі опинилися в пастці, з якої вони виберуться не скоро. До того ж напрямок їхньої міграції — протилежний моєму житлу.

Учителю, щойно мені спало на думку, що комахи — найстійкіше плем’я на землі. Візьміть хоча б антропогенівського скорпіона. Та він же нічим не відрізняється від пермського (щоправда, останній трохи більший). А між ними ж 270 мільйонів років! Як пояснити таку дивовижну сталість? А вночі вдарила гроза. Я спросоння подумав був, що то знову землетрус, і поспішив з печери. Та холодні краплини враз привели мене до тями. Вони дедалі частіше ударяли в камінь. Спалахи блискавиць висвітлювали навіть печеру. Невдовзі вода ринула суцільним потоком. Та незважаючи на її стугоніння і оглушливі вибухи грому, я відчув розслабленість у всьому тілі і непомітно заснув…

Коли розплющив очі, був білий день. Яскравий сонячний промінь пронизував сутінки печери. Надворі було вітряно. На небі й натяку на те, що вночі вирувала негода — жодної хмаринки, тільки під ногами вогкий пісок, поритий потоками води. Та мені байдуже було до того. Просто не наважувався повернути голову на північ, де мала вже стояти моя “машина”. А коли нарешті глянув… Ладен був стрибати і співати від радості… На рожевому пагорбі чітко вимальовувався прямокутник лабораторії. Я кинувся до нього. Та враз побачив, що двері відчинились і з них вийшов Славко, а слідом — Марія. Славко задер голову, видивлявся щось у небі, а Марія, уздрівши мою постать, побігла назустріч. Я і не здогадувався, що вона така прудка. Та коли між нами лишилося якихось півсотні кроків, вона раптом спинилася. Пізніше розповіла, що, побачивши якогось підозрілого обідранця, злякалася. Та й не дивно: вони опинилися в місцевості, не дуже схожій на описану в попередньому щоденнику. Окрім усього, я дужче скидався на дистрофіка, аніж на Олексу Заміховського.

— Щастя ти моє, — вуркотіла така скупа на ласкаве слово Марія, — з якого городу ти втекло!?

А я, пригортаючи її, умлівав від щастя. На жаль, недовго, бо до нас наближався Славко. Він якось дивно водив головою на довгій шиї, ніби очікуючи нападу з повітря. Скептично роздивився мене з голови до п’ят.

— Але ж і маскарад! — сказав замість привітання, його видовжене обличчя було непроникним, як у приймальника “Автосервісу”. — А де ж пальми, диметродонти?

— Пальми поглинула вода, а диметродонти повтікали, — відказав я весело. — 3 неба теж нічого не загрожує. Система, яка дала нам притулок, ще не має ні птахів, ні літаючих ящерів.

— А вертольоти в ній водяться? — поцікавився Славко, посмикуючи кінчик рудого вуса.

— Вертольоти не водяться, а от їхній живий прототип — бабки — є.

Трохи примружені Славкові очі тим часом усе пильно оглядали. Його доскіпливий погляд зупинявся то на піщаних заметах у пустелі, які тільки віддалено нагадували бархани, бо гребені стесало землетрусом і зливою, то на окремих валунах у прибережжі, то на кам’яній гряді. Та найдовше він дивився на море. На обличчі в нього навіть з’явилося щось схоже на лагідність. Темно-синє з білими смугами хвиль, море справді притягувало погляд.

— Каспій, — сказав Славко, не відводячи від моря погляду. — Якби не дивний рожевий пісок, можна було б подумати, що це Адріатика. А так— Каспій.

Я на мить позаздрив Славковій обізнаності з географії. Самому мені далі Азовського моря бувати не доводилося. Та водночас я і втішався, бо, на відміну від Славка, був обізнаний з географією часу.

— ДДЗ, — сказав я.

Він нарешті відірвав погляд від моря і подивився на мене нерозуміюче.

— Дніпрово-Донецька западина, — пояснив я. — А точніше — її західний кордон. — А оце, — кивнув на бескеття в прибережжі і на пустелю, — український кристалічний масив.

Марія, ніби отямившись, запитала:

— Мабуть, голодний?

Учителю, не стану описувати, з яким апетитом накинувся я на страви. Якщо такі слова й знайшлися б, то виявилися б нікчемним наслідуванням деяких творів сучасної літератури, де герої так часто їдять і розмірковують про їжу, ніби ті твори писали кухарі. Поки я снідав і наводив туалет, Славко десь вештався. Я подумки дякував йому за це. Певне, йому кортіло дошукатися суті мого “фокусу”, і він подався збирати докази, які допомогли б йому вивести мене на чисту воду.

Хоч була ще рання пора, та сонце пряжило добряче. Від пекучого проміння парував пісок, а над пустелею розлилося голубувате марево. Поки я перевдягався в чисте, Марія вийшла з лабораторії і довго роздивлялася довкола.

— Любий, — мовила нерішуче, — ми й справді в пермській системі?

— Авжеж, — відказав я.

— Але ж усе таке звичайне… І сонце, і море, і оте марево над землею…

— А чого б тобі хотілося такого вже незвичайного, — запитав я з усміхом.

— Та оті ж страховиська, пальми, про які ти писав… Куди воно все поділося?

— Чудовиська повтікали, хай їм біс. Перед землетрусом. А дерева і майже увесь той ліс справді запався, і його поглинула вода.

Я повів Марію до своєї недавньої домівки. Сонце сліпило, і я, приклавши долоню дашком до брів, подивився на море. Там при самому березі басувало десятків зо два акул.

— О, дельфіни! — радісно вигукнула Марія.

— Аби ж то, — мовив я, марно шукаючи поглядом Славка. — Це акули!

Марія промовчала, а я з острахом видивлявся, чи не побачу Славкової вдіванки біля води… Оминувши кам’яне нагромадження, ми спустилися вниз і скоро опинилися біля печери. І тут я побачив, як від лісу прошкує Славко. Мені аж від серця відлягло.

— Оце і є моя оселя, — мовив я. — Заходь, побачиш, як живу.

Та раптом я забув і про Марію, і про печеру. Славко, який неквапом брів берегом, зупинився і взявся стягати з себе сорочку. Я голосно закричав, але він не почув, бо відстань була не менше кілометра, та й проти вітру. Тоді я кинувся бігти. Славко тим часом скинув штани і підійшов до води.

— Е-ге-ге-й! — заволав я, вимахуючи сорочкою, яку встиг скинути на бігу.