— А як ти здогадалася, що це був саме він? — запитав дівчину Сагір.

— Я давно вже чула про ворожбита Гістаса, який живе у зруйнованій стародавній фортеці, яка ще зветься Містом Мерців. Казали, що йому підкоряються вершники-мерці і що над його головою кружляє хижий крук — посланець підземного світу. А ще на його грудях висить дарунок підземних демонів — рука Темряви, в якій і ховається його магічна сила. І тому я відразу впізнала його — по чорному ворону й сухій руці. Чаклун наказав мені привезти до нього Щит Таргітая. Але я відмовилась це зробити. В ту ж мить один з чорних вершників торкнувся моєї руки своїм акінаком. З рани бризнула кров, і Гістас приклав Руку Темряви до рани. Я відчула, що сили залишили мене, і чаклун сказав, що Атей поранений стрілою вершника-мерця і тому частка душі Атея вже належить йому. І що моя кров теж, і якщо я не принесу йому Щит Таргітая, то він забере і мене, і Атея у підземний морок і зробить своїми рабами… Коли я знов повернулася до Священного Яру, то вирішила, що наш двобій біля жертовного каменя зможе очистити і мене, і Атея від влади Гістаса, але поява воїтельки Променеї завадила нам закінчити двобій. Але коли ми втекли і сіли відпочити і коли Атей заснув, переді мною виникло марево, в якому я побачила тінь Гістаса й почула його страшний голос: «Пам’ятай про свою обіцянку». Я зрозуміла, що він продовжує спостерігати за нами. І тоді я витягнула Щит Таргітая з-під голови Атея й поїхала до Вовчого броду. Там я побачила чорних вершників і чаклуна Гістаса. Він взяв Щит Таргітая і наказав мені їхати з ним до його Міста Мерців. По дорозі я спробувала втекти, але його чорні вершники наздогнали мене й залишили вмирати серед тернових кущів. Ось і все… Тільки я боюся, що Гістас знайде нас…

Орія замовкла, і Атей відчув, що плечі її тремтять.

— Що мені тепер робити? — з відчаєм в голосі сказала дівчина, — воїтельки Матері-Лисиці прирекли мене на смерть, ви вважаєте мене зрадницею, і чаклун Гістас збирається забрати у своє Місто Мерців.

Атею захотілось заспокоїти Орію, але, поки він розгублено намагався підібрати потрібні слова, Сагір промовив:

— Що ж, Оріє, ми спробуємо допомогти тобі. Я бачу, що в твоїй душі немає підступності й зради. Братство Срібного Яструба візьме тебе під свій захист. Але перед цим ми повинні повернути Щит Таргітая. І нам треба поквапитися з цією справою. Через три дні на нічне небо зійде повний місяць, і тоді чаклун Гістас зможе підкорити собі магічну силу Щита Таргітая, викарбувавши на ньому свої таємні знаки. Тоді вся сила і мудрість скіфів дістануться йому, і він зможе запанувати у цих священних землях.

— А якому народу служить чаклун Гістас? — запитав Атей.

Сагір замислився, здавалося, що розповідь Орії дуже занепокоїла його.

— Колись, дуже давно, чаклун Гістас очолював клан Чорних інереїв. Під час перебування серед Каменів бога Папая, він отримав від Зберігачів дуже велику магічну силу, але темрява перемогла його душу. Він був жадібним і заздрісним і найбільше за все прагнув влади. Одного разу Гістас, щоб погубити одного великого скіфського воїна, який був найближчим радником царя, сказав царю, що цей воїн задумав зраду. Скіфського воїна стратили, але інші інереї виступили проти Гістаса, звинувативши його у брехні. За скіфським звичаєм, ворожбита, який звів облуду на невинного, повинні були спалити живцем. Ніхто не знає, що сталося потім — одні казали, що Гістаса спалили живцем, але демони Підземного світу повернули його на землю, щоб він служив їм, інші казали, що чаклун зміг втекти і довго переховувався серед руїн фортеці якогось давнього, тепер вже забутого народу, звідти він наводив мару на людей, займався ворохобництвом, завдяки якому отримав владу над Підземним світом і збирав навколо себе мерців. Ніхто не міг наблизитися до цього Міста Мерців, бо демони й магічна сила Гістаса охороняли його. Сили чаклуна зростали, але він ніколи не наважувався виступати проти клану Срібного Яструба. Але тепер, здається, його сили досягли вершини своєї могутності. Тому часу у нас дуже мало — магічна сила Щита Таргітая зробить його непереможним…

— Але хіба ми зможемо зробити цю справу тільки втрьох? — запитав Атей.

— Поки що не зможемо, — відповів Сагір, — я пройшов тільки перші два кола посвяти, і моїх знань і вмінь занадто мало, щоб вести гру з таким чаклуном, як Гістас.

— І що ж робити? — обізвалася Орія.

— Тобі взагалі не обов’язково вирушати до Міста Мерців, — промовив Сагір, — бо ти й без того зазнала чимало небезпек. Ти можеш зачекати нас у надійному місці.

Орія стрепенулася, і у її очах спалахнула образа. Тепер вона знов нагадувала колишню безстрашну воїтельку.

— Я не хочу бути звичайною дівчиною, яка терпляче чекає, коли воїни повернуться з походу! — обурено вигукнула вона. — Я хочу разом з вами подолати шлях до Щита Таргітая і або виправити свою зраду, або загинути разом з вами!

— Ну що ж, — промовив Сагір, — хоча й немає у скіфів такого звичаю брати з собою жінок у походи, я не заперечую, хоча тут вже останнє слово має належати Атею.

Атей зніяковіло знизав плечима:

— Що й казати? Згода.

Очі Орії запалали войовничим блиском. Сагір посміхнувся:

— Тепер я впевнений, що з такою воїтелькою ми будемо непереможними.

І додав:

— Тільки почнеться ранок, вирушаємо на схід. Нам треба зустрітися зі Зберігачем Кам’яної Могили.

Вранці вони вирушили у дорогу.

— Кожен курган, кожна річка, кожен яр чи байрак, кожен пролісок мають своїх Зберігачів, — розповідав Сагір, — покровителями клану Срібного Яструба завжди були Зберігачі Кам’яної Могили — місця, звідки випромінюється Сила. Я сподіваюся, що зберігач Кам’яної Могили дасть нам пораду, як пробратися у Місто Мерців і врятувати Щит Таргітая…

…Тільки вночі, подолавши довгий шлях, мандрівники прибули на місце, де знаходилася Кам’яна Могила. Небо було всіяне зірками, і місяць освітлював кам’яні брили, що вкривали землю. Спочатку Атею здалося, що якийсь велетень могутньою рукою закидав велике поле камінням, але згодом він помітив, що брили створювали химерний і загадковий малюнок, немовби приховуючи велике знання, недоступне простому смертному. Сагір зіскочив з коня і зник у невеличкому, непомітному, на перший погляд, отворі між двома кам’яними брилами. Орії і Атею він наказав чекати свого повернення.

Незважаючи на похмурий і водночас величний краєвид, Атей не відчував занепокоєння та небезпеки. Навпаки, вперше за час, який минув з тої хвилини, як його батько Аріант відправився на битву до Урочища Трьох Мечів, в душі Атея з’явилося відчуття спокою й безпеки. Він підійшов до високого каменя, край якого височів над головою.

Було дуже тихо. Атей приклав руку до поверхні кам’яної брили. Камінь ще зберігав в собі тепло сонячного дня. Камінь немов бринів, насичений якоюсь стриманою, прихованою силою. Орія зачаровано дивилася на зоряне небо. Здавалося, ніщо не зможе порушити величний спокій Кам’яної Могили.

Атей не помітив, як перед ним виник Сагір. Обличчя брата було спокійне, але у поставі відчувалось напруження.

Атей подивився на Сагіра. Той застережливо підняв руку.

Раптом залунав глухий голос:

— Темні мури Місця Мерців здолає на час срібло Грифонів, срібна стріла подолає мерця, але силу свою втрачає тоді оберіг, коли зійде перша зоря.

— Дякуємо тобі, Зберігачу, за пораду! — промовив Сагір і поклонився. Низько схилили свої голови перед камінням і Атей з Орією. Серед каменів зблиснуло сяйво. Сагір підійшов туди, де мерехтів прозорий білий вогник. На виступі, який немов широка таріль видавався з кам’яної брили, лежала велика золота фібула.[12] Сагір обережно взяв фібулу, приклав її до чола й знову поклонився, розвернувшись у той бік, звідки лунав таємничий голос.

— Дякуємо тобі, Зберігачу, за цей дар! — промовив він.

Світло зникло.

Атей і Орія знову поклонилися. Всі троє, обережно ступаючи, підійшли до своїх коней і через мить зникли у нічній темряві.