— Гаразд, сер.

— А тепер спитайте на станції, чи немає для мене листів.

Хлопчик повернувся з телеграмою: Холмс прочитав її й передав мені. В ній повідомлялося:

«Телеграму вашу одержав. Приїду з ордером. Буду за двадцять шоста.

Лестрейд».

— Це відповідь на мою ранкову телеграму. Лестрейд — найкращий наш фахівець і може стати нам у пригоді. А зараз, Ватсоне, ми маємо трохи часу і можемо відвідати вашу знайому, місіс Лору Лайонс.

Холмсів план почав прояснюватись. Із допомогою баронета він переконає Степлтона, що нас тут немає; насправді ж ми повернемось саме тоді, коли будемо йому потрібні. Якщо сер Генрі згадає про телеграму, надіслану з Лондона, це розвіє останні Степлтонові підозри. І я вже бачив, як наші тенета затягувалися довкола зубастої щуки.

Місіс Лора Лайонс сиділа в своїй кімнаті; Шерлок Холмс розпочав розмову так щиро й навпростець, що вона неймовірно здивувалася.

— Я розслідую обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, — сказав він. — Мій друг, доктор Ватсон, переказав мені все, що ви розповіли йому і що приховали.

— Що ж я приховала? — спитала вона з притиском.

— Ви зізналися, що викликали сера Чарльза до хвіртки на десяту годину вечора. Як нам відомо, він помер саме тієї пори і в тому призначеному вами місці побачення. Ви приховали зв’язок між цими двома подіями.

— Тут немає жодного зв’язку.

— Якщо так, то цей збіг просто-таки дивовижний. Але я думаю, що врешті-решт ми встановимо цей зв’язок. Буду з вами цілком щирим, місіс Лайонс. Ідеться про вбивство, і до нього можуть бути причетні не лише ваш друг, містер Степлтон, а і його дружина.

Леді підхопилася.

— Його дружина! — вигукнула вона.

— Це ніяка не таємниця. Особа, яку він видає за свою сестру, насправді його дружина.

Місіс Лайонс упала в крісло. Пальці її вчепилися в поруччя так, що я побачив, як на них побіліли рожеві нігті.

— Його дружина! — повторила вона. — Його дружина... Але ж він парубок!

Шерлок Холмс знизав плечима.

— Доведіть це мені! Доведіть! І тоді я...

Шалений блиск її очей промовляв краще за будь-які слова.

— Я готовий це довести, — сказав Холмс, виймаючи з кишені якісь папери. — Ось фотографія цього подружжя, зроблена кілька років тому в Йорку. І підпис під нею: «Містер і місіс Венделер», та ви й так легко впізнаєте і його, і її, якщо бачили колись цю жінку. Далі — три підписані довіреними свідками описи містера й місіс Венделер — власників приватної школи Святого Олівера. Прочитайте їх, і ви не матимете жодного сумніву щодо цих людей.

Вона переглянула папери і обернула до нас своє мертвотно-бліде з відчаю обличчя.

— Містере Холмсе, — мовила вона, — цей чоловік обіцяв одружитися зі мною, коли я доможуся від чоловіка розлучення. Виходить, він брехав мені, цей негідник, брехав, як тільки міг. Не сказав ані слова правди. Але чому, чому? Я думала, що він опікується лише мною. А тепер бачу, що я була тільки знаряддям у його руках. Навіщо оберігати людину, яка так бреше? Навіщо захищати її від кари за скоєне лиходійство? Питайте, про що хочете, і я нічого не приховаю. В одному лише заприсягаюся вам — коли я писала той лист, то й гадки не мала, що згублю цим старого джентльмена, найкращого мого друга!

— Я щиро вірю вам, мадам, — сказав Шерлок Холмс. — Вам, напевно, дуже боляче переповідати ці події, тож краще зробимо так: я говоритиму сам, а коли раптом у чомусь помилюся, ви виправите мене. Лист ви написали за намовою Степлтона?

— Він мені сам його продиктував.

— І, мабуть, казав вам, що сер Чарльз візьме на себе всі витрати за оформлення вашого розлучення?

— Саме так.

— А потім, коли ви послали лист, підмовив не йти на побачення?

— Він сказав, що не поважатиме себе, коли гроші на оформлення розлучення дасть хтось інший. Заприсягався, що віддасть останній пенс, аби лише знищити перепону, яка нас розділяє.

— Він, здається, дуже послідовна людина. А потім ви ні про що не відали аж до того, як прочитали в газетах про смерть сера Чарльза?

— Так.

— І Степлтон узяв з вас обіцянку, що ви нікому не розкажете про невдале побачення з сером Чарльзом?

— Так. Він сказав, що ця смерть була дуже загадкова, й коли про неї дізнаються, підозра може впасти на мене. Він залякав мене, і я вирішила мовчати.

— Он як. Але ви все-таки щось підозрювали?

Вона завагалась і відвела погляд.

— Я добре його знаю, — врешті мовила вона. — Але якби він мене не обдурив, я б нізащо його не виказала.

— Як на мене, вам іще пощастило, — підсумував розмову Шерлок Холмс. — Він був у ваших руках і чудово про це знав, а ви все ж таки залишилися живі. Останні кілька місяців ви стояли над справжнісінькою прірвою. На все добре, місіс Лайонс. Сподіваюсь, ми невдовзі знову побачимось.

* * *

— Що ж, наша справа добігає кінця, туман дедалі рідшає, — мовив Холмс на станції, де ми чекали на лондонський потяг. — Невдовзі я зможу відтворити кожну подробицю цього злочину — найдивовижнішого злочину останніх років. Криміналісти можуть пригадати ще подібний випадок у Городні, на Україні, 1866 року і вбивство Андерсона у Північній Кароліні, але теперішня наша справа має деякі особливості. Ми ще й зараз не можемо висунути докази проти цього підступного чоловіка. Та я неабияк здивуюся, якщо все не скінчиться ще сьогодні ввечері, до того, як ми ляжемо спати.

Лондонський потяг з ревом підкотив до станції, і з вагона першого класу вискочив куций, кремезний, схожий на бульдога чоловічок. Ми потисли один одному руку, і з того, з якою пошаною Лестрейд дивився на мого друга, я зробив висновок, що він багато що зрозумів відтоді, як вони почали працювати разом. Я дуже добре пам’ятав, яку зневагу викликали колись у цього практика думки нашого друга-теоретика.

— Оригінальна справа, еге ж? — сказав він замість привітання.

— Найоригінальніша за останні роки, — відповів Холмс. — Ми маємо ще зо дві години. Гадаю, ми можемо використати їх для того, щоб пообідати, а потім прочистимо вам, Лестрейде, горлянку від лондонського туману чистим дартмурським нічним повітрям. Ніколи не бували тут? Тоді ви, напевно, не скоро забудете свої перші відвідини наших країв.

Однією з вад Шерлока Холмса — якщо це, звичайно, можна назвати вадою — було те, що він ніколи й ні з ким не ділився своїми намірами аж до повного їхнього здійснення. Виною тому були і його владна вдача, налаштована на те, щоб підкоряти й дивувати інших, і професійна обережність, яка не дозволяла йому зайве ризикувати. Хоч як би там було, це ускладнювало становище кожного, хто був його агентом або помічником. Я й сам не раз нарікав на це, але те, що мені довелося витерпіти під час нашої тривалої подорожі в темряві, перевищило всі мої побоювання. На нас чекало нелегке випробування; ми готові були завдати останнього удару, а Холмс уперто мовчав, і я міг лише здогадуватись про його наміри. Нерви мої напружились до краю, коли раптом в обличчя нам дихнув холодний вітер і темні, безлюдні простори обабіч вузької дороги засвідчили, що ми знов опинилися на болотах. Кожен крок коня, кожен оберт колеса наближав нас до розв’язки.

За спиною найнятого в Кумбі-Тресі візника не можна було розмовляти про нашу справу, і ми попри хвилювання й напругу балакали про всілякі дурниці. Я полегшено зітхнув, коли ми нарешті проминули Френклендів будинок і опинилися недалеко від Холла й від місця наших завершальних дій. Ми не стали доїжджати до дверей, а зупинилися біля воріт. Тут ми заплатили візникові, одіслали його назад до Кумбі-Тресі, а самі подалися в бік Мерипіт-Хавса.

— Ви маєте при собі якусь зброю, Лестрейде?

Куций детектив усміхнувся.

— Якщо на мені штани, то й кишені у них є; а якщо вже є кишені, то вони не гуляють.

— Чудово! Ми з другом теж готові до несподіванок.

— У вас серйозний настрій, містере Холмсе. А що це буде за гра?