— Хто вам повірить? — скинувся Саймон.

Шеффілд підніс догори праву руку. Між великим і вказівним пальцями він тримав невеличку прямокутну коробочку з кількома кнопками.

— Кишеньковий магнітофон, — сказав він і натиснув на одну з кнопок. Одразу ж почувся голос Саймона.

— Ну, докторе Шеффілд, що сталося?

Голос звучав бундючно, владно й самовпевнено.

— Дайте сюди! — Саймон кинувся на довгов’язого психолога.

Шеффілд відштовхнув його.

— Не будемо мірятися силою, Саймоне. Я ще не так давно займався вільною боротьбою. Послухайте, я пропоную вам угоду.

Саймон далі наскакував на психолога, забувши про гідність, задихаючись від злості. Шеффілд, поволі відступаючи до дверей, утримував його на відстані витягнутої руки.

— Дозвольте Маркові й мені вирушити з вами, і жодна душа цього не побачить і не почує.

Саймон потроху почав заспокоюватися.

— І ви віддасте це мені? — нарешті важко видихнув він.

— Після того, як ми з Марком будемо на місці поселення.

— І я повинен вірити вам на слово? — Саймон намагався вкласти у ці слова стільки образливості, скільки міг.

— А чом би й ні? Хай там як, а ви мені повірте в одному: я розголошу всім нашу бесіду, якщо ви не погодитесь. Спочатку я прокручу цей запис Вернадському. Він буде у захваті. Ви знаєте, яке в нього старосвітське чуття гумору…

— Гаразд. Готуйтеся зі своїм хлопцем до вильоту. — Саймон проказав це таким тихим голосом, що його було ледве чути. Тоді враз рішуче додав: — Тільки запам’ятайте, Шеффілде. Коли ми повернемося на Землю, я витягну вас перед очі Центрального комітету ГАРН. Це я вам гарантую. Вас дискваліфікують.

— Я не боюся Галактичної Асоціації Розвитку Науки. — Шеффілд вимовив назву по складах. — Врешті-решт, чим я перед вами завинив? Невже ви збираєтесь подавати цей магнітофонний запис Центральному комітетові як речовий доказ? Та ну ж бо. Давайте по-дружньому. Ви ж не захочете сповіщати про свою… гм… помилку найголовнішим з бундючних бовдурів, що представляють 83 000 планет?

Чемно всміхнувшись, Шеффілд зник за дверима.

Та коли він опинився у коридорі, усмішка зникла з його обличчя. Вся ця історія йому не подобалась. Тепер він питав сам себе: а чи варта була справа того, щоб наживати собі такого ворога?

Поблизу місця першого поселення на Братусі з’явилося сім наметів. Всі вони були перед очима Невіла Фоукса, який стояв на невисокому горбі. Минав сьомий день їхнього перебування тут.

Фоукс глянув на небо. Над головою пропливали густі хмари, просякнуті дощем. Це його радувало. Коли обидва сонця ховалися за такі хмари, всі предмети, освітлені розсіяним сірувато-білим світлом, здавалися майже земними.

Віяв свіжий, вогкуватий вітер — достоту як у Вермонті серед квітня. Фоукс був родом з Нової Англії: приємно хоч на хвилину відчути себе, наче вдома. Через чотири-п’ять годин Лагранж-І зайде і хмари почервоніють, а краєвид стане похмурим і тьмяним. Але Фоукс сподівався на той час уже бути в наметі.

Так близько від екватора і так холодно! Пусте, через тисячу років все тут зміниться. Коли відступлять льодовики, повітря прогріється, а грунт підсохне. З’являться джунглі й пустелі. Поступово підвищуватиметься рівень океанів, поглинаючи безліч островів. Дві великі річки стануть внутрішнім морем, і зміняться обриси єдиного великого Братусевого континенту. А можливо, він розпадеться на декілька малих.

«А місце першого поселення теж зануриться у воду?» — подумав Фоукс. То, може, він забере з собою під воду й прокляття, що нависло над цим місцем.

Фоукс розумів, чому Конфедерації так доконче потрібно розкрити таємницю цього першого поселення. Навіть якщо вся річ справді полягає у звичайному захворюванні, це треба довести. Інакше хто наважиться оселитись на цій планеті? Повір’я про «приманку для роззяв» лякали не тільки космонавтів.

От хоч би він сам… Так, його перша подорож до місця поселення минула цілком щасливо, хоча він і був тоді радий скоріше забратися подалі від цієї похмурої твані. А повертатися сюди було вже важче. Не так просто засинати щодня з думкою про тисячі таємничих смертей, що оточують тебе з усіх боків, відокремлені лише примарним шаром часу.

Нові холоднокровно, як і пристало лікареві, розкопав дюжину могил із зотлілими останками перших колоністів. Фоукс не мусив брати участь в ексгумації і навіть не глянув на них. А Нові заявив, що з цих напівструхлілих кісток нічого дізнатися не вдасться.

— Здається, є якісь аномалії у кісткових відкладеннях, — повідомив він.

Але коли його запитали про причину, лікар визнав, що це явище можна пояснити й сторічним перебуванням кісток у вогкому грунті.

Фоукс створив собі власну фантастичну картину нещастя, і вона переслідувала його навіть наяву. Начебто у грунті планети живе якесь невловиме плем’я розумних істот. Ніким не помічені, вони сто років тому регулярно відвідували поселення, готуючи нещадне винищення чужинців.

В його уяві малювалася тиха бактеріологічна війна. Ось ці фантоми у малих лабораторіях під корінням дерев вирощують всякі грибки та спори, шукаючи такого різновиду, який міг би жити в людському організмі. Можливо, вони навіть викрадали дітей, щоб провадити на них досліди.

І коли вони знайшли те, що шукали, спори було випущено в атмосферу, і на колонію попливли смертоносні хмари…

Фоукс розумів, що все те — плід його фантазії. Він вигадав це під час безсонних ночей, без очевидної причини — може, тому, що тривожно стискалося серце. Однак, залишившись сам на сам з лісом, він не раз здригався, пойнятий раптовим моторошним відчуттям, ніби чиїсь блискучі очі пильно стежать за ним з-під дерев у похмурому присмерку Лагранжа-І.

Заглиблений у такі думки, Фоукс усе ж за звичкою ботаніка не минав оком жодної з рослин, повз які проходив. Він навмисне, виходячи з табору, обирав щоразу новий напрямок, але завжди бачив майже те саме. Ліси на Братусі не можна назвати могутніми, і вони не мали непролазних хащів. Мандрувати ними було досить легко. Низенькі дерева (лише деякі з них перевищували десять футів, хоча товщина стовбурів була приблизно така, як у земних дерев) росли аж ніяк не купно.

Фоукс уклав спрощену схему класифікації рослинного світу Братуся й у глибині душі сподівався, що така класифікація, можливо, обезсмертить його ім’я в ботанічній науці.

Наприклад, там росло «дерево-багнет». Його великі пурпурові квіти приваблювали комахоподібних істот, які будували всередині квіток маленькі гніздечка. Згодом (під дією якогось імпульсу чи сигналу — Фоукс не знав) усі квітки на цьому дереві за ніч вистрілювали довгу блискучу маточку білого кольору. Така маточка була не менша двох футів, і тому здавалося, що кожне дерево враз вистромило безліч багнетів.

Наступного дня квітка запилювалась, і пелюстки щільно стулювались, закривши й маточку, і комах — усе. Першодослідник Макояма назвав цю рослину «дерево-багнет», але Фоукс набрався сміливості перейменувати його в «Міграцію Фоуксії».

Всі дерева мали одну спільну особливість. Їхня деревина відзначалася неймовірною твердістю. Тут було над чим посушити голову і біохімікам — щоб визначити фізичний стан молекул її клітковини, і біофізикам — щоб вивчити, як може проходити вода крізь таку незвичайно щільну тканину. На власному досвіді Фоукс упевнився, що квітки ламаються, мов скляні, якщо їх потягти, а гілля дерев майже неможливо зігнути, не те що зламати. Його кишеньковий ніж затупився, не залишивши на гілці й малої подряпини. Щоб розчистити собі клаптик для посіву, перші колоністи, мабуть, змушені були викопувати дерева з корінням.

На відміну від Землі Братусеві ліси не мали тваринного життя. Можливо, тварини вимерли під час наступу льодовиків. Але Фоукс напевне цього знати не міг.

Усі комахоподібні істоти тут мали по два крила. Крила ці скидалися на пухнасті плівочки, які тріпотіли зовсім беззвучно. Жодна з комах, звичайно, не була кровосисною.