— Не так усе просто, отче. При воротах залишено десятка зо два вартових, з них лише двоє, Сівер та Гірл, погодилися бути з нами. А ще й на кожній з веж по кілька лучників.

— Нелегко, але можливо. Здійснити замислене мусимо чимшвидше, аби вберегти себе від несподіванок. Адже, зрозумівши, що не вдалося напасти зненацька, Миловид може одразу повернути військо назад. Отже, не можна гаяти і хвилини. Та перед тим, як приступити до діла, попросимо благословення у господа нашого, — отець Іов перехрестився і зложив руки для молитви.

Глухий стукіт за стіною змусив усіх насторожитися. Гадан хапливо загасив рукою полум’я свічки. Ту ж мить змовники, натикаючись у темряві один на одного, шуснули до дверей.

Аж похолола Млада. Не спам’яталася, як вислизнув з-під ноги камінь, який підклала під ноги, аби дотягнутися до віконця. Ледь утрималася на ногах, притьмом відсахнулася від стіни і метнулася у тінь найближчої будівлі. Дослухаючись до тупоту ніг позад себе, ніби на крилах летіла до воріт, аби повідомити горян про нависле лихо.

Коли вибігла на широкий пішник, що одним кінцем впирався у майдан-торговище, аж відсахнулася від несподіванки: там, де зовсім недавно гуло, мов у бджолиній борті, стало тихо і пустельно. Лише далі, коло самих воріт, можна було розгледіти якийсь порух. Повернула туди, та раптом почула уже знайомий, почутий щойно у храмині нового бога глухуватий голос котрогось із змовників: «… двоє з них — Сівер та Гірл — погодилися бути з нами…»

Владна млість огорнула тіло, здавалося, чиїсь велетенські руки підхопили Младу і м’яко, ніби шкодуючи, поклали у куряву битого пішника…

Такого не прощають. Воєвода Гнєз міг накінець бути самим собою, прикидатися перед дружинниками більш не було потреби.

Тепер, поблизу становища, навряд чи хто з них посміє виказати невдоволення своє чи ремствувати.

Похмуро стелилися понад гірськими верхів’ями важкі крицеві хмари.

Зимно.

Незатишно і нудно у всьому світі.

Воєвода, погойдуючись у ритм кінській ступі, раз по раз гостро зиркав на соцького. Зрідка викидував з себе, якусь дещицю накипілої у душі жовчі, спромігшись вбрати її у сяку-таку одежину зі слів. Слова ті, безформні і уривчасті, лиш вимащували все брудом, ніби баговинням, що чворкало врізнобіч із-під кінських копит. Та не меншало від того ні безпросвітної нудьги, ні невдоволеності собою, ані над силу тамованої злості.

Такого не прощають…

Легшало, тільки коли смакував подумки покару винуватцям за своє приниження. О, звиватимуться у муках ті відступники, щойно втраплять йому до рук. Але спробуй-но відшукати їх у цих вертепах непрохідних, де, певно, і сам дідько голову собі зміг би зламати. До чого то все іде, коли вже простий смерд дозволяє собі підняти руку на воєводу княжого! Відчував, як від тих споминів ворушиться десь всередині холодний осколок страху. Бо хто знає, чим дихає кожен навіть із цих людей, — обмацував краєм ока свій невеличкий загін. Може, й серед них не один плекає на думці при нагоді вгородити у свого велителя лезо меча по саме руків’я. Таки зовсім мало бракувало, щоб і його труп лишився лежати зараз поряд з останками язичників у стертому з лиця землі поселенні, таки зовсім мало…

— Як прибудемо, прощупай кожного із сотні, в якій були ті відступники. Може, що надумали…

— Все зроблю, вельможний воєводо.

— На те і тримаю тебе при собі, Мете. Зрада у війську — гірше пошесті, бо від неї не встережешся, не порятуєшся. Так, як у посадника надтисьменського Миловида. Не позаздриш йому. Ніби й міцно сидить за стінами кріпості, а що з того. Вже, може, й нині розбудять його у власному лігві наші мечі. Певно, й сам не повірить тоді, що все те справа рук одного немічного старця.

На вершині гори спинив коня воєвода. Звідси вже видно було далекі кострища військового стану. Якусь мить замислено розглядав десятки вогнів, що всіювали околиці кріпості. Те споглядання ніби влило в нього колишню певність та прагнення дії. Дико гейкнувши на коня, безстрашно кинув його вскач по ледь видимій у нічному мороку стежині. Рвонулися вперед і інші вершники, загупотіли крізь ніч кінські копита, аж застогнала зболено земля карпатська…

Недовго після повернення свого верховоди гомонів розбуджений табір. Незабаром тривожив тишу тільки тріск хмизу у вогні. Здавалося, всевладний сон успокоїв. пристрасті та тривоги у стані обложників. Ніби й не багаття ворожі палають по широкій уголовині, а всіяний зорями небесний звід відбивається у темних і незрушних водах велетенського озера, що розлилося при гірському підніжжі.

Не чутно жодного поруху у ворожому стані. Але оманлива ота умиротворена тиша. Бо там, віддалік, прикриті нічною запоною, вже наготовлені до бою лехітські шеренги. Бо щомиті можуть зблиснути на головній вежі кріпості три смолоскипи. І тоді вже ніхто не спинить воїнів воєводи Гнєза, що з єдиною думкою про близьку перемогу і відзнаки за ратну доблесть, наче нестримна повінь, змітаючи все на своєму шляху, хлинуть у відчинені зрадою ворота надтисьменської твердині. І намарно скликатиме дружинників воєвода Миловид, і лягатимуть на землю сміливці, не випускаючи із рук зброю до останнього подиху, і сивітимуть на очах коси матерів, що не в силі будуть захистити своїх дітей… Бо ніщо не встоїть перед могуттю невидимої і тому непереможної зради. І впаде кріпость. Лише байдужий камінний лик Перуна вдивлятиметься у червонясті зблиски пожеж, смакуючи востаннє жаску ораторію смерті.

Так мусить бути. І тому до болю в очах вглядається воєвода Гнєз у ледь окреслену в темені надворітну вежу, вичікуючи умовного знаку. Подумки він уже там. Ось наближається до вартівника непевна тінь, ось впинається йому під серце криця ножа, ось з тихим здивованим схлипом падає останній, хто заступає воєводі княжому шлях до блискучої перемоги. Ще мить — і спалахнуть смолоскипи, сповіщаючи, що дорога вільна. Ще мить…

Та час минає.

Не видно довгожданих вогнів.

— Ну, що скажеш, Мете? Може, все те — лише хитра вигадка Миловидова, намислена для того, щоб вигадати час та дочекатися помоги?

— Не думаю, вельможний воєводо. Занадто правдоподібно все, аби вигадкою бути. Та й, сам знаєш, на поміч їм сподіватися марно. Далеко до Києва…

— О… Таки не збрехав монах, — до болю стис плече соцького Гнєз, прикипівши очима до ворітної вежі.

Тепер уже помітив і Мет, як, описавши у повітрі півколо, поволі опустився на землю міст. Щойно з’єднав міст два береги рову, як заповнила його темна рухлива маса. Вона розбухала і росла, розпливаючись навперед кріпості темною, час від часу зблискуючою крицево плямою.

Перезирнувшись, обидвоє дозорців миттю злетіли з пагорба і кинулися туди, де чекало їхнього наказу зготоване до бою військо.

— Ну, ось наш час настав, — видихнув, спинившись перед шеренгою поїв, Гнєз. — Одна сотня най лишиться тут, нехай думають, що й справді застали нас зненацька. Ти, Мете, з трьома сотнями обійдеш їх справа тією яругою. Я ж візьму дві сотні і відріжу Миловидові шлях за кріпосні стіни…

Нарешті збулася така солодка мрія для воєводи Гнєза. Передчуття майбутнього бою окрилило його, влило впевненість у кожну часточку тіла, думки спрямувало у єдине, чітко визначене русло. Там був ворог, але набагато слабший, отже, перемогти його, знищити — це лише справа часу.

— Пора! — кинув стиха.

Ніби два важкі клубовища диму поволі розходилися у різні боки загони воїнів, невидимі під прикриттям вибалок та лісових острівців. Сталевими лещатами охоплювало чужинське військо три сотні горян, що, не зраджуючи себе жодним звуком, поволі наближалися до ворожого стану.

Тяжко. О, як тяжко мужеві, руки якого в дубовець заковані. Бачиш біду, що насувається, і зловмисника бачиш, а вдіяти нічого не можеш. Що то, здавалося б, за велемудрість — меч а чи бартку до рук взяти та й заступити біді дорогу, одним змахом стяти і винуватця, і гнесь замислену, аби ніколи вона не змогла розродитися кров’ю і сльозами близьких тобі людей. Та нічим меч видобути, нічим! Руки-бо затиснуті в лещатах міцно, не поворухнеш.