— Мем? — озивається Баррі.

Вона обертається, і Баррі наставляє на неї пістолет.

Відерце з льодом падає на долівку.

Баррі притискає палець до губ і разом з Геленою швидко кидається до покоївки.

— Ані слова, — застерігає він.

Вони заштовхують покоївку назад у номер і заходять самі.

Гелена замикає двері на засувку, надягає ланцюжок.

— Я маю гроші та кредитки…

— Нас це не цікавить. Сідайте на долівку і припніть язика, — наказує Баррі.

Жінка, напевне, щойно з душу. Її чорне волосся вологе, на обличчі — жодного натяку на макіяж.

Гелена уникає її погляду.

Кинувши сумку на підлогу, Баррі розстібає її та витягує стяжки.

— Будь ласка! — благає покоївка. — Я не хочу помирати.

— Вам ніхто нічого не заподіє, — заспокоює Гелена.

— Вас прислав мій чоловік?

— Ні, — каже Баррі. Тоді дивиться на Гелену. — Ідіть киньте у ванну декілька подушок.

Гелена бере три подушки з розкішного ліжка з балдахіном і кладе їх у ванну з різьбленими лапами, яка стоїть на невеликому підвищенні з видом на сутінки, що спадають на місто, та будівлі, де спалахують вогні.

Коли вона вертається у спальню, Баррі тримає жінку долілиць і перев’язує їй зап’ястя та щиколотки. Потім він звалює її собі на плечі, заносить до ванної кімнати та обережно опускає у ванну.

— Навіщо ви тут? — питає він.

— А ви знаєте, що це за місце?

— Так.

По обличчю покоївки течуть сльози.

— П’ятнадцять років тому я припустилася помилки.

— Якої? — цікавиться Гелена.

— Не пішла від чоловіка, коли слід було це зробити. І змарнувала найкращі роки свого життя.

— По вас прийдуть, — обіцяє Баррі. І відірвавши шматок скотчу, заліплює їй рот.

Вони зачиняють двері до ванної.

Від газового каміна шириться приємне тепло.

На журнальному столику стоїть пляшка шампанського, яку жінка, напевне, збиралася випити, біля неї — склянка та розгорнутий зошит, обидві сторінки заповнено каліграфічним почерком.

Гелена не може утриматись.

Вона пробігає очима по сторінках і розуміє, що це опис спогаду, можливо, того самого, до якого збиралася повернутися жінка, замкнена у ванній.

Він починається так:

«Уперше він підняв на мене руку на кухні, о десятій вечора, коли я запитала, де він був. Пригадую його розчервонілу пику, запах бурбону в подиху, сльозисті очі…»

Гелена гортає зошит, підходить до вікна та ледь відслоняє штору.

У вікно ллється бліде світло.

Якщо поглянути з восьмого поверху на Східну 49-ту вулицю, то трохи далі по кварталу можна помітити машину Баррі.

Місто мокре, похмуре.

Зв’язана жінка ридає у ванній.

Баррі підходить, каже:

— Не знаю я, підстава це чи ні. Так чи інакше, просто зараз треба йти до Слейда. Я пропоную ризикнути і поїхати на ліфті.

— Ви маєте ножа?

— Так.

— Дасте на хвилинку?

Баррі витягує з кишені складаний ніж, а Гелена знімає шкірянку і засукує рукави сірої сорочки.

Тоді вона бере в Баррі ніж, сідає в одне з крісел і розкриває ніж.

— Що ви робите? — дивується Баррі.

— Створюю точку відновлення.

— Що?

Вона втикає вістря в руку трохи вище ліктя й черкає лезом по шкірі.

Стає боляче, сочиться кров…

— Що це, в біса, ви робите? — не витримує Баррі.

Очі Гелени заплющені, губи трохи розтулені й геть нерухомі.

Баррі обережно забирає в неї ніж.

Упродовж довгої хвилини — жодних змін.

Аж ось її яскраво-зелені очі різко розплющуються.

У них щось змінилося.

У них світяться свіжий страх і напруженість.

— З вами все гаразд? — питає Баррі.

Гелена водить поглядом по стінах, дивиться на свій годинник, а потім з раптовою люттю обіймає Баррі.

— Ну хоч живий!

— Звісно, живий. А що сталося з вами?

Вона веде його до ліжка.

Вони сідають, і Гелена, знявши наволочку з подушки, відриває від неї смужку тканини та обмотує нею поріз, намагаючись спинити кровотечу.

— Я просто скористалася кріслом, щоб повернутися в цей момент, — пояснює вона. — Я починаю новий відлік часу.

— Яким кріслом — своїм?

— Ні, тим, що на сімнадцятому поверсі. Слейдовим кріслом.

— Нічого не розумію.

— Я вже прожила наступні п’ятнадцять хвилин. Біль від цього порізу був моїм орієнтиром, і завдяки йому я повернулася сюди. Створила собі яскравий свіжий спогад, у який могла повернутися.

— Інакше кажучи, ви знаєте, що зараз має статися?

— Якщо ми підемо до пентхаусу — так. Слейд знає, що ми йдемо по нього. Він чекатиме нас. Ми ще з ліфта не вийдемо, як куля влучить вам в око. Кров б’є фонтаном, я стріляю. Схоже, влучаю у Слейда, бо він раптом повзе підлогою вітальні. Я їду ліфтом на сімнадцятий поверх, знаходжу там лабораторію і розтрощую двері саме в той момент, коли Чжи Ун залазить у деприваційну капсулу. Він кидається мені назустріч, кричить, що я не можу заподіяти йому лиха після всього, що він зробив для мене, він переконаний у цьому. Та от що я скажу: ніколи він не помилявся так, як тої миті. Заходжу в термінал, користуючись резервним паролем. Тоді фіксую спогад, лізу в капсулу і повертаюся в момент, коли я зробила собі цей поріз.

— Не треба було повертатися по мене.

— Правду кажучи, я цього й не робила б. Та я не знала, де перебуває Сєрґєй, а часу знищити всю апаратуру я не мала. Проте я невимовно рада, що ви живі. — Гелена знову позирає на годинник. — Хвилин за дванадцять у вас про це теж будуть неприємні спогади, як і в усіх, хто є в цьому готелі, а це вже проблема.

Баррі підводиться з ліжка, подає руку Гелені.

Вона бере дробовик.

— Значить, Слейд у пентхаусі. За його підрахунками, спочатку ми прийдемо туди. Власне, ми це й зробили першого разу.

— Правильно.

— Чжи Ун вже йде до крісла на сімнадцятому поверсі, найпевніше, чекаючи сигналу про проникнення до готелю сторонніх осіб. Після надходження сигналу він повинен заскочити в деприваційну капсулу та переписати цю часолінію. А Сєрґєй…

— Він невідомо де. Я пропоную йти відразу до лабораторії та передусім розібратися з Чжи Уном. Він у жодному разі не повинен опинитися в капсулі.

Вони виходять з номера в коридор.

Баррі весь час обмацує свої кишені із запасними обоймами.

Дійшовши до ліфтів, він натискає кнопку виклику і, прислухаючись до шуму механізмів, що працюють по той бік дверей, тримає «глок» напоготові.

— Таке ми вже проходили, — каже Гелена. — У ліфтах нікого не буде.

Над одним із ліфтів загоряється лампочка, бринькає дзвоник.

Баррі підіймає пістолет, палець лягає на гачок.

Двері ліфта відчиняються.

Порожньо.

Вони заходять у кабіну, і Гелена натискає кнопку сімнадцятого поверху.

На стінах ліфта дзеркала, темні від тютюнового диму, і, якщо в них дивитися, виникає рекурсивна ілюзія — нескінченна кількість Баррі та Гелен у ліфтових кабінах, що йдуть у простір по дузі.

Ліфт рушає, і Баррі говорить:

— Краще повідсуваймося до стін. Коли двері відчиняться, у нас буде важче влучити. Яка зброя була в Слейда?

— Пістолет. Сріблястий.

— У Чжи Уна?

— Біля термінала лежав пістолет, більше схожий на ваш.

Одна по одній загоряються кнопки, відзначаючи поверхи, повз які вони їдуть.

Дев’ятий.

Десятий.

Хвиля нудоти накриває Баррі — нерви. У роті відчувається присмак страху через дику кількість адреналіну, що викидається у кров.

Одинадцятий.

Дванадцятий.

Тринадцятий.

Його дивує, що Гелена має набагато спокійніший вигляд. Хоча, з іншого боку, якщо дивитися на ситуацію її очима, вона вже переживала цю сутичку.

— Дякую, що повернулися по мене, — каже він.

Чотирнадцятий.

— Знаєте, постарайтеся цього разу не загинути.

П’ятнадцятий.

Шістнадцятий.

— Ось і наш, — каже Гелена.

Ліфт зі скрипом зупиняється на сімнадцятому.