— А що він їсть?

— Селден бачив, що туди ходить якийсь хлопець і носить усе, що треба. Він, напевно, приходить із Кумбі-Тресі.

— Дуже добре, Беріморе. Ми ще поговоримо про це трохи згодом.

Коли ключник пішов, я зупинився біля темного вікна й подивився крізь мокру шибку на хмари, що пливли небом, і на дерева, які гойдав вітер. Якщо такого вечора незатишно навіть удома, то що вже казати про ті давні кам’яні хатки на болоті! Якою ненавистю до людей треба палати, щоб сидіти самотою в такому місці і такої пори! І яка потаємна причина змусила цю людину піти на таке випробування? Там, в одному з цих жител на болотах, прихована, певно, суть загадки, яка так мене непокоїть. Присягаюся, що не мине й доби, як я зроблю все, що зможу, й доберуся до розгадки цієї таємниці.

Уривки з мого щоденника, які склали попередній розділ, підвели нашу розповідь до вісімнадцятого жовтня — дня, з якого всі ці неймовірні пригоди швидко почали наближатися до свого страшного кінця. Пригоди останніх днів так закарбувалися в моїй пам’яті, що я можу розповісти про них, не звертаючися до своїх нотаток. Почну з того дня, напередодні якого я з’ясував дві найважливіші обставини: по-перше, те, що місіс Лopa Лайонс із Кумбі-Тресі писала серові Чарльзу Баскервілю й призначила йому побачення в тому самому місці й тієї самої години, коли його спіткала смерть; по-друге — те, що людину, яка переховується на болотах, слід шукати серед давніх кам’яних хаток на схилі пагорба. Проаналізувавши ці обставини, я відчув, що тепер лише брак кмітливості й мужності може завадити мені пролити світло на ці дві загадки.

Того вечора я не зміг розповісти баронетові про місіс Лайонс, бо вони з доктором Мортімером допізна засиділися за картами. Але за сніданком я поділився з ним своїм відкриттям і запропонував поїхати зі мною до Кумбі-Тресі. Спершу він радо погодився, але потім, поміркувавши, ми вирішили, що буде ліпше, якщо я поїду туди сам. Що церемонніші будуть ці відвідини, то менше відомостей ми роздобудемо. Не без докорів сумління я залишив баронета й подався в нову подорож.

Діставшися Кумбі-Тресі, я звелів Перкінсу зупинити коней і вирушив на пошуки леді, яку мені слід було допитати. Я дуже легко знайшов її будинок, що стояв у самому центрі села. Служниця без зайвих церемоній провела мене до вітальні. Там я побачив жінку за друкарською машинкою «Ремінґтон», що підвелася й приємно посміхнулася мені. Проте її обличчя відразу спохмурніло, коли вона побачила незнайомця; вона знову сіла й спитала, чим може бути мені корисною.

З першого погляду місіс Лайонс вразила мене своєю незвичайною красою. Її очі й волосся були однакового каштанового кольору, а на веснянкуватих щоках сяяв рум’янець — той притаманний чорнявкам рум’янець, що ховається в самісінькому серці білої троянди. Повторюю, що спершу мене вразила її врода, але потім я почав прискіпливо розглядати її обличчя. В ньому було щось неласкаве, відворотне — красу його псували чи то зморшки в кутиках уст, чи то твердий, рішучий погляд. Проте всі ці думки прийшли до мене пізніше. Першої ж миті я просто відчув, що бачу перед собою дуже гарну жінку і вона питає, чим може бути мені корисною. Тільки тоді я зрозумів, яка дражлива для неї мета моїх відвідин.

— Я маю щастя знати вашого батька, — мовив я.

Початок був не надто вдалий, і леді одразу дала мені це відчути.

— У мене з батьком немає нічого спільного, — відповіла вона. — Я нічим йому не завдячую і не вважаю його друзів своїми. Якби не покійний сер Чарльз Баскервіль та інші добрі люди, я голодувала б — такий він турботливий батько.

— А я завітав до вас саме для того, щоб поговорити про покійного сера Чарльза Баскервіля.

Веснянки яскраво проступили на блідому обличчі леді.

— Що саме вас цікавить? — спитала вона, нервово торкнувшись пальцями клавіш машинки.

— Ви були знайомі з ним, чи не так?

— Я вже сказала, що багато чим завдячую його доброті. Якщо мені пощастило підвестися з колін, то лише завдяки йому, бо саме він перейнявся моєю нещасною долею.

— Ви з ним листувалися?

Леді зиркнула на мене, і в її карих очах блиснув вогник гніву.

— Чому це вас цікавить? — різко запитала вона.

— Просто я хочу запобігти скандалові. Поговорімо про це краще тут, інакше ситуація вийде з-під нашої влади.

Вона замовкла і ще більше зблідла. Потім поглянула на мене й сказала роздратованим, зухвалим голосом:

— Гаразд, згода. Що ви хочете знати?

— Чи листувалися ви з сером Чарльзом?

— Так, я написала йому раз чи двічі, — подякувала за люб’язність і чуйність.

— Ви пам’ятаєте, коли писали ці листи?

— Ні.

— А ви зустрічалися з ним коли-небудь?

— Раз чи двічі, коли він приїздив до Кумбі-Тресі. Він був дуже скромний і не любив хвалитися своїми добрими вчинками.

— Ви нечасто з ним бачилися, нечасто листувалися, і все ж він так багато знав про ваші справи, що навіть допомагав вам, як же це так?

Вона не вагаючись відповіла на моє запитання:

— Мені допомагали й інші джентльмени, що знали мою сумну історію. Один з них — містер Степлтон, сусід і близький друг сера Чарльза. Він був дуже ласкавий до мене, і сер Чарльз саме від нього довідався про мою біду.

Я вже знав, що сер Чарльз Баскервіль доручав Степлтонові вести деякі свої справи, отож пояснення леді видалося мені правдивим.

— Чи просили ви сера Чарльза про побачення? — питав я далі.

Місіс Лайонс знову спалахнула гнівом.

— Це запитання я вважаю за недоречне, сер.

— Пробачте, мадам, але я мушу його повторити.

— Тоді я відповім: звичайно ж, ні.

— Навіть у день смерті сера Чарльза?

На мить рум’янець зник із її щік, і я побачив перед собою мертвотно-бліде обличчя. Сухі вуста здригнулись, і я радше побачив, ніж почув:

— Ні.

— Вас, певно, зраджує пам’ять, — мовив я. — Я можу навіть нагадати одне речення з вашого листа. В ньому йшлося: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині».

Мені здалося, що леді от-от знепритомніє, проте вона величезним зусиллям волі опанувала себе.

— Виходить, у світі немає справжніх джентльменів? — видихнула вона.

— Ви несправедливі до сера Чарльза. Ваш лист він спалив. Але іноді можна прочитати й спалений лист. Тепер ви признаєтеся, що писали тоді йому?

— Так, писала! — вигукнула вона, вкладаючи в ці слова всю свою душу. — Писала. Навіщо заперечувати? Мені нема чого соромитись цього листа. Я хотіла, щоб він мені допоміг. Я була певна, що коли він мене вислухає, то допоможе, отож і просила зустрітися зі мною.

— Але чому такої пізньої години?

— Бо я пізно дізналася, що наступного дня він виїздить до Лондона, — можливо, на кілька місяців. А раніше прийти я не могла — на те були свої причини.

— Чому ж ви призначили побачення в алеї, а не вдома?

— Як по-вашому, хіба може самотня жінка прийти такої години до холостяка додому?

— А що могло б статися, якби би прийшли туди?

— Я туди не ходила.

— Місіс Лайонс!

— Ні, присягаюся всім святим. Я туди не ходила. Мені не дали це зробити.

— Що ж вам завадило?

— Це вже моя особиста справа. Я не можу про це сказати.

— Отже, ви призначили серу Чарльзу побачення в той самий час і в тому самому місці, де його спіткала смерть, але самі на це побачення не пішли?

— Так.

Я знову й знову допитував її, але так нічого й не домігся.

— Місіс Лайонс, — мовив я нарешті, закінчуючи цю довгу й марну бесіду, — ви берете на себе надто велику відповідальність і можете опинитися в надто дражливому становищі, якщо не схочете сказати правди. Коли я піду шукати допомоги в поліції, ви переконаєтесь, як серйозно це вас скомпрометує. Якщо за вами немає жодної провини, то чому ви з перших слів відмовляєтесь від листа, якого сер Чарльз одержав того дня?

— Я боялася, що з цього зроблять хибні висновки і я буду замішана в скандальній історії.