— Гаразд, але в такій експедиції, як наша, краще б уникати будь-яких гострих сутичок…

— Ви маєте на увазі нашу особливу місію? — Вернадський, мов актор, закотив очі під лоба і, здійнявши руки, патетично проголосив: — О, як жахає мене хвилина, коли ми опинимось серед тлінних останків загиблої експедиції!

Кожен живо уявив собі цю невеселу картину, і всі раптом примовкли. Навіть Саймонова потилиця — єдине, що видніло понад спинкою м’якого крісла, — теж, здавалося, заціпеніла від важких роздумів.

Освальд Мейєр Шеффілд, довготелесий і худий, як тріска, психолог, мав м’який баритон, який не тільки давав йому змогу з несподіваною віртуозністю виспівувати оперні арії, а й допомагав із спокійною вбивчою точністю брати гору в будь-якій суперечці.

І, коли заходив до каюти каштана, він зовсім не був схожим на того розлюченого задираку, якого змалював Вернадський. Він навіть усміхався.

А капітан, побачивши психолога, вмить спалахнув:

— Послухайте, Шеффілде…

— Хвилиночку, капітане Фоленбі, — зупинив його Шеффілд. — Як ти себе почуваєш, Марку?

Марк опустив очі й відповів здушеним голосом:

— Усе гаразд, докторе Шеффілд.

— Я не знав, що ти вже піднявся з ліжка.

Навіть тіні докору не вчувалося в його голосі, та Марк став виправдовуватися:

— Мені покращало, докторе Шеффілд, і без роботи я дуже занудьгував. Скільки я тут, на кораблі, а ще нічого не зробив. Тому я звернувся по селектору до капітана і попросив його показати мені бортовий журнал. А він викликав мене сюди.

— Гаразд. Я гадаю, він не заперечуватиме, якщо ти зараз підеш до себе в каюту.

— Ах, «він не заперечуватиме»!… — почав капітан.

Шеффілд підвів на капітана сумирний погляд.

— Я відповідаю за нього, сер.

І капітан чомусь не знайшов, що відповісти.

Марк слухняно підвівся і під пильним поглядом Шеффілда рушив до дверей. Коли він вийшов, Шеффілд знову глянув на капітана.

— Що за ідіотські вибрики, капітане?

Капітанові коліна раптом завихлялися, розгойдуючи тіло в якомусь загрозливому ритмі. Потім він з різким виляском зчепив руки за спиною.

— Це питання повинен поставити я, а не ви. Я тут капітан, Шеффілде.

— Знаю.

— А що це означає, теж знаєте, га? Поки корабель перебуває в космосі, він згідно з законом вважається планетою, і мені надається на ньому абсолютна влада. У космосі моє слово беззаперечне. Навіть Центральний Комітет Конфедерації не може його скасувати. Я повинен підтримувати дисципліну, і тому ніякий шпигун…

— Годі, капітане. Краще послухайте, що я вам скажу. Вас зафрахтувало Бюро у справах периферії, щоб ви доставили споряджену урядом наукову експедицію у систему Лагранж і надавали вченим всіляку допомогу доти, доки вони будуть там працювати і доки не виникне небезпека для екіпажу та корабля; а потім ви маєте доставити нас додому. Ви підписали контракт і взяли на себе певні зобов’язання. Адже так, капітане? Наприклад, ви не маєте права торкатися нашої апаратури, щоб не вивести її з ладу.

— А хто ж з біса таке робить? — з обуренням підхопився капітан.

Шеффілд спокійно відповів:

— Ви, ви, капітане. Дайте спокій Маркові Аннунчіо. Так само, як ви не чіпаєте монохроматора Саймона чи мікроскопів Вайо, — так само не зачіпайте мого Марка Аннунчіо. Жодним із ваших десяти можновладних пальців. Утямили?

Обтягнені уніформою капітанові груди гордо випнулися.

— Я не бажаю вислуховувати ніяких наказів на борту свого корабля. Ваші балачки я розцінюю як дисциплінарну провину, містере Шеффілд. Ще трохи — і ви підете під домашній арешт, разом із вашим Аннунчіо. Не подобається — можете скаржитись у Контрольну комісію, коли повернетесь на Землю. А до тих пір тримайте язика за зубами.

— Стривайте, капітане. Дайте мені пояснити. Марк — він із Мнемонічної Служби.

— Еге ж, і він так казав. Немонічна Служба, немонічна служба… Як на мене, то це звичайна таємна поліція. Тільки на борту мого корабля цього не буде, га?

— Мнемонічна Служба, — терпляче повторив Шеффілд. — Ем-ен-е-ем-о-ен-і-че-ен-а. Ви не вимовляєте першого «ем». Ця назва походить від грецького слова, що означає «пам’ять».

Очі капітана звузились.

— Він усе запам’ятовує?

— Саме так, капітане. Бачите, я сам, мабуть, трохи винен. Я мав сповістити вас про Марка. І я б це зробив, якби хлопчина не занедужав одразу після старту. Я тоді вже більше ні про що не міг думати. А те, що він може зацікавитися самим кораблем, мені й на думку не спало. Тим часом він мусить цікавитися всім на світі.

— Всім на світі, га? — капітан глянув на стінний хронометр. — То сповістіть мене про це нарешті хоч тепер. Тільки без зайвих слів. Взагалі — менше теревенів. Часу обмаль.

— Це недовга розмова, запевняю вас. Ось ви, капітане, — людина, яка знає космос уздовж і впоперек. А коли так, то скажіть, скільки населених планет належить до Конфедерації?

— Вісімдесят тисяч, — негайно відповів капітан.

— Вісімдесят три тисячі двісті, — поправив Шеффілд. — Хто, по-вашому, керує такою величезною політичною організацією?

Капітан знову відповів без запинки:

— Комп’ютери.

— Точно. Скажімо, на Землі половина населення займається інформаційним забезпеченням свого уряду і тільки те й робить що обраховує, обраховує… На інших населених планетах теж є свої комп’ютерні центри. І все одно якась частина даних губиться. Кожен малий світ знає щось таке, чого не знають інші. Так само й люди. Візьмемо нашу невеличку компанію. Геохімік Вернадський не знає біології, а я, хоча трохи біолог, кепсько розуміюся на біохімії. Ніхто з нас, за винятком Фоукса, не вміє пілотувати найпростіший патрульний космоліт. Тому ми й працюємо разом, обмінюючись нашими знаннями. Проте є одне «але». Ніхто з нас не знає напевно, які з його конкретних знань стануть у пригоді іншому науковцеві за певних обставин. Ми ж не можемо сидіти й розповідати один одному все, що знаємо. Тому доводиться покладатись на здогад, а це — справа ненадійна. Наведу приклад. Є два факти, А і Б, що цілком узгоджуються один з одним. І от науковець А, який знає факт А, звертається до науковця Б, який, виявляється знає факт Б: «Який жаль, що ти мені не сказав цього десять років тому». На що науковець Б відповідає: «А я не думав, що це має аж таку вагу» або «А я гадав, що це всім відомо».

— Ось для цього й понаробляли стільки комп’ютерів, — зауважив капітан.

— Так, але можливості комп’ютерів не безмежні, — відповів Шеффілд. — Їм потрібно ставити запитання. Більше того, запитання мають бути такими, щоб їх можна було виразити щонайменшою кількістю символів. Крім того, комп’ютери — страшенні буквалісти. Вони відповідають лише на те, що ви запитали, а не на те, що ви мали на увазі. Іноді не вдається правильно поставити запитання або у машину вводять не ті символи, а в такому разі комп’ютер самотужки потрібної інформації не видасть. Що нам, усьому людству, потрібно — так це не механічна «машина пам’яті», а машина, наділена уявою. Як оця, — Шеффілд постукав пальцем себе по лобі. — Або як ваша, капітане.

— Можливо, — буркнув капітан. — Тільки мені вже краще б звичайну, га? Оту, невигадливу, з кнопками.

— Ви цього певні? Адже в них не буває осяянь. У вас же вони, либонь, бувають!

— А це хіба стосується до справи? — Капітан знову глянув на хронометр.

— Десь у глибинах людського мозку, — із запалом повів далі Шеффілд, — є сховище всіх без винятку відомостей, які трапились його володареві. І лиш небагато з них ми здатні пригадати свідомо, але всі вони там, на місці, і видобути їх допомагає крихітна фея — Асоціація, а відбувається це начебто навіть без нашої участі. Тому ми й називаємо це «осяянням», або «передчуттям». Деяким людям вони властиві більше, ніж іншим. А в декого їх можна підсилити спеціальним тренуванням. Дехто досягає тут просто-таки феноменальної доскональності, як-от Марк Аннунчіо та ще сотня таких, як він. Настане час, і, я вірю, їх буде мільярд. І тоді ми матимемо справжню Мнемонічну Службу.