— Невчасно все те, ох, невчасно… — розмислював уголос, вже не остерігаючись звіряти думки своїм гостям. — Якраз тоді, коли належало б тісніше, плече до плеча стати супроти небезпеки, розпалися нарізно. Мало лишилося мужів, на яких можу звіритися безоглядно. Найближчі мені все забули заради вигод власних. А хіба ж під силу вистояти самотньому древу супроти грізної бурі, навіть якщо міцне воно і повне сил.

— Не такий уже одинокий ти, посаднику, — заперечив Гостомисл. — Громада наша — то не тільки жони та старці, але й близько двох сотень мужів, що змалечку навчені в руках бартки тримати. Хіба ж не вони пліч-о-пліч із твоїми дружинниками на стінах стали, щоб перемогти або померти сукупно. Часто забував ти, боярине, у добрі та безпеці розкошуючи, що і ми господарі, а не гості у сьому краї. А як свого громада впоминалася — рад був усіх у підземеллях згноїти. І, певно, мене першого… Та час нині такий, що мусимо забути незгоди наші, у тому порятунок. Так, недобрі вісті принесли нині, але ж знаєш, певно, примовку: «Не той друг, хто медом мастить, а той, хто правдиве вістить». На громаду можеш обіпертися напевно. Не стане перешкодою навіть те, що в різних богів віримо. Бо важливішою є мета єднання нашого. Одне затям: мусиш видіти в нас не челядників своїх, а рівних тобі.

І хоч при тих словах спаленів на виду воєвода, ображене почуття власної вищості штовхало цю ж мить дати відсіч старійшині горян, що надумав повчати його. Та не дав боярин виходу тому роздратуванню. Зборов себе. Зобразив, наскільки міг, приязнь та щирість на обличчі, з переборщеною привітністю потиснув йому руку старійшини.

Важке гнітюче відчуття, що охопило Влада і Гориславу від побаченого у розореному та спаленому поселенні, поволі розвіювалося разом із нічною пітьмою. В’юнилася поміж гір бита дорога, відбивали химерний ритм кінські копита.

Щойно почало світати, як постала на виду мандрівців на густо порослому лісом узгір’ї Корчинська кріпость. Спокоєм і безпекою дихали розкидані навсібіч по схилах гір людські оселі. Лунко злітав час від часу півнячий виспів, ревіла худоба. І від тою вспокійливого видива страхітливим вимислом здавалося побачене всього лиш кілька годин тому пожарище, трупи, кров, смерть…

Проте і тут відчувалася непояснима тривога. Не видно було поміж хат людей, що мали б уже давно стати до праці на довколишніх полях, та й ревіння зголодженої худоби дочувалося лише з-поза кріпосних стін. Не треба було багато спостережності, аби відчути, що за зовні мирним краєвидом ховається, ніби жар під вспокійливим покривом попелу, щось грізне і непривітне.

Дорога ковзнула вниз, присадкуваті обриси кріпосних стін сховалися нараз за молоденькими ялицями.

— Стій! — вдарив виляском погрозливий окрик. Влад аж здригнувся від несподіванки. Стримав коня, що, схропуючи і дико косячи очима на придорожні чагарі, звівся на диби, ледь не скинувши на землю вершника.

Даремно вглядався молодий леґінь у передранкову. сутінь, що клубочилася у лісовому гущаку, годі було щось розгледіти у тому мороку. Скоряючись міцній руці вершника, кінь зупинився як вкопаний і лише збуджено загрібав поперед себе копитом. Влад спинив порухом руки Гориславу, чекав, що буде далі.

— Хто такі і чого прибули сюди? — владно пролунало майже поруч з придорожніх заростей. Голос той, гучний і впевнений, міг належати лише людині, що звикла наказувати.

— Не вмію розмовляти з тінями, мушу видіти, з ким говорю, — повернувся Влад до невидимого за зеленою стіною гущака.

— Не час для жартів, легіню. Говори: що потрібно вам на нашій землі, бо і я не вмію запитувати двічі. Не ми до вас у гості прийшли, а таки ви до нас крадетеся ні світ ні зоря.

— Не крадемося до вас, — розважливо і спокійно заперечив Влад. — Ідемо до посадника корчинського помочі просити. Сланці ми із кріпості надтисьменської від воєводи Миловида.

— До посадника, кажеш… — зашурхотіли, розступившись, кущі, і на дорогу вийшов середніх літ кремезняк. Неабияка сила відчувалася у кожному поруху незнайомця. Недбало накинутий на плече кептар, хвацько заломлена на чоло крисаня із яскраво-синім глухариним пером, що задирливо стриміло догори, майстерно цяткований черес — усе це надавало юначої легкості поставі незнайомця, хоча за віком він був насправді старший. Погляд його розумних очей під смолянисто-чорними, ніби намальованими вуглиною, бровами був розсудливим та вивчаючим.

Оглянувши прибульців, перестрічник взявся в боки і продовжував допитуватися:

— Здалеку, здалеку нас принесло, соколики мої… І хто ж то вам сказав, що з посадника корчинського може бути якась користь. Та наш Коритко серед зими снігу не подасть. Як тільки вчув, що неспокійно в окрузі, то й носа за кріпосні ворота не витикає. І буком не виженеш!

Підтвердженням тих слів став гучний регіт, яким виявляли схвалення тим словам товариші незнайомця, що стояли віддалік. «Ха-ха-ха! Помочі захотіли… Від нашого Коритка!»

Той безпечний сміх, яким відізвалися на глумливий обрисунок корчинського володаря інші вартівники, і зовсім розтопив Владове недовір’я.

— Ну, гайда до нашого гурту, — вже привітно і люб’язно, як і належить гостинному господареві, запросив Влада і Гориславу ватаг корчинської варти.

— Егей, Богданку, роздмухай-но вогонь… Певно, наші гості вже й виголодніли за довгу дорогу.

Відтак звернувся знову до подорожніх:

— Ми вже давно вас примітили. Час такий, що без остороги ніяк не можна. Дозори аж до ріки виставили — чули, може, як сови розпугукалися над ранок? — Запитально глянув на Влада і, вгледівши здивування у його погляді, вдоволено посміхнувся. — Ну, коли й ви не розпізнали у тому пугуканні людських голосів, то чужинець і поготів не відрізнить… Ну, ходімо. — Помітивши нерішучість подорожніх, провадив далі: — Відігрієтеся коло вогню та й розкажете, що нового у околицях надтисьменських. Бо чутки всякі ходять… У кріпості все одно не опустять міст швидше, ніж сонце на гору зійде. Обережний Коритко наш…

— Що ж, за гостинність дякуємо. — Влад повернувся до супутниці. — Ходімо.

Зіскочивши з коней, вони рушили за верховодою, що пробирався крізь придорожні зарослі ліщинника та терну.

За кілька кроків гущак розступився і погляду надтисьменців відкрилася невелика поляна, у центрі якої вже весело потріскувало багаття. Довкола вогню поприсідали навпочіпки п’ятеро оружних легінів, що за віком годилися б у сини своєму ватагові.

Доки один з них роздмухував пригашене з остороги перед незнайомими вершниками багаття, двоє інших підтягнули до самого кострища півтуші велетенського вепра. Весело перемовляючись, легіні заходилися готувати сніданок.

Та чекати довго не довелося. Поки призвичаїлися на новому місці та перемовилися з дозорцями кількома словами, підрум’янене на жаркому полум’ї м’ясо було готове. І господарі, і гості розташувалися півколом і взялися до апетитного сніданку.

— Так, неспокійний час настав, — порушив мовчанку ватаг корчинського дозору. Недавно купці угорські додому вертали, половину товару назад везли. Казали, не до торгівлі нині у наших краях, війною пахне. Виділи, у Червені бувши, що до походу військо лехітське ладналося. Князь Мешко не вдовольнився червенськими градами, намислив і нашу землю повоювати. Чутки є, під Сільцем уже загони його.

— Коби ж то лише під Сільцем, — похмуро озвався Влад. — Уже й надтисьменську кріпость та Тустань обложили. Багато їх там, а прибуває щораз більше. Тож і прийшли ми до вашого посадника помочі просити. Бо самі не здолаємо ворога, ще хоча б дві сотні воїнів треба, аби на рівних поговорити з чужинцями. А Сільце спалено уже, попіл лишився…

— Невже спалили-таки? — скрушно і недовірливо хитали головами слухачі. — Гай-гай, яке ж то ненадійне все у світі сьому. А у нас тут ніби спокійно поки що. Може, й обмине лихо…

— Вже не обмине. Чи й справді не знаєте, що й вашу землю вже ворог толочить?

— Та ні, про таке ми не чули. Спокійно у нас, — загомоніли поміж себе корчинці.