— Ти вже зовсім сивий, Велемире, а все полюбляєш ці дитячі вибрики!

— Добре, наступний раз придумаю щось більш дотепне! — почувся чийсь веселий голос, і Атей побачив кремезну постать воїна-анта, що з’явилася поміж дерев. На широких грудях того тьмяно блищав оберіг з фігурою срібного яструба.

— Вітаю тебе, Велемире! — підняв руку Доброгаст.

— І тебе нехай береже Даждьбог, Доброгасте! — відповів Велемир, — ти прийшов вчасно, зараз наша сотня вирушає до річки Сірої Вовчиці.

Доброгаст озирнувся, подивився на Атея і промовив, дивлячись прямо у очі Велемира:

— Здається, що шлях нашої сотні проляже зараз до кургану Кам’яного Воїна.

Глава 16. Андрофаги[31]

Невдовзі вони видерлися з байраку, і перед очима здивованого Атея виникла дивовижна картина. Вздовж краю байраку стояло близько двадцяти тяжких, окутих залізом возів із високими бортами. До кожного з возів було запряжено по два, а до деяких і по чотири воли. Більше сотні антів у повному озброєнні стояли біля возів, очікуючи наказу Велемира вирушати.

Той коротко порадився з Доброгастом, і довга валка возів повільно почала розвертатися, прямуючи у глибину степу.

Попереду на конях їхали Велемир та Доброгаст. Ще декілька антських вершників розсіялись на відстані декількох пострілів з луку навколо, пильно вдивляючись навкруги. Переважна частина антських воїнів йшла пішки вздовж возів, і тільки декілька поранених воїнів їхали у возах. Забралися у вози і Атей з Орією.

Атею знов здалося, що він опинився на човні і повільно пливе між зеленими степовими хвилями. Іноді валка майже зовсім зникала серед високих степових трав, і лише де-не-де можна було побачити широкі білі полотняні сорочки антських воїнів, коливалися над травою наконечники списів та чулося ремигання волів та рипіння тяжких возів.

Схилившись на Щит Таргітая, Атей непомітно для себе почав кліпати очима. Але заснути йому так і не вдалося. Сильний запах гарі примусив його підвестися. Навколо він побачив випалений степ. Загін антів тепер пересувався по землі, вкритій товстим шаром чорного попелу. З-під ніг воїнів попіл підіймався у повітря темним димом, і невдовзі загін просувався далі серед чорних клубів. Для того щоб не захлинутися у цій хмарі, воїни закрили обличчя шматками тканини. Атей майже нічого не міг побачити попереду. Ант, який йшов біля їх возу, замислено промовив:

— Не до добра це — хтось степ випалив, щоб жоден загін непомітним не пройшов. Може, це на нас якась ворожа сила очікує?

Не встиг ант промовити ці слова, як вдалечині з’явився високий стовп пилу. Невдовзі всі побачили, що це наближається один із кінних антських розвідників. Підскочивши до Доброгаста і Велемира, розвідник, захлинаючись від пилу, захрипів:

— З боку Могили Сайтоферна наближаються андрофаги! Їх багато — не менше тисячі!

— Як ти здогадався, що це саме андрофаги? — запитав його Велемир.

— Я впізнав їх по черепах на списах! — промовив ант, витираючи чорне від пилу обличчя.

Доброгаст і Велемир перезирнулися.

— За останні двісті років андрофаги не наважувалися з’являтися у Скіфському Степу, — замислено промовив Велемир.

— Здається, що це Гістас привів їх сюди, — повільно сказав Доброгаст, — і я здогадуюсь, на що саме вони полюють.

— Ну що ж, — посміхнувся Велемир, — мало хто з них повернеться до своїх лісів та на свої гнилі води. Готуємо бойове коло!!!

Не встиг ватажок антів дати наказ, як на обрії з’явилися високі клуби чорного пилу. Здавалося, що зловісна чорна хмара впала з неба на землю і покотилася, пожираючи все на своєму шляху. Атей стиснув Щит Таргітая і безпорадно озирнувся. Без зброї він відчував себе геть безпорадним. Він озирнувся на Орію, яка вдивлялася у насуваючу хмару. В руках вона тримала данський кинджал, який забрала з собою після бою з берсерком.

Анти швидко утворили з возів велике коло, випрягли волів і позаганяли їх у середину. Діяли вони звично і зосереджено. Через мить замість довгої і трохи безладної валки у полі виникла дивна фортеця. Тим часом воїни скріпили вози між собою тяжкими ланцюгами і приготувалися до бою. Атей, звісно, чув розповіді про андрофагів — зловісний народ людожерів, який жив у темних лісових хащах, серед трясовин і річок з гнилими водами. Горе було тим людям, які потрапляли у край андрофагів, але ніколи Атей не чув, щоб андрофаги наважувалися вибиратися у володіння скіфів або сарматів…

Тим часом вже можна було почути тупіт коней і пронизливі бойові вигуки андрофагів. Втім, ці бойові заклики скоріше нагадували завивання розлючених псів. Попереду загону людожерів неслися чвалом на конях біля двох сотень вершників, а за ними справжньою хмарою сунули сотні і сотні піших воїнів. Одягнуті андрофаги були в кошлаті звірячі шкіри, на списах вершників біліли людські черепи. Обличчя андрофагів були розмальовані білою фарбою, і здавалося, що на антів насувається військо кістяків із вишкіреними черепами. Пил від тисяч ніг підіймався над головами, і невдовзі все навколо затягнуло темним туманом чорного попелу.

Анти підняли свої луки, Велемир майнув рукою, і сотня стріл свиснула у повітрі. Анти стріляли швидко, і вершники-андрофаги десятками валилися з коней, але пил і задуха заважали влучно стріляти.

Андрофаги підігнали своїх коней до самих возів. Деякі з них намагалися перескочити через вози, але анти збивали їх з коней ударами мечів та сокир, насаджували на свої довгі списи. Біля Атея впав навзнак поцілений стрілою антський воїн. Хлопець підхопив його лук і поклав на тятиву стрілу. Прямо на віз, за яким стояли вони з Орією, неслося троє вершників. Атей вже бачив їх порожні, немов вицвілі очі, незграбні, але хижі постаті. Атей вистрілів у андрофага, який вирвався вперед. Стріла пронизала йому плече, і людожер, захитавшись, повалився з сідла. Атей підхопив другу стрілу, але не встиг вистрілити — другий вершник вже впав обличчям у попіл із кинджалом Орії у грудях. Але третій андрофаг вже розігнав свого коня і майнув через віз. В руках у нього була довга палиця, на кінці якої була прикріплена довга загострена на кінці кістка. Атей встиг вистрілити, але людожер підставив свій дерев’яний щит, і стріла вп’ялася у його край. Хлопець схопив Щит Таргітая — удар кінських копит вибив його з рук. Андрофаг опинився за спиною Атея. Скіф підскочив — прямо перед собою він побачив піднесену догори зброю людожера. Ще мить, і кістка розпорола б груди Атея. Раптом Орія кинулася між ним і вершником.

— Ні!!! — закричав Атей. Зблиснула кістка, і дівчина покотилася по чорній землі, тримаючись за ліве плече з якого бризкали цівки крові. Атей кинувся до неї, але людожер щосили вдарив його щитом по голові. Хлопець знову впав на вкриту попелом землю. Андрофаг зіскочив з коня і стрибнув на нього. Нога у шкіряному чоботі (Атей намагався не думати, з якої шкіри були зроблені ці чоботи) наступила на горло хлопця. Атей відчув смердюче дихання і заплющив очі, готуючись до смерті.

Але він так і не дочекався останнього удару. Тягар, що тиснув на його горлянку, зник. Атей побачив, що андрофаг повільно падає, прохромлений наскрізь мечем Доброгаста.

Атей підвівся на ноги — тепер він бачив все, що відбувалося навколо, немов через густий туман. Він нічого не чув. Велемир піший бився із чотирма вершниками-андрофагами, які крутилися навколо, Доброгаст щось наказував своїм воїнам. Навколо табору неслися навіжені коні без вершників. Вціліли вершники відступили — піші андрофаги скупчилися натовпом навколо возів антів, але поки що не наважувалися піти на приступ. Не наважуючись атакувати бойовий табір антів у лоб, вершники андрофагів із гиканням та свистом закружляли навколо нього, охопивши широким кільцем. На повному галопі вони осипали табір хмарами стріл. Час від часу один за одним падали поцілені стрілами анти.

Атей озирнувся назад — Орія лежала, тримаючись обома руками за ліве плече, з якого струменіла кров, і ледь хапала ротом повітря. Все навколо знову вибухнуло звуками — галасом воїнів, свистом стріл та хропінням коней.