— Тут є цікаві справи, Ватсоне, — мовив він, позираючи на мене лукавими очима. — Якби ви знали, що лежить у цій скрині, то, напевно, попросили б мене видобути з неї деякі папери, а не ховати там інші.

— То це записи ваших колишніх справ? — спитав я. — Я не раз шкодував, що не маю нотаток про ці історії.

— Так, любий друже, всі вони відбулися ще до того, як у мене з’явився літописець, що задумав мене прославити. — Він м’якими, лагідними порухами діставав паку за пакою. — Не всі вони були вдалі, Ватсоне, — провадив він, — але є серед них кілька цікавих невеликих загадок. Ось, наприклад, опис убивства Тарлтона, пригода з Вамберлі — власником винарні, випадок зі старою росіянкою, дивовижна історія алюмінієвого костура, повна розповідь про кульгавого Ріколетті та його огидну жінку. А це... це справді дещо варте особливої уваги.

Він сунув руку на самісіньке дно скрині й витяг дерев’яну коробочку зі зсувною кришкою, схожу на ті, що в них продають дитячі іграшки. Звідти він дістав пожмаканий папірець, старовинний мідний ключ, дерев’яний кілок із намотаним на нього мотузком і три старі іржаві металеві кружальця.

— Ну, друже, що ви скажете про ці скарби? — спитав він і посміхнувся, побачивши моє здивування.

— Просто-таки дивовижна колекція.

— Вельми дивовижна, а історія, пов’язана з нею, здасться вам іще дивовижнішою.

— То ці пам’ятки мають свою історію?

— Навіть більше від того — вони самі є історією.

— Що ви хочете цим сказати?

Шерлок Холмс узяв одну за одною ці речі й розклав на краєчку стола. Потім умостився в кріслі й оглянув їх із задоволенням в очах.

— Це все, — мовив він, — що я залишив собі на пам’ять про пригоду з «Обрядом родини Масґрейвів».

Я раніше чув від нього про цю пригоду, але жодного разу мені не пощастило довідатися про її подробиці.

— Я був би радий, — сказав я, — якби ви розповіли мені про неї.

— І залишив оце все сміття неприбраним? — лукаво спитав він. — А як же з вашою охайністю, Ватсоне? Проте я й сам хотів би, щоб ви додали цю справу до своїх літописів, бо вона має такі подробиці, що роблять її єдиною в хроніці злочинів не тільки нашої, а й будь-якої іншої країни. Збірка моїх невеличких успіхів, звичайно ж, була б неповною без опису цієї дивовижної історії.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, як пригода з «Ґлорією Скотт» і моя розмова з отим нещасним чоловіком, про долю якого я розповідав вам, уперше привернула мою увагу до професії, що стала потім справою мого життя. Ви бачите, як добре відоме тепер моє ім’я: не тільки публіка, а й поліція вважають, що слово моє остаточне у вирішенні сумнівних справ. Але навіть тоді, коли ми з вами щойно познайомилися, — тоді я саме взявся до справи, що її ви увічнили під назвою «Етюд у багряних тонах», — я мав уже чималу, хоч і не дуже прибуткову практику. Ви не можете собі уявити, Ватсоне, як важко мені доводилося спочатку і як довго я чекав на успіх.

Коли я вперше приїхав до Лондона, то оселився на Монтеґю-стріт, на розі поблизу Британського музею, і там мешкав, заповнюючи своє дозвілля, — а в мене його було аж занадто, — вивченням усіх тих галузей знань, що могли б придатися мені в практичній роботі. Часом до мене звертались у справах, найчастіше за порадою давніх товаришів-студентів, бо впродовж останніх років мого перебування в університеті там багато говорилося про мене й мої методи. Третьою з цих справ і була справа з «Обрядом родини Масґрейвів», і те зацікавлення, яке збудив цей химерний ланцюг подій, а також вагомі наслідки, до яких призвело моє втручання, стали першим кроком на шляху до мого нинішнього становища.

Реджинальд Масґрейв навчався в одному коледжі зі мною, й ми навіть приятелювали з ним. Його не дуже шанували серед нас, хоча мені здавалося, що та зарозумілість, якою йому дорікали, була лише спробою приховати надзвичайну природну соромливість. Зовні ця людина була справжнім аристократом — витончені риси обличчя, горбкуватий ніс, великі очі, вишукані манери. Це справді був нащадок одного з найдавніших родів королівства, хоч і молодшої його гілки, яка відділилася від північних Масґрейвів у шістнадцятому столітті й оселилась у західному Сасексі; їхня садиба, замок Гарлстон, — одна, мабуть, із найдавніших будівель графства. Здавалося, що місце народження залишило свій відбиток на зовнішніх рисах цього чоловіка, й коли я дивився на його бліде, тонке лице й гордовиту поставу, то мимоволі уявляв собі сірі баштові склепіння, ґратчасті вікна та інші шляхетні рештки феодального будівництва. Зо два рази нам випало поговорити, і я пам’ятаю, що кожного разу він жваво цікавився моїми методами спостережень та висновків.

Я не бачився з ним років із чотири, аж поки якось уранці Масґрейв з’явився до мене на Монтеґю-стріт. Він майже не змінився, був бездоганно вбраний, — він завжди був чепуристий, — і зберіг ту саму витончено-спокійну поведінку, притаманну йому й опісля.

«Як ся маєте, Масґрейве?» — спитав я після того, як ми щиро потисли один одному руку.

«Ви, певно, чули про смерть мого бідолашного батька, — сказав він. — Це сталося зо два роки тому. Звичайно, тоді мені довелося самому взятися до господарства в Гарлстонській садибі; до того ж, я депутат від своєї округи, тож маю багато клопоту. А ви, Холмсе, як я зрозумів, вирішили на ділі застосувати те вміння, яким колись дивували нас?»

«Так, — відповів я, — тепер я живу завдяки своїй кмітливості».

«Я радий це чути, бо ваша порада була б дуже цінною для мене. У нас у Гарлстоні коїться щось дивовижне, й поліція й досі не змогла нічого з’ясувати. Це справді найхимерніша і найнезбагненніша річ».

Можете уявити собі, Ватсоне, з яким нетерпінням я його слухав: адже той самий випадок, якого я марно чекав усі ці кілька місяців, нарешті трапився мені. У глибині серця я завжди вірив, що можу досягти успіху там, де інші зазнали невдачі, й тепер мав змогу перевірити самого себе.

«Розкажіть мені, будь ласка, всі подробиці!» — вигукнув я.

Реджинальд Масґрейв сів навпроти мене й закурив подану цигарку.

«Хочу вам сказати, — мовив він, — що хоч я й неодружений, але змушений тримати в Гарлстоні багато слуг: садиба дуже стара й велика, та ще й недоладно побудована, тож за нею слід добре доглядати. До того ж у моєму заповіднику щоосені збираються гості пополювати на фазанів, що теж потребує багатьох слуг. Усього в мене є вісім покоївок, кухар, ключник, два лакеї та хлопчик-служник. У садку та при стайнях є, звичайно, свої робітники.

З усіх слуг найдовше прослужив у нас Брантон, ключник. Коли мій батько його найняв, він був молодим шкільним учителем без роботи й невдовзі завдяки своїй вольовій вдачі й жвавості став справді незамінним у нашому домі. Це рослявий красень із гарним високим чолом, і хоча він прожив у нас років із двадцять, йому й зараз не більше сорока. Із його привабливими рисами й надзвичайними здібностями — він розмовляє кількома мовами й грає чи не на всіх музичних інструментах — може видатися дивним, що він так довго був цілком задоволений своїм становищем, але як на мене, то йому просто добре жилося й він не прагнув ніяких змін на краще. Гарлстонський ключник завжди запам’ятовувався кожному, хто нас відвідував.

Але всі ці чесноти псує одна вада. Він — трохи джиґун, і, як ви самі розумієте, в нашій сільській глушині йому не надто важко грати цю роль. Усе було гаразд, поки він був одружений, але відтоді, як він овдовів, у нас почалися проблеми з ним. Кілька місяців тому ми сподівалися, що все знову піде як слід, — він заручився з Рейчел Говелс, нашою молодшою покоївкою, проте невдовзі кинув її заради Дженет Тріджеліс, дочки головного лісника. Рейчел, — мила дівчина, але запальна, як і всі валлійки, — дістала запалення мозку, проте видужала й тепер ходить — тобто ходила до вчорашнього дня — як тінь, самі лише очі світять. Такою була наша перша драма в Гарлстоні, але наступна швидко стерла її з пам’яті, тим паче, що їй передувало вигнання ключника Брантона.

Ось як це сталося. Я вже казав вам, що чоловік цей дуже розумний, і саме це, мабуть, спричинилося до його загибелі, бо в ньому прокинулася жадібна цікавість до речей, що ніяк не стосувалися його. Мені й на думку не спадало, що вона може завести його так далеко, але звичайнісінький випадок відкрив мені очі.