— Це знак Зберігачів, — майже нечутно прошепотів Сагір і підкинув фібулу під стелю. Грифон підхопився і, легко сплеснувши крилами, звівся під стелю. Фібула впала посередині печери, загубившись серед великої купи золота. Грифони з клекотінням кинулися туди. Райдужне сяйво зникло.

Три срібних злитка викотилися під ноги Сагіра.

— Коли грифони знайдуть фібулу, вони вб’ють нас! — прохрипів Сагір і схопив тяжкий злиток. Орія і Атей підхопили ще два злитки і кинулися бігти до сходин.

Злиток був дуже тяжким. Атей ледь втримував холодний і слизький метал, притискуючи злиток до грудей. Сагір підштовхнув його в спину, і хлопець, чіпляючись за золоті сокири, наконечники стріл, шкатулки та перегорнуті відкриті скрині, з яких сипалися безперервним потоком золоті монети, побіг вперед.

Йому здавалося, що вони бігли цілу вічність.

Ось, нарешті, і сходини, що вели до виходу з Печери Грифонів. Першою, тяжко дихаючи, бігла Орія. Не озираючись, вона вскочила на сходини й побігла на гору. За нею вихопився Атей. Хлопець боявся озирнутися, йому здавалося, що розлючені грифони вже несуться за ними. Тяжкі краплі поту вкрили обличчя. Атей, ледь не випустивши злиток, витер очі рукою.

— Швидше, швидше! — вже на повний голос кричав позаду Сагір.

Атею здавалося, що ці сходи ніколи не закінчаться. Аж ось, нарешті, він видерся на виступ. Попереду чорнів тунель. Раптом позаду почувся пронизливий моторошний звук, в якому дивно поєднувалися орлиний клекіт та лев’яче ревіння.

Атей не витримав і озирнувся — плескаючи крилами, під стелю підіймався великий грифон, у його дзьобі блимнув золотий вогник.

— Нагору! — штовхнув закляклого хлопця Сагір.

Позаду почулося ревіння, від якого, як здалося Атею, захиталися стіни печери….

…Коли Атей, захлинаючись від бігу, нарешті видряпався на поверхню, сонце вже зависло над обрієм. Орія, впустивши злиток срібла, сиділа на піску, захлинаючись від кашлю. Атей випустив із заслаблих рук злиток і впав на коліна. Хлопцю здавалося, що його серце ось-ось розірветься. Він, немов викинута на берег риба, натужно ловив ротом повітря, намагаючись увібрати у легені хоч трохи прохолодного вечірнього повітря.

Відразу за хлопцем з тунелю вибіг Сагір. За його спиною наростали пронизливий свист і люте ревіння.

Не вагаючись ні хвилини, Сагір підбіг до каміння біля входу до Печери Грифонів і схопився за списи, які стирчали з-під брил. Зчепивши зуби, він спробував перекинути каміння на вхід. По його обличчю текли струмені поту. Атей кинувся до нього і теж підхопив списи. Удвох вони змогли зсунути кам’яну брилу. Камені з гуркотінням посипалися, закриваючи вхід до печери.

Почулося тривожне іржання. Атей побачив, що їх коні, прив’язані до сухого стовбура покрученого дерева, оскаженіло б’ють копитами, намагаючись звільнитися й втекти.

Каміння, що закривало вхід, здригнулося від могутнього удару зсередини. Було зрозуміло, що грифони невдовзі вирвуться назовні.

Сагір, Орія та Атей, схопивши злитки, кинулися до своїх коней. Сагір запхав злитки у шкіряні торби і, ледь стримуючи свого коня, перекинув їх через сідло. Не встиг Атей відв’язати свого коня, як той зірвався в галоп. Хлопець вчепився руками у жорстку гриву і, пробігши декілька кроків, підстрибнув і опинився в сідлі. Кінь піднявся на дибки, заіржав і стрілою понісся по випаленій землі. Атей ледь втримався у сідлі. Хлопець вигукнув скіфський бойовий клич, перехилився з сідла і підхопив із землі довгий спис.

Він вирвався живим із Печери Грифонів, і у нього була зброя!…

…Коли каміння, що закривало вхід до печери, розсипалося під ударами грифонів, троє вершників вже мчали якомога далі від печери, і білі кістки, що потрапляли під копита їх коней, розсипалися на порох, здіймаючи у небо білу куряву…

І знову Атею довелося гнати чвалом свого коня, рятуючись від несамовитого переслідування. Тільки на цей раз переслідували його не вершники.

Місяць ще не був повним, але його бліде світло вже заливало рівнину, якою стрімголов неслися троє вершників. Атей не чув за собою ні галасу переслідувачів, ні глухого дріботіння копит стрімких ворожих коней. Але ще ніколи, рятуючись від погоні, не відчував Атей такого жаху. Йому здавалося, що сама смерть дихає йому у спину, невідступно наближаючись, і жоден кінь не зможе втекти від неї.

Сагір, кінь якого був обтяжений вагою срібних злитків, помітно відставав. Атей краєм ока помітив, що брат шмагає свого коня канчуком, але вже не може прискорити його біг. Атей озирнувся назад і здригнувся — на тлі місяця він ясно побачив чорні обриси грифонів. І їх зловісні тіні швидко наближалися.

— Прямуйте на пагорб, до Кола Зберігачів! — почув Атей крик Сагіра.

Хлопець згадав, що коли вони прямували до Печери Грифонів, то Сагір показав велике коло, викладене з кам’яних цеглин.

До пагорбу залишалося не більше десяти летів стріли, але їх коні вже захлиналися від скаженої гонитви, а грифони швидко наближалися.

Атей щосили хлюснув свого коня тупим кінцем списа.

Ось і пагорб.

Атей вже чув за собою жорсткий тріск крил грифонів. Раптом тінь накрила Сагіра. Грифон стрімко, немов стріла, впав із нічного неба на нього. Атей скрикнув від розпачу. Сагір, підхопивши торби зі сріблом, встиг зіскочити зі свого коня і покотився по землі. Могутні лапи грифона схопили тварину, яка залишилася без вершника, і Атей побачив, що грифон підхопився у небо. Хлопець закричав і щосили метнув спис у лев’ячий тулуб. Спис тільки подряпав лапу грифона, але той випустив із пазурів коня. Кінь покотився по густій траві, але Атей його вже не бачив — попереду біліли камені рятівного Кола Зберігачів.

В ньому вже знаходилася Орія.

— Швидше, сюди! — кричала вона, простягаючи до хлопця руки. Атей відчув, як хвиля гарячого повітря вдарила його в спину. Хлопець не витримав і озирнувся — грифон вже завис над ним. Лапи з гострими пазурами ось-ось мали вчепитися в плечі Атея. Від божевільного жаху кінь хлопця зробив відчайдушний стрибок, перетнувши межі Кола Зберігачів. Грифон, немовби відкинутий незримою стіною, з пронизливим клекотом сахнувся назад. Атей зістрибнув з коня і повис на повіддях, зупиняючи його шалений біг.

За мить у середині Кола опинився й Сагір. Зграя грифонів ще деякий час кружляла навколо пагорбу, але жодна істота так і не змогла перетнути його межі. Коли на обрії заграло світло світанку, грифони щезли, немовби розчинилися у залишках темряви…

Скелястий берег звисав гострим виступом над рікою. Дерева щільним колом оточували невелике кам’яне плато. Сагір, Атей і Орія дісталися до нього, коли сонце променіло в зеніті. День був напрочуд спекотний. Серед дерев вони знайшли невелику криницю, старанно обкладену товстими дубовими зрубами. Чекаючи, поки коні трохи остигнуть і можна буде їх напоїти, Атей і Орія вийшли на берег. На кам’яному грунті Атей помітив відбитки чотирьох кінських копит. Він здивовано присів біля них і торкнувся пальцями гарячого каменю.

— Це таємне святилище Таргітая. Саме з цього місця він споглядав за усім скіфським степом. І саме з цього місця він зміг стрибнути за обрій… Але у нас зараз обмаль часу. І у нас зараз багато роботи.

Сагір показав місце, де знаходилося майстерно зроблене сховище. З глибокої ями вони витягли великий казан, ковальські прилади й декілька шкіряних лантухів з вугіллям, три луки зі згорнутими тятивами і три горити. Кінці кожного луку були прикрашені майстерно зробленими зі срібла фігурками яструбів. Горити теж прикрашали срібні пластини з виритуваними зображеннями яструбів. Поки Сагір встановлював казан та облаштовував невеличку ковальську майстерню, Атей та Орія розійшлися по діброві, збираючи сухе гілля.

Невдовзі під казаном вже палало полум’я, від розпеченого вугілля несло жаром. Атей підганяв повітря міхами, згадуючи такі вже, здавалося, давні часи роботи в батьковій майстерні.