Вона бере ручку, знаходить у щоденнику чисту сторінку, ставить сьогоднішнє число і залишає повідомлення для себе, де пояснює все те, що сталося в попередніх життях:

Баррі сидить у кріслі в затінку, спостерігаючи, як світло вранішнього сонця падає на пустелю за кактусовими заростями.

Різкий біль за очима милостиво відступає.

Він лежав на сімнадцятому поверсі будівлі на Мангеттені, кулі свистіли і впивалися в тіло, а він стікав кров’ю, і перед очима стояло обличчя дочки.

Потім куля влучила йому в голову — і ось тепер він тут.

— Баррі.

Він обертається і дивиться на жінку, яка сидить поруч: коротке руде волосся, зелені очі, кельтська блідість. Гелена.

— У тебе кров іде.

Вона простягає йому серветку, і Баррі прикладає її до носа, зупиняючи кровотечу.

— Поговори зі мною, любий, — каже вона. — Це незвідана територія. Тридцять три роки хибних спогадів обвалилися як сніг на голову. Що в тебе на думці?

— Не знаю. Я був… враження таке, ніби я щойно був у тому готелі.

— У Маркуса Слейда?

— Так, у мене стріляли. Я помирав. Я досі відчуваю, як у мене врізаються кулі. Я кричав тобі, щоб ти втікала. І потім раптом опиняюся тут. Ніби не минуло ані миті. А мої спогади про цей готель тепер здаються несправжніми. Чорні та сірі.

— Ти більше почуваєшся Баррі, що з минулої часолінії, чи вже з цієї?

— З минулої. Я взагалі не розумію, де я зараз. З усього, що мені знайоме, — тільки ти.

— Скоро в тебе з’являться спогади із цієї часолінії.

— І багато їх буде?

— Ціле життя. Не знаю, як вони на тебе вплинуть. Це може бути дуже клопітно.

Баррі переводить погляд на пасмо бурих гір. У пустелі все квітне. Співають пташки. Стоїть безвітряна погода, над землею витає нічна прохолода.

— Я ще не бачив цього місця.

— Це наш дім, Баррі.

Минає хвилина, перш ніж до нього щось доходить.

— Який сьогодні день?

— Шістнадцяте квітня, рік — дві тисячі дев’ятнадцятий. У тій реальності, де ти загинув, я скористалася деприваційною капсулою DARPA, щоб повернутися назад на тридцять три роки, в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий. І прожила своє життя відтоді до цієї миті, шукаючи способу зупинити те, що станеться сьогодні.

— А що сьогодні станеться?

— Коли тебе застрелили у Слейдовому готелі, знання про крісло стало загальним надбанням, і світ здурів. Якраз сьогодні він про це згадає. Бо досі ти і я були єдині, хто це знав.

— У мене… якесь дивне відчуття, — каже Баррі.

Він бере зі столу склянку крижаної води, випиває.

У нього починають тремтіти руки.

Гелена помічає це, каже:

— Якщо стане погано, то я маю це.

І бере зі столу зачохлений шприц.

— Що це?

— Заспокійливе. На випадок, якщо в цьому виникне потреба.

Усе починається, наче літня гроза.

Спочатку падають поодинокі крижані краплі.

Удалині гуркоче грім.

Суха тріскуча блискавка перетинає обрій.

У Баррі виникає перший спогад із цієї часолінії.

Вперше він побачив Гелену, коли вона вмостилася на сусідньому з ним табуреті в перекусній Портленда, штат Орегон, і сказала: «Бачу по очах, що ви хочете пригостити мене випивкою».

Було вже пізно, Баррі захмелів, а вона так відрізнялася від його знайомих.

На вигляд їй було трохи за двадцять, але трималася вона так по-дорослому, а розум! Таких тямущих Баррі ще не зустрічав. Він щойно з нею познайомився, а відчуття було таке, ніби не просто знає її віддавна, а тільки-но прокинувся до справжнього життя.

Вони теревенили про те про се, а коли бар зачинився, пішли в мотель, де зупинилася Гелена, і там кохалися так, ніби це був останній день на світі.

І наступний…

Вони були разом уже кілька місяців, і він уже був закоханий в неї, коли вона сказала, що може передбачати майбутнє.

Баррі сказав:

— Туфта це все.

Вона ж відповіла:

— Колись я доведу це.

Вона не подавала це як щось дуже важливе. Сказала так, між іншим, майже жартома, і він забув її слова, згадав їх аж у грудні 1990-го. Якось увечері вони дивилися новини, і Гелена сказала йому, що наступного місяця США витіснять із Кувейту іракських військових, і цю операцію назвуть «Буря в пустелі».

Були й інші випадки.

Дорогою в кінотеатр на «Мовчання ягнят» Гелена заявила, що наступного року цей фільм здобуде купу «Оскарів».

Тієї самої весни вона всадовила Баррі за стіл у квартирці, в якій вони мешкали, вручила йому портативний магнітофон і наспівала приспів із нірванівської Like Teen Spirit — ще за два місяці до виходу самої пісні. Після того Гелена надиктувала на магнітофон, що губернатор штату Арканзас ще до закінчення цього року виставить свою кандидатуру на пост президента США, а наступного року виграє вибори, перемігши і чинного президента, і сильного незалежного кандидата.

Вони жили разом уже майже два роки, коли Баррі зажадав, щоб Гелена розкрила йому таємницю: звідки їй це відомо? Він запитував її не вперше. Вони сиділи в барі у Сіетлі й дивилися по телевізору результати виборів 1992 року.

Вона обрала правильну стратегію: спочатку продемонструвала Баррі свій «віщунський» дар і лише після того повідала божевільну історію про крісло пам’яті та про майбутнє, яке вони вже прожили, — і Баррі повірив їй навіть тоді, коли Гелена сказала йому, що він ще двадцять сім років не згадає жодного зі своїх попередніх життів, а технології, що уможливлять побудову цього крісла, з’являться не раніше, ніж за п’ятнадцять років.

— Ти в нормі? — питає Гелена.

Баррі повертається думками в цю мить, де він сидить у бетонному патіо та дивиться на бджолу, яка дзижчить над залишками сніданку.

— Ніколи ще не почувався так дивно, — зізнається він.

— Можеш описати це словами?

— Це як… двоє різних людей, дві різних свідомості, з дуже різними історіями, досвідом, зливаються в мені в одну особу.

— І хтось над кимось домінує?

— Ні. Спочатку був той я, котрого застрелили в готелі, а тепер я однаково нормально почуваюся і тут, у цій часолінії.

За шістдесят секунд згадати все життя — та це повний капець!

Цунамі спогадів накочується на Баррі, та саме найтихіші з них б’ють найсильніше.

Засніжене Різдво з Геленою та її батьками в їхній фермерській господі в Боулдері.

Дороті забула поставити в духовку індичку, чим насмішила всіх, крім Гелени: вона розуміла, що це перші ознаки страшної хвороби.

Їхнє весілля на Арубі.

Поїздка — тільки вони вдвох — в Антарктиду влітку 2001-го. Вони на власні очі спостерігали міграцію імператорських пінгвінів і обидва згадуватимуть цю подію як найсвітлішу мить у їхньому спільному житті — коротку паузу перед невпинною гонитвою за тим, щоб зупинити невблаганне майбутнє.

Кілька серйозних суперечок про те, чи треба їм народжувати дітей. Гелена каже, що не треба, бо цей світ за два десятиліття може сам себе знищити.

Похорон його матері, її матері та, зовсім недавно, її батька.