«Я ще не чув, щоб хтось попросив пробачення», — похмуро відказав Хадсон, позирнувши в мій бік.
«Вікторе, чи не вважаєш ти, що обійшося з цим чоловіком занадто грубо?» — спитав батько, обернувшись до мене.
«Навпаки, я вважаю, що ми з вами занадто довго терпіли його», — відповів я.
«Он як, он як?! — загарчав той. — Гаразд, приятелю. Ще побачимо!»
Згорбившись, він вийшов з кімнати, а за півгодини покинув будинок, залишивши мого батька страшенно схвильованим. Щоночі я чув, як він походжає по кімнаті, й був певен, що от-от станеться щось страшне».
«Що ж сталося?» — нетерпляче спитав я.
«А от що. Учора ввечері батько одержав лист з фордингемським штемпелем. Батько прочитав його, схопився за голову й забігав по кімнаті мов навіжений. Коли я нарешті поклав батька на канапу, очі й рот у нього були перекошені — його побив грець. Одразу ж прийшов лікар Фордгем. Ми перенесли батька в ліжко, але він так і не отямивсь, і я боюся, що ми вже не застанемо його живим».
«Який жах, Треворе! — вигукнув я. — Що ж могло бути в тому листі, який призвів до такого страшного наслідку?»
«Нічого. Пояснити це неможливо. Лист був якийсь безглуздий. Боже мій, цього я так боявся!»
Тим часом ми обігнули алею й побачили, що всі штори в будинку спущено. Коли ми під’їхали до дверей, обличчя мого друга скривилося з відчаю: надвір вийшов джентльмен у чорному.
«Коли це сталося, лікарю?» — спитав Тревор.
«Майже одразу після того, як ви поїхали».
«Чи приходив він до тями?»
«Лише на коротку мить, перед самісінькою смертю».
«Чи просив він передати щось мені?»
«Лише одне: папери заховано в потаємній шухляді японської шафи».
Мій друг піднявся разом з лікарем до кімнати померлого, а я залишився в кабінеті, ще раз перебираючи подумки всі події; ніколи до цього, здавалось, я не був таким пригніченим, як тоді. Ким був раніше цей Тревор — боксером, мандрівником, золотошукачем — і як він опинився у лабетах цього огидного моряка? Чому він знепритомнів від самої лише згадки про напівстерті ініціали на руці й помер зі страху, коли одержав лист із Фордингема? Тоді я згадав, що Фордингем — у Гемпширі, а містер Бедоз, до якого моряк поїхав у гості і якого теж, напевно, шантажував, так само мешкав у Гемпширі. Отже, лист мав бути або від Хадсона, який погрожував, що викаже якусь таємницю, або від Бедоза, який попереджав свого колишнього спільника про загрозу такого викриття. Здавалося б, усе начебто зрозуміло. Але як тоді цей лист міг бути таким безглуздим, як його описував Треворів син? Він, мабуть, хибно його витлумачив. Якщо так, то це може бути один із тих майстерних тайнописів, коли пишуть про одне, а це означає інше. Я мав побачити той лист. Я був певен, що зможу розгадати його, коли в ньому є прихований зміст. Майже з годину я сидів і розмірковував у сутінках, аж поки заплакана служниця принесла мені лампу; слідом за нею увійшов мій друг Тревор, блідий, але спокійний, — він приніс ті самі папери, що зараз лежать на моїх колінах. Сівши навпроти мене, він підсунув лампу до краю стола й подав мені коротку записку, надряпану, як ви бачите, на клаптику сірого паперу: «З дичиною справу, гадаємо ми, закінчено, — ішлося в ній. — Головний лісничий Хадсон, здається нам, усе про мухобійки розповів. Фазанячих курочок стережіться».
Мушу признатися, що вираз мого обличчя був тоді таким же спантеличеним, як тепер у вас, коли я вперше перебіг очима цей лист. Потім ще раз уважно перечитав його. Як я й гадав, зміст листа мав приховуватись у загадковому підборі слів. Може, він полягає саме в таких висловах, як «мухобійки» або «фазанячі курочки»? Але таке довільне тлумачення навряд чи дало б що-небудь. І все-таки я ладен був думати, що головне тут — саме порядок слів; прізвище «Хадсон» начебто вказувало на те, що в листі йдеться саме про нашого моряка, як я і вважав раніше, а сам лист був радше від Бедоза, ніж від Хадсона. Я спробував прочитати його в зворотному порядку, але фраза «стережіться курочок фазанячих» не надихнула мене. Тоді я вирішив читати слова через одне, але ні «з справу», ні «дичиною гадаємо» теж нічого не з’ясовували.
Несподівано ключ до загадки опинився в моїх руках: я побачив, що кожне третє слово листа складає те саме повідомлення, яке могло довести старого Тревора до такого відчаю.
Воно було коротке, виразне й лунало справді погрозливо, коли я прочитав його своєму другові:
«Справу закінчено. Хадсон усе розповів. Стережіться».
Віктор Тревор затулив обличчя тремтячими руками.
«Напевно, так воно і є, — мовив він. — Але це ще гірше за смерть, це означає ганьбу. А до чого тут оцей «головний лісничий» та «фазанячі курочки»?»
«До змісту вони нічого не додають, проте можуть стати нам у пригоді, якщо в нас не буде інших засобів відшукати відправника. Бачите, він пише: «Справу... скінчено...» — і так далі. Після того, як він виписав ці слова, йому треба було заповнити кожен проміжок будь-якими двома словами. Природно, що він брав перші-ліпші, які спадали йому на думку, й можете бути певні, що він мисливець або птахівник. Чи знаєте ви щось про цього Бедоза?»
«Коли ви заговорили про нього, — мовив він, — то я згадав, як мій бідолашний батько щоосені діставав од нього запрошення на полювання до його заповідника».
«Тоді немає сумніву, що лист надійшов від нього, — сказав я. — Нам зостається лише розкрити таємницю, як моряк Хадсон міг тримати в своїх лабетах цих двох заможних і шановних людей».
«На жаль, Холмсе, я побоююся, що їх пов’язували гріх і ганьба! — вигукнув мій друг. — Але від вас я нічого не таїтиму. Ось сповідь, яку написав мій батько, коли дізнався, що з Хадсоном до нього прийшла небезпека викриття. Як і казав мені лікар, я знайшов її в японській шафі. Візьміть і прочитайте її — сам я не маю для цього ані сили, ані мужності».
Ось ці папери, Ватсоне, які він мені передав: я прочитаю їх вам, як прочитав того вечора в старому кабінеті йому. Отут на звороті, як бачите, написано: «Деякі подробиці рейсу барка «Глорія Скотт», що вийшов із Фалмута 8 жовтня 1855 року й загинув 6 листопада під 15° 20’ північної широти та 25° 14’ західної довготи». Написано це у формі листа й свідчить ось про що:
«Любий мій сину! Загроза викриття почала затьмарювати останні роки мого життя. З усією щирістю я можу сказати, що не страх перед законом, не втрата становища в графстві і не ганьба в очах усіх, хто знав мене, крають моє серце, — його крає лише думка про те, що тобі доведеться червоніти за мене; адже ти завжди мене так любив і ніколи не мав, сподіваюсь, причини зневажати мене. Але якщо удар, на який я чекав щохвилини, все-таки впаде на мене, я хочу, щоб ти, прочитавши це, почув про все від мене самого й міг судити, яка моя вина. В іншому разі, якщо все буде гаразд (а Всемогутній Господь цьому сприятиме) і цей лист якимось чином потрапить до твоїх рук, то благаю тебе всім святим, пам’яттю твоєї любої матері: кинь його в полум’я і ніколи не згадуй про нього.
Якщо ж око твоє колись прочитає ці рядки, то це буде знаком, що все викрито й мене нема вже в цьому домі, або ж — і це можливіше, бо ти знаєш, що серце моє дуже хворе, — знаком того, що вуста мої запечатала смерть. І в першому, і в другому випадку заборона знімається. Кожне слово, яке я тут пишу, — чистісінька правда, в чому присягаюся, сподіваючись на твою милість.
Моє прізвище, любий хлопчику, не Тревор. Замолоду я звався Джеймс Армітедж, і тепер ти розумієш, чому мене так приголомшило відкриття, яке кілька тижнів тому зробив твій друг з коледжу, — мені здалося, що він розгадав мою таємницю. Як Армітедж я вступив до одного з лондонських банків і як Армітеджа мене заарештували за порушення законів своєї країни й засуджено до заслання. Не думай про мене надто погано, мій хлопчику. То був так званий борг честі, і я, щоб сплатити його, скористався чужими грошима, бо був певен, що зможу повернути ці гроші, перш ніж їх спохватяться. Однак лиха доля переслідувала мене. Грошей, що на них я сподівався, я не одержав, а несподівана перевірка рахунків виявила в мене нестачу. На таке нині могли б подивитися крізь пальці, але тридцять років тому законів дотримувалися суворіше, ніж тепер, отож у день свого 23-річчя я в кайданах, наче справжній злочинець, із тридцятьма сімома іншими засудженими опинився на палубі барка «Ґлорія Скотт», що йшов до Австралії.
