— Саме так.

— Так я й думав і, знаючи вашу доскіпливу вдачу, здогадався, що ви сидите тут у засідці з револьвером, чекаючи на господаря. То ви справді прийняли мене за злочинця?

— Я не знав, хто ви такий, але вирішив довідатися.

— Чудово, Ватсоне! Але як ви розшукали моє житло? Ви, напевно, бачили мене під час гонитви за каторжанином, коли я був такий необачний, що дозволив місяцю світити мені в спину?

— Так, саме тоді я бачив вас.

— І взялися, звичайно, обшукувати всі кам’яні хатки, поки не натрапили на оцю?

— Ні, мене навів на слід ваш хлопчик — за ним тут хтось стежить.

— Авжеж, старий джентльмен з підзорною трубою! Я бачив, як сонце виблискує на її лінзі, і спершу не знав, що це таке. — Він підвівся й зазирнув до хатки. — Ага, Картрайт, бачу, вже приніс харчі. А що це за папірець? То ви їздили до Кумбі-Тресі, так?

— Так.

— Побачитися з місіс Лорою Лайонс?

— Саме так.

— Чудово! Наші розшуки просуваються в одному напрямку. Тепер нам треба поділитись їхніми результатами — й ми матимемо якнайповніше уявлення про цю справу.

— Я такий радий, що ви тут, бо мої нерви вже не витримують усіх цих таємниць і обов’язків. Але як, на Бога, ви потрапили сюди й що тут робите? Я думав, що ви сидите на Бейкер-стріт і розплутуєте справу про шантаж.

— А я хотів, щоб ви так і думали.

— То ви користаєтесь із моїх послуг і водночас не довіряєте мені?! — вигукнув я з гіркотою. — Це несправедливо, Холмсе.

— Мій дорогий друже, і в цій, і в багатьох інших справах ви для мене були незамінні; якщо вам здається, ніби я піддурив вас, то не гнівайтеся, благаю. Правду кажучи, я зробив це лише заради вас: я відчував, що на вас чатує небезпека, й приїхав сюди сам розібрати цю справу. Якби я був разом із сером Генрі й з вами, моя точка зору не відрізнялася б від вашої, та й наші грізні супротивники були б насторожі. Якби я жив у Холлі, це зв’язало б мені руки; а так я міг чинити, як хотів, зостаючись у тіні, ладен утрутитись у слушну мить.

— Але чому ви ховались від мене?

— Якби ви й знали, що я тут, то це все одно анітрохи не допомогло б нам, а може, навіть, і скінчилося б моїм викриттям. Ви хотіли б щось розповісти мені чи надумали, з власної доброти, влаштувати мені тут якийсь затишок... Але навіщо так по-дурному ризикувати? Я взяв із собою Картрайта — пам’ятаєте хлопчика з розсильної контори? — і він задовольняє всі мої скромні потреби. Шматок хліба, чистий комірець — чого ще людині треба? До того ж, це зайва пара очей і пара дуже швидких ніг, а те й інше разом для мене просто не має ціни.

— То всі свої звіти я писав марно! — Мій голос затремтів, коли я згадав, скільки праці й зусиль вкладав у них.

Холмс дістав із кишені жмуток паперів.

— Ось ваші звіти, любий мій друже, і, маю вам сказати, якнайстаранніше вивчені. Я так добре все влаштував, що вони потрапляли до мене з запізненням лише на один день. Хочу щиро привітати вас: наполегливість і розум, що їх ви проявили в такій надзвичайно заплутаній справі, гідні найвищої похвали.

Я ще й досі не міг змиритися з тим, що мене так спритно ошукали, але лагідні Холмсові слова розвіяли мій прикрий настрій. До того ж у душі я відчував, що він має рацію, і мені справді краще було не знати, що він переховується на болотах.

— Отак буде ліпше, — мовив він, поглянувши на моє проясніле обличчя. — А тепер розкажіть мені про ваші відвідини місіс Лори Лайонс, — мені легко було здогадатися, до кого ви поїхали, бо я вже знаю, що то єдина особа в Кумбі-Тресі, яка може стати нам у пригоді. Правду кажучи, якби ви не побували там сьогодні, то я, напевно, вирушив би до неї завтра сам.

Болото тим часом огорнули сутінки. Повіяло прохолодою, і ми перейшли до теплої хатки. Там, сидячи з Холмсом потемки, я розповів йому про свою розмову з леді. Він так нею зацікавився, що довелося дещо повторювати двічі, поки я задовольнив його.

— Це надзвичайно важливо, — сказав він, коли я скінчив. — У цій складній історії була прогалина, яку я досі не міг заповнити. Ви, певно, знаєте про міцну дружбу між цією леді і Степлтоном?

— Ні, про це я нічого не знав.

— Це безперечний факт. Вони зустрічаються, листуються — між ними панує цілковита згода. Це дає нам у руки сильну зброю. Якби її використати проти його дружини...

— Його дружини?

— Тепер, щоб віддячити за все, що ви розповіли мені, я відкрию вам одну таємницю. Жінка, яку Степлтон видає за сестру, насправді його дружина.

— Боже милий, Холмсе! Ви певні в тому, що сказали? Як же він дозволив, щоб сер Генрі закохався в неї?

— Кохання сера Генрі може завдати шкоди лише йому самому. Як ви самі помітили, Степлтон усіляко противиться баронетовим залицянням. Повторюю, ця леді — його дружина, а не сестра.

— Але чому така плутанина?

— Бо він зрозумів, що вона краще придасться йому в ролі вільної жінки.

Усі мої передчуття, всі непевні підозри раптом випливли на поверхню й зімкнулися навколо натураліста. У цій байдужій, блідій людині в брилі і з сачком справді було щось моторошне — витримка й безмежне терпіння, поєднані з хитрістю, усмішка на обличчі і злоба в серці...

— Отже, він і є наш ворог — той, що стежив за нами в Лондоні?

— Саме так я розгадав цю загадку.

— А попередження? Його надіслала вона?

— Так.

Із туману, в якому я так довго блукав, тепер проглядали ледь видимі обриси якогось страшного злочину.

— Невже це правда, Холмсе? Звідки ви знаєте, що ця жінка його дружина?

— Коли ви вперше з ним зустрілися, він так захопився, що розповів вам уривок зі свого справжнього життєпису, і я певен, що він шкодує за цим і досі. Він колись учителював на півночі Англії. А відшукати вчителя — немає нічого простішого. Для того існують шкільні агентства, які можуть надати вам відомості про кожну людину цієї професії. Розпитавшись там, я дізнався, що в одній школі справді сталися неприємні події й директор — прізвище його тоді було інше — зник разом з дружиною. їхні прикмети збігались цілком. А коли я довідався, що зниклий директор кохався в ентомології, розслід був закінчений.

Туман круг мене почав розвіюватись, проте багато що й досі залишалося в тіні.

— Якщо ця жінка насправді його дружина, то до чого тут місіс Лайонс? — спитав я.

— Це одна з деталей, на які ви самі пролили світло. Ваша бесіда з нею дуже прояснила ситуацію. Я, наприклад, не знав, що вона хоче розлучитися з чоловіком. Якщо так, то вона сподівається взяти шлюб із Степлтоном, — адже їй невідомо, що він одружений.

— А якщо вона знатиме всю правду?

— Тоді ця леді може стати нам у великій пригоді. Наш найперший обов’язок — разом поїхати до неї завтра. А тепер, Ватсоне, чи не здається вам, що ви надто вже забалакалися зі мною? Ваше місце зараз у Баскервіль-Холлі.

Останній червоний вогник на заході зник, і болота облягла ніч. У темно-бузковому небі замерехтіли перші зірки.

— Ще одне запитання, Холмсе, — мовив я, підводячись. — Нам із вами нема чого таїтися. Що це все означає? До чого воно призведе?

— До вбивства, Ватсоне... — притишено відповів Холмс. — До холодного, продуманого вбивства. Не питайте мене про подробиці. Я плету тенета довкола Степлтона, поки він плете їх довкола сера Генрі, — і тепер завдяки вашій допомозі він уже в моїх руках. Нам загрожує лише одна небезпека. Він може вдарити першим. Ще день, щонайбільше два, і в мене все буде готове, а тим часом бережіть сера Генрі, як мати хвору дитину. Те, що ви сьогодні прийшли сюди, дуже добре, і все-таки я волів би, щоб ви не залишали його самого. Тихше!

Розпачливий крик, сповнений жаху та муки, розітнув тишу боліт. Від того крику моя кров захолола в жилах.

— О Боже! — вигукнув я. — Що це? Що це таке?

Холмс підхопився, і я побачив його темну дужу постать на вході до хатки; витягти шию, він пильно вглядавсь у темряву.

— Тихше! — прошепотів він. — Тихше!

Пронизливий крик, що так вразив нас, долинув з глибини темних боліт. І раптом він пролунав ближче, ще виразніше.