Хвильку повагавшись, Гостомисл і собі ступив на камінні сходи, попрямував за мерехтливим світлом смолоскипа, що ледь просвічувало густий морок.

— Ну, от і прийшли… — обвів поглядом запилюжену комірчину посадник. — Давно вже сюди не ступав ніхто… — Він щільно причинив двері, перевів погляд на Гостомисла. Розгледівши неприховане здивування у очах старійшини, хрипко зареготав: — Що, Гостомисле, певно, обмислюєш, чи не стратив розуму посадник від клопотів та тривог? Заспокойся, ще не обезумів. Не для того привів тебе сюди, аби покірливішим зробити, показавши сі сутерини глухі, де наймоцніші мужі за ніч-другу втрачають і силу, і волю до супротиву, і сподіванки на рятунок. Справедливий я. Втрапляють сюди лише злочинці великі. Ти ж нині спільник мій, а отже, можеш відкинути підозри, — глипнув на старійшину і, помітивши, що таки не зовсім розвіяв словами його настороженість, зареготав голосно і добродушно.

Та нараз обірвав глухо виляскуючий під низьким сволоком сміх. Рвучко ступив до камінної лавиці. Відсунув важку брилу, що була опорою з одного боку, відтак перейшов у протилежний кут. Вхопивши важку плиту лави, якусь мить ніби виважував її в руках, а потім рвонув з усієї сили догори. Край плити лише трохи перехилився. Миловид обіперся плечем у піднятий кінець, із хрипким стогоном таки зсунув лаву з місця. Ще одним ривком поставив її на ребро.

— Ну от, — витираючи з чола рясний піт, обернувся до ватага горян. — Оцей лаз нині вартий, певно, й двох сотень воїнів.

Гостомисл опустив смолоскип до темніючого на тому місці, де стояла лава, великого отвору. Полум’я вихопило із мороку припалі порохнявою камінні сходи, що вели вниз, у темну безвість. Відтак звів погляд на Миловида.

— Дивися-дивися, — обізвався той. — Це не просто лаз потаємний, це глибина мого довір’я… Звідси можна добратися попід землею аж до Чорного потоку, а там уже рукою подати і до намету Гнєзового, і до метавок, що їх кожну часину можуть виволокти перед кріпосні стіни. Що тепер скажеш на мої слова?

— Так, то порятунок, Миловиде, — схвально хитнув головою сивий як лунь старець. — І якщо не зуміємо скористатися ним як належить, то нарікати нам лиш на себе, лиш самі будемо винуватцями загибелі кріпості…

Поволі зводив над гірським пасмом свій палаючий лик Ярило. Ніби добрий газда, що над ранок завше загляне в кожен закуток свого обійстя, так само пильно оглядав володар усього живого на світі свої безкраї володіння. Владно розігнав по лісових вертепах легковажні вруна сивих туманів, що порозбігалися було понад виднокраєм, якусь часинку милувався мерехтливим зблиском діамантів, що ними щедро прикрасила чаклунка-ніч кожну травинку, кожну віть смерекову, кожен листочок. А відтак, ніби невдоволений, що сліплять зір, стер їх владним порухом своєї палаючої золотої чуги.

Аж о тій порі Влад та його супутниця, супроводжувані ватагом корчинської нічної варти, рушили до кріпосних валів. Спинилися перед самим ровом, навпроти воріт.

— Гей там, у кріпості, спите дотепер, чи що?! Міст опускайте! — роздратовано гукнув Борич.

— А чого то так тобі не терпиться? Виджу, чужаки якісь із тобою, а значить, треба перше посадника сповістити, дочекатися його вказу. А потім уже можна і сповняти велене, можна і міст опустити, і втворити браму… — єхидно веселився на стіні старий, висхлий, як скіпка, воїн, висунувши з-поза частоколу плескате, як місячний лик, розпогоджене усміхом обличчя.

— Ой, Світе, не край мені серце своїми приповідками дурними! Не той час нині. Чорна біда вже і на нашу землю ступила… Роби, що кажу, коли й справді родаком мені доводишся!

Від того, як було мовлено ті слова, вмить зникла веселість з нахиленого над подорожніми обличчя. Посуворішав на виду воїн, відчувши тривогу в голосі Борича.

— Відчиняй! — кинув кудись позад себе.

Там ніби лише чекали того наказу, бо одразу ж натужно заскрипів важкий дубовий міст і поволі почав сповзати донизу, аж доки не влігся, постогнуючи, ніби древній дідуган, на своє належане місце.

Гамірно і велелюдно було за стінами. Щойно підняли ворота, як висипали на міст ґазди корчинські, спішили один перед одного до своїх розкиданих по узгір’ї осель, не терпілося їм огледіти полишене напризволяще на цілу ніч господарство. Майже бігцем ринули через міст і овечі отари та стада худоби, голосним бекотанням та ревом виповідаючи своє обурення, що так допізна нині тримали їх без зеленої поживи.

— Гей, стійте, люди! Впиніть той тлум! — загукав у повен голос Борич, перекриваючи гамір, що стояв довкола. — Лихі вісті принесли сланці із надтисьменського городища. Вже і до нас біда докотилася — придубинський висілок дотла спалив ворог! Забудьте нині про ґаздівства свої та й рихтуйтеся стати на оборону…

По перших схвильованих словах почав обступати люд корчинського ватага вартівного загону. А коли той скінчив говорити, вже чималий натовп вирував довкола.

Кожен хотів пробратися поближче до промовця, аби з перших вуст почути тривожні новини. У збентеженому гаморі запитань годі було щось розібрати. І лише коли заговорив Влад — важка і гнітюча тиша запала над людським юрмищем. А як змовкли останні слова його оповіді, насторожене мовчання вибухнуло раптом погрозливим гулом голосів. Довго не стихали стривожені скрики та розпачливі зойки тих, хто мав родаків у повойованому придубинському висілку.

Людське юрмовище супроводжувало надтисьменських сланців аж до хоромини боярина Коритка, що височіла на горбі посеред кріпості, обгороджена задля більшої надійності високим та міцним частоколом.

Посадник корчинський вже був сповіщений про прибуття послів від обложеного надтисьменського городища. Тож два кремезні дружинники одразу завели Влада і Гориславу у простору світлицю, стіни якої були згори донизу завішені барвистими вовняними килимами та дорогоцінними хутрами лісової звірини. Посередині стояв довгий широкий стіл, заставлений золотим та срібним посудом. Тут і там на стінах висіла дорога, щедро оздоблена цінними камінцями зброя.

Посадник Коритко все зробив для того, аби кожен, хто мав честь втрапити сюди, з першого погляду усвідомив, з яким багатим та вельможним паном має він стосунки. Здавалося, володар кріпості прагнув блиском золота та срібла, статками своїми, що виставляв напоказ, доточити собі і зросту, і сили, і сміливості. Оберігаючи скарби свої, не довіряв ні ключнику, ні челядникам найвірнішим, чіпко зберігав у пам’яті кожен камінчик зі збройної оздоби, найдрібніший пугар — срібний чи лише посріблений — закарбував у голові намертво. Все простити міг, бо добрим був і веселим чоловіком, не дарував нікому лиш одного — посягань на його власність.

— День добрий тобі, боярине, — вклонився Влад, — Хай примножить гаразди твої та щедро вділить здоров’я і віку всевладний Перун!

— І вам того ж зичу… Хоча які там зараз гаразди. Все хистке і ненадійне у сьому світі. — Коритко підвівся з-за столу, гордо вип’явши велетенське, мов добре барило, черево. Здавалося, ладен стати навшпиньки, аби хоч у такий спосіб набавити зросту, а отже, й статечності побільше. Мабуть, через те не ступив і кроку до гостей, а тільки помахом руки запросив підійти ближче. — Сідайте, сідайте, гості дорогі. Видить Перун, що радий бачити сланців від дорогого серцю моєму воєводи Миловида. О, не в одній битві разом із ним бували, пліч-о-пліч сікли ворога на друзки! Всього було, — значуще покивував головою товстун.

Посміхнувся про себе Влад над хвалькуватістю боярина, бо хто в доокіллі не знав, що з корчинського посадника такий воїн, як з ложки сокира. А кріпость прибрав до рук, бо близько при князеві ходив та з півслова умів бажання його вдовольняти. Аби прислужитися Володимиру, не шкодував ні свого, ні чужого, ладен був травою під ноги стелитися. Тож і дослужився…

Та не мовив нічого молодий горянин, лиш перемигнувся із Гориславою, яка тупила донизу очі, аби не пирснути сміхом, слухаючи ті вихваляння, що ніяк не клеїлися до кумедної постаті товстуна.