Сила пострілів відкидає чоловіка до стіни, з розпанаханих грудей витікає кров, а разом із нею — життя.

Баррі з пістолетом напоготові обережно рушає до пораненого.

Та, поки він підходить, Чжи Ун вже помирає — в осклілому погляді застигла порожнеча смерті.

Тримати Слейда на прицілі дробовика — найкраще відчуття Гелени в її розбитому на череп’я житті.

Вона засовує в кишеню руку, витягує флешку.

— Я зітру цей код до останнього рядочка. Тоді я демонтую крісло, мікроскоп…

— Гелено…

— Зараз я говорю! Після них — стимулятори. Все-все обладнання і все програмне забезпечення в цій будівлі. Зроблю так, ніби крісла не було ніколи.

Слейд спирається на підставку термінала, в очах біль.

— …скільки часу, еге ж?

— Для мене — тринадцять років, — каже Гелена. — А для вас?

Слейд неначе замислюється над її запитанням. Тим часом Баррі підходить до нього та ногою відкидає револьвер в інший кінець приміщення.

— Хто його знає? — озивається нарешті Слейд. — Коли ви розчинилися в повітрі, зникнувши з моєї платформи, — першокласна робота, до речі, я так і не зрозумів, як саме це вам вдалося, — у мене пішли роки на те, щоб наново створити крісло. Але відтоді я прожив стільки життів, що ви собі навіть уявити не можете.

— І чим же ви займалися в тих життях? — цікавиться Гелена.

— Здебільшого я просто тихо намагався розібратися, хто я, ким можу стати — в різних місцях і з різними людьми. Щоправда, деякі життя були… не дуже тихі. А в цій, останній часолінії з’ясувалося, що я більше не можу досягнути потрібної кількості синапсів, щоб записати власний спогад. Надто багато мандрів було в мене. Моя свідомість переповнена життями. Переповнена досвідом. І ось вона вже починає розсипатися. Цілих життєвих ліній я вже зовсім не згадаю, від них залишилися тільки уривчасті спогади. Готель — не перше, що я створив. Це лебедина пісня. Я збудував його, щоб інші мали змогу відчути міць того, що є (і назавжди залишиться) твоїм творінням.

Слейд робить натужний вдих і дивиться на Баррі, а Гелена відзначає подумки, що в його очах, навіть крізь явний біль, проступає непроста глибина людини, яка жила дуже довго.

— Гарний спосіб віддячити тому, хто повернув тобі рідну дочку, — докірливо говорить Слейд.

— Вона знову мертва, козел ти недороблений! Шок від спогаду про власну смерть, та ще й учорашня будівля — от вона й зірвалася.

— Мені шкода, що так сталося.

— Своїм кріслом ти тільки все руйнуєш.

— Угу, — киває Слейд, — попервах будь-який прогрес — це руйнування. Індустріальна доба принесла світу дві війни. А Homo sapiens витіснив неандертальця. Невже ти хочеш відмотати час назад і позбутися всього, що приніс нам прогрес? І чи зможеш? Прогрес неминучий. І він несе добро.

Слейд дивиться на вхідний кульовий отвір у плечі, торкається його, болісно морщиться, тоді переводить погляд на Баррі.

— Хочеш поговорити про руйнацію? Тоді що ти скажеш про тих, що замкнені у своїх крихітних акваріумах, у цій пародії на життя, на яку ми приречені через обмеженість наших органів чуття? Життя — біль. Але це зовсім не обов’язково. Чому ти мусиш миритися зі смертю дочки, якщо можеш усе переграти? Чому людина, що помирає, не може повернутися в молодість із багажем життєвих знань, а не конати в нестерпних муках? Навіщо дозволяти розігратися трагедії, коли ти можеш сягнути в минуле і запобігти їй? Не реальність ви тут захищаєте, а темницю, ілюзію. — Слейд переводить погляд на Гелену. — Чи ви цього не розумієте? Ви не можете цього не бачити. Ви відкрили нову еру людства. Еру, де нам більше не доведеться ні страждати, ні вмирати. Де можна стільки всього пережити. Повірте, коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться. Ви дозволили нам вирватися за обмежені рамки наших відчуттів. Ви — рятівниця для всіх нас. І все це перейде до нас як ваш спадок.

— Я знаю, що ви зробили зі мною в Сан-Франциско, — каже Гелена. — У початковій реальності. — Слейд дивиться на неї, не моргаючи. — Розповідаючи мені про випадково виявлений ефект крісла, ви скромно промовчали про те, що вбили мене.

— Але ж ви зараз тут. Смерть більше не владна над вами. Це ваше життя, Гелено. Прийміть його.

— Невже ви справді вважаєте, що людству можна довірити крісло пам’яті? — питає Гелена.

— Ви подумайте, скільки воно може дати. Я знаю, ви хотіли скористатися цією технологією, щоб допомагати людям. Допомогти своїй матері. Ви можете повернутися в часи задовго до її смерті, побути з нею, поки її розум не пошкоджений. Ви можете зберегти її спогади. Ми можемо оживити Чжи Уна та Сєрґєя. Ніби нічого цього не було. — Його усмішка сповнена болем. — Хіба не бачите, яким чудовим став би світ?

Гелена робить крок до Слейда.

— Може, ви й праві. Може, ми прийдемо до світу, де завдяки цьому кріслу всі досягнемо гармонії. Але не в цьому річ. А в тому, що ви теж не застраховані від помилки. У тому, що нам невідомо, як скористаються люди цим знанням. Єдине, що можна сказати напевне: коли про крісло, чи про те, як його збудувати, знає енна кількість людей, то дороги назад уже немає. І нам уже не вирватися з петлі знань про крісло, доступних широкому загалу. Ці знання поставатимуть у кожній наступній реальності. Через нас людство буде приречене. Тож я радше проґавила б якесь колосальне досягнення, ніж ставила б на кін усе.

Слейд розпливається у характерній усмішці «я знаю більше, ніж ти можеш уявити», і Гелена одразу пригадує роки, проведені з ним на платформі.

— Ви дотепер засліплені своїми шорами, — говорить Слейд. — Досі не бачите всієї картини. І не побачите, найімовірніше, ніколи, якщо не пройдете той шлях, який пройшов я…

— Ви про що? — Проте Слейд лише заперечно хитає головою. — Про що ви говорите, Маркусе? Що це за «шлях, який пройшли ви»?

Слейд просто дивиться на неї, стікаючи кров’ю, і тут гудіння квантових процесорів замовкає, в лабораторії настає несподівана тиша.

Один по однім гаснуть монітори термінала, Баррі встигає перевести на Гелену запитальний погляд — і тут згасає все світло.

Перед очима якийсь час стоять Гелена, Слейд і крісло.

А тоді — порожнеча.

Лабораторія стає чорною-чорною.

Ні звуку, крім гупання власного серця.

З того місця попереду, де кілька секунд тому сидів Слейд, Баррі чує шурхіт: хтось повзе підлогою.

Оглушливий постріл дробовика на мить освітлює кімнату. Цього досить, щоб побачити, як Слейд зникає за дверима.

Баррі ступає навмання вперед, його сітківка ще не відійшла від спалаху дробовика, і темряву забарвлено в помаранчеві відтінки.

Світло навколишніх будівель просочується в коридор, і в мороці окреслюється дверний отвір.

Слух також відновився після пострілу. Баррі чує швидкі кроки коридором, що віддаляються.

Навряд чи Слейд встиг за лічені секунди темряви дістатися до револьвера, але Баррі в цьому не впевнений. Найімовірніше, що той очманіло несеться до найближчих сходів.

З дверного отвору чути шепіт Гелени:

— Ви його бачите?

— Ні. Лишайтеся на місці, поки я розберуся, що коїться.

Він пробігає повз вікна, за якими мокне мангеттенська ніч.

Десь на поверсі чути неголосне стукання, немов легенький барабанний дріб.

Повернувши за ріг, Баррі пірнає в непроникну темряву і, просуваючись до головного коридору, за щось чіпляється ногою.

Він нахиляється, торкається навпомацки — це закривавлена тканина Слейдової майки. Баррі нічого не бачить, але чує характерний сильний хрип, коли пробито легеню, і з неї виходить повітря, а ще приглушене булькання: Слейд захлинається власною кров’ю.

Холодний жах поймає Баррі. Тримаючись за стіну, він досягає перехрестя коридорів.

Якусь мить тишу порушують лише звуки Слейдової агонії.

Щось зі свистом проноситься біля самого носа Баррі та важко б’є в стіну за ним.