Але поруч були тільки астронавти, вони не чули його. Під час своїх зоряних мандрів вони надивилися всяких чудес, але і їх примусила відірватись від приладів та небачена краса.

Траєкторія зниження вивела космоліт на новий курс відносно планети — спочатку на південний захід, а потім на захід: це мало гарантувати найбільшу безпеку при посадці. У пілотську кабіну долинув тужливий рев потривоженої атмосфери, спочатку різкий і пронизливий, а згодом нижчий і усе густіший.

До цієї хвилини в інтересах наукових спостережень (але на превелике невдоволення капітана) спуск відбувався по пологій траєкторії, гальмування було незначним, і корабель виконав багато обертів над планетою. Але як тільки він увійшов у повітряну оболонку Братуся, швидкість стала різко спадати, зате поверхня планети немов стрибнула назустріч астронавтам.

Крижані шапки зникли з очей, і тепер у полі зору раз за разом з’являлися впереміжку суходіл і вода. Півпланети було вкрито океаном, решту займав материк. Плоский, рівнинний, оперезаний з двох боків засніженими гірськими хребтами, — наче порцелянова супниця з білими ручками, — він з кожним обертом дедалі повільніше проносився під кораблем.

Більша частина океану в цей момент припадала на темний сектор, а решту освітлювало червоно-оранжеве світло Лагранжа-ІІ. У промінні цього сонця вода здавалася тьмяно-пурпуровою, хоча по ній там і тут були розкидані багряні блискітки: їх ставало все рясніше. Айсберги!

Суходіл у цей час перебував у червоно-оранжевому та сліпучо-білому секторах. Тільки східне узбережжя захопило синьо-зелену смугу. Небувале видовище являв собою східний гірський хребет: його західні схили набули червоних тонів, а східні — зелених.

Космоліт швидко уповільнював свій рух. Він востаннє перелетів через океан, і ось нарешті — посадка!

9

Перші кроки на планеті були досить обережні й неспішні. Саймон прискіпливо роздивлявся детальні кольорові знімки Братуся, зроблені з космосу. Він неохоче роздав фотокартки іншим членам експедиції, і багато хто з них щиро пошкодував, що, залишившись у комфортабельному гідравлічному кріслі, позбавив себе втіхи побачити таке диво на власні очі.

Борис Вернадський — мальовнича фігура в крикливому вбранні — щось тихо муркотів, схилившись над своїм газоаналізатором.

— Можу вас повідомити, що ми перебуваємо приблизно на рівні моря, — раптом сказав він. — Якщо судити з показника «g». — Тоді недбало додав, пояснюючи всім присутнім: — Тобто гравітаційної сталої.

Більшість слухачів все одно цього не зрозуміла. Та він провадив:

— Атмосферний тиск — близько 800 міліметрів ртутного стовпчика, — виходить, відсотків на 5 вищий, ніж на Землі. З них 240 міліметрів припадає на кисень, а на Землі — лише 150. Непогано.

Він, здавалося, чекав схвальних вигуків, але науковці вважали за краще утриматись від коментарів, тим більше емоційних, щодо відомостей з чужої царини. Вернадський вів далі:

— Звичайно, азот… Нічого веселого — природа повторює себе. Достоту наче трирічна дитина, яка засвоїла тільки «один, два, три», та й годі. Зникає всякий інтерес, коли бачиш, що планета, де є вода, завжди має киснево-азотну атмосферу. Така нудота — аж щелепи зводить.

— Що там ще в атмосфері? — роздратовано запитав Саймон. — Досі ми почули лише про кисень, азот та ще послухали домашню філософію доброго дядечка Бориса.

Вернадський відкинув руку на бильце крісла й цілком добродушно відгукнувся:

— А хто ви такий? Невже начальник?

Саймон, для якого статус керівника означав трохи більше, ніж просте писання довжелезних звітів для Бюро, почервонів і похмуро сказав:

— Які складники атмосфери, докторе Вернадський?

Не заглядаючи у свої нотатки, Вернадський відповів:

— Водень, гелій і двооксид вуглецю: від одного процента до одної сотої процента — у спадному порядку. Метан, аргон і неон: від одної сотої до одної десятитисячної процента — у спадному порядку. Радон, криптон та ксенон: від одної десятитисячної до одної мільйонної процента-у спадному порядку. Цифри не дуже інформативні. Все, що я можу витягти з них, так це те, що надра Братуся можна уявити як перспективні щодо урану, що в ньому мало калію, і тому не дивно, що в нього такі гарненькі крижані шапки.

Це було навмисне сказано так, щоб хто-небудь поцікавився, звідки він усе це знає, і Вернадський не помилився.

Геохімік вислухав чиєсь запитання і, задоволений, з ласкавою усмішкою сказав:

— Атмосферного радону в десятки, сотні разів більше, ніж на Землі. Гелію також. Радон і гелій утворюються як супутні продукти радіоактивного розпаду урану і торію. Висновок: уранових і торієвих мінералів у корі Братуся в десятки, сотні разів більше, ніж у земній корі. З іншого боку, аргону більш як у сто разів менше, ніж на Землі. Є підстави припустити, що Братусь залишився без первинного аргону. Планета подібного типу має тільки такий аргон, який утворився під час радіоактивного розпаду калію-40, одного із ізотопів. Мало аргону — мало калію. Простісінька річ, хлоп’ята.

Один із слухачів запитав:

— А що ж крижані шапки?

Саймон, який знав відповідь на це запитання, поквапився випередити Вернадського:

— Який точний вміст двооксиду вуглецю?

— Нуль кома нуль шістнадцять ем ем, — відповів Вернадський.

Саймон кивнув і утримався від подальших запитань.

— Ну, то що? — спитав той, хто цікавився крижаними шапками.

— Двооксиду вуглецю приблизно вдвічі менше, ніж на Землі, а він же спричиняє парниковий ефект: пропускає короткохвильову складову сонячного світла на поверхню й не дає змоги довгохвильовому тепловому випромінюванню планети виходити за межі атмосфери. Коли внаслідок вулканічної діяльності концентрація двооксиду вуглецю підвищується, то планета трохи перегрівається, і тоді створюються умови кам’яновугільного періоду, тобто збільшена поверхня океанів і мінімальна поверхня суші. Коли кількість двооксиду вуглецю зменшується внаслідок того, що рослинний світ аж надто жадібно споживає рясний і ласий CO2, температура падає, з’являється крига, починається порочне коло обледеніння, і ось вам, будь ласка…

— Що-небудь іще є в атмосфері? — запитав Саймон.

— Водяна пара й пил. А крім того, я гадаю, в кожному кубічному сантиметрі атмосфери налічується не один мільйон збудників найрізноманітніших заразних хвороб.

Він проказав це досить весело, але навколо прокотився якийсь рух. Більша частина присутніх раптом неначе затамувала подих.

Вернадський знизав плечима й зауважив:

— Зараз ще можете не хвилюватися. Мій аналізатор добре вимиває пил і спори. А далі — то вже не мої справи. Як на мене, то хай Родрігес негайно зробить посів цих клятих культур під склом. Під добрячим товстим склом!

10

Марк Аннунчіо вештався повсюди. Коли чув учену розмову, його очі спалахували, і він пхався вперед, щоб краще чути. Гурт науковців терпів це, але не таїв від нього більшу чи меншу неприязнь — залежно від своєї вдачі. Ніхто з ним не розмовляв.

Шеффілд ходив за Марком як тінь. Він також майже не розмовляв з ним. Усі його зусилля були спрямовані на те, щоб залишатися на задвірках Маркової свідомості. Шеффілд не хотів, щоб Марк відчув, ніби його переслідують: краще хай натомість хлопчина має ілюзію свободи. Він хотів кожного разу з’являтися коло Марка начебто цілком випадково.

Шеффілд розумів, що це безнадійні намагання. Але що він міг подіяти? Він повинен будь-що вберегти хлопця від халепи.