І він своєю худою рукою показав на зелено-буру трясовину, що простиралася далі, аж до пологих схилів пагорбів.

15. Згадуючи минуле

Був кінець листопада; дощового, туманного вечора ми з Холмсом сиділи біля розпаленого каміна в нашій вітальні на Бейкер-стріт. Із часу трагедії в Девонширі мій друг закінчив розслід двох важливих справ: у першій з них він викрив полковника Апвуда, причетного до відомого картярського скандалу в клубі «Нонпарель»; у другій — зняв з нещасної мадам Монпенсьє звинувачення у вбивстві пасербиці, молодої мадемуазель Карер, що за півроку, як ви пам’ятаєте, знайшлася живою в Нью-Йорку і вийшла там заміж. Після успішного завершення двох таких важких і поважних справ мій друг був у чудовому гуморі, отож я вирішив випитати в нього подробиці баскервільської таємниці. Я терпляче ждав цієї нагоди, бо знав, що він не любить братися одразу до кількох справ і що його ясний, логічний розум віддасть перевагу нагальній роботі перед спогадами. Сер Генрі й доктор Мортімер саме тоді були в Лондоні; вони готувалися до далекої подорожі, яку лікарі порадили баронетові, щоб він трохи підлікував свої розхитані нерви. Уранці того самого дня вони завітали до нас, тож у мене був добрий привід до цієї розмови.

— З точки зору людини, що звала себе Степлтоном, — мовив Холмс, — події розгорталися як по писаному, але нам вони здавалися неймовірно заплутаними, бо ми нічого не знали про їхні причини й довідалися хіба що про окремі факти. Трохи перегодя я мав дві бесіди з місіс Степлтон і справа з’ясувалася настільки, що тепер, як на мене, в ній не зосталося жодної таємниці. Можете переглянути нотатки про неї в моєму довіднику, під літерою «Б».

— А може, ви переповісте мені ці події з пам’яті?

— Будь ласка, хоч я й не певен, що пригадаю всі подробиці. Зосередженість на чомусь одному витісняє всі інші думки з голови. Адвокат, який знає напам’ять справу, що її він веде, за тиждень-два після суду чистісінько все забуває. Так само й нові справи змушували мене забувати всі попередні, отож мадемуазель Карер своєю особою витіснила з моєї пам’яті Баскервіль-Холл. Завтра, можливо, переді мною постане нова загадка, яка змусить забути чарівну француженку та шахрая Апвуда. Але я все-таки спробую викласти вам усі ці події, а коли щось забуду, ви мені підкажете.

Розслід переконав мене, що фамільний портрет не брехав і що цей чолов’яга справді був Баскервілем. Він виявився сином того самого Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, що змушений був тікати до Південної Америки і там нібито помер бездітним. Насправді ж він там одружився й мав одного сина, що носив батькове прізвище. Син узяв собі за дружину Беріл Ґарсія, одну з коста-риканських красунь, розтратив велику суму казенних грошей, змінив прізвище на Венделер і втік до Англії, де заснував школу на сході Йоркширу, скориставшись досвідом одного вчителя, з яким познайомився у дорозі. Але цей учитель, якийсь Фрезер, помер від сухот, школа почала занепадати і набула поганої слави. Подружжя Венделерів змінило своє прізвище на Степлтон і разом з рештками своїх коштів, новими намірами та пристрастю голови родини до ентомології переїхало на південь Англії. У Британському музеї я довідався, що Венделера мали за видатного фахівця в галузі ентомології і його ім’ям назвали одного метелика, описаного ним ще в Йоркширі.

Тепер ми підходимо до тієї частини його життя, що виявилася для нас найцікавішою. Цей чоловік, напевно, дізнався, що між ним та багатим маєтком стоять лише дві людини. Коли він виїжджав до Девоншира, наміри його, напевно, були ще не досить чіткими, але лихий задум у нього визрівав — недарма він із самого початку видавав свою дружину за сестру. Думка використати її як принаду з’явилася в нього одразу, хоча він, можливо, ще не уявляв собі, як усе складатиметься в майбутньому. Перед ним була одна мета — заволодіти маєтком; заради цього він не гребував ніякими засобами і ризикував тільки як міг. Насамперед йому треба було оселитись якнайближче до фамільного дому, а потім зав’язати дружбу з сером Чарльзом Баскервілем та його сусідами.

Старий баронет сам розповів йому легенду про собаку й таким чином підписав собі смертний вирок. Степлтон, — я зватиму його так і надалі, — знав, що в старого хворе серце і сильний струс може його вбити. Про все це він дізнався від доктора Мортімера. Чув він і про те, що сер Чарльз — чоловік забобонний і цю похмуру легенду сприймає цілком серйозно. Степлтонів гнучкий розум одразу підказав йому, як можна вбити баронета, а самому залишитися поза підозрою.

Обміркувавши всі свої плани, він дуже обережно взявся їх здійснювати. Звичайний злочинець задовольнився б простим злим собакою. Але йому сяйнула геніальна думка — зробити з собаки пекельний привид. Він купив цього пса в Лондоні, у Росса й Менґлса, на Фулгем-Роуд. Він вибрав найсильнішого і найзлішого з усіх, що там були. Потім привіз його до Північного Девоншира і здійснив з ним великий перехід через болота, щоб провести його додому непомітно. Під час своїх полювань на комах він знайшов шлях до Ґримпенської трясовини, а водночас — і надійну схованку для собаки. Там він припнув його на ланцюг і став чекати нагоди.

Але нагода ніяк не траплялася. Старий джентльмен ніколи не залишав садибу вночі. Кілька разів Степлтон підстерігав його з собакою, але даремно. Під час тих марних чатувань собака потрапив на очі комусь із селян, і легенда про пекельного пса знайшла нове підтвердження. До того ж Степлтон сподівався, що його дружина спокусить сера Чарльза, але цього разу вона рішуче спротивилася. Вона відмовилася зваблювати своїми чарами старого, бо знала, що це може його згубити. Ні погрози, ні навіть побиття — ніщо не допомагало. Вона не хотіла брати гріх на душу, і Степлтон тимчасово опинився в глухому куті.

Проте незабаром йому пощастило знайти вихід: сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона і послав його як посередника до тієї нещасної жінки, місіс Лори Лайонс. Видаючи себе за парубка, Степлтон зовсім заморочив їй голову і дав зрозуміти, що одружиться з нею, якщо вона розлучиться з чоловіком. Треба було діяти наздогад негайно — сер Чарльз за порадою доктора Мортімера, з яким Степлтон про людське око погоджувався, збирався залишити Холл. Щоб жертва не вислизнула, він змусив місіс Лайонс написати той лист, у якому вона благала старого прийти на побачення до неї напередодні від’їзду до Лондона. Потім, вигадавши поважну причину, він підмовив її не йти на те побачення. Нарешті можна було діяти.

Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, він встиг забрати собаку, вимастити його своєю пекельною фарбою й привести на те місце, де на місіс Лайонс мав чекати старий джентльмен. Собака, нацькований хазяїном, стрибнув через хвіртку й помчав за нещасним баронетом, що з криком кинувся тисовою алеєю навтікача. Уявіть собі, яке то було моторошне видовище — у темряві за тобою женеться щось величезне, з вогненною пащею й палаючими очима. Серце старого не витримало, і він упав мертвий у кінці алеї. Собака біг за ним вузьким моріжком — через те на стежці не було жодних слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, напевно, обнюхав його, але не став чіпати мертве тіло й вернувся назад. Оті його сліди й побачив доктор Мортімер. Собаку відвели до схованки на Ґримпенській трясовині. Ця загадкова пригода завдала клопоту поліції, перелякала всіх сусідів, і, нарешті, нам запропонували її розслідувати.

Це все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля. Тепер ви бачите, яка то була диявольська хитрість, — адже викрити справжнього вбивцю було майже неможливо. Він мав лише одного спільника, й до того ж такого, що ніколи не викаже, а гротескна, неймовірна природа злочину й поготів спантеличила слідство. Обидві жінки, причетні до цієї історії, — місіс Степлтон і місіс Лора Лайонс, — серйозно підозрювали Степлтона. Місіс Степлтон знала, які заміри чоловік плекав проти старого, знала й про існування собаки. Місіс Лайонс не знала ні про те, ні про інше, але її вразило, що смерть сера Чарльза сталася саме у ту годину, на яку було призначене побачення, про яке ніхто, крім Степлтона, і гадки не мав. Але обидві вони були під його впливом, тож їх він міг не боятися. Отже, першу половину задачі ми розв’язали з успіхом, але залишалися друга — набагато складніша.