Пси-вбивці, захарчавши, кинулися на Атея і Орію. Атей виставив перед собою Щит Таргітая, готуючись прийняти свій останній бій.

В ту ж мить над його головою засвистіли стріли. Десяток псів-вбивць впали на землю, прохромлені довгими стрілами. Решта кинулася врозтіч, миттєво зникнувши поміж очеретом…

Атей і Орія застигли, ще не вірячи у свій несподіваний порятунок.

— Давайте сюди, болотяні потвори можуть повернутися! — почувся крик за їх спинами.

Атей озирнувся. Позаду, зовсім недалеко від берега, гойдався на хвилях великий довгий човен із широкими бортами. У човні знаходилося більше двох десятків широкоплечих кремезних воїнів. Вони були одягнуті в широкі полотняні штани, заправлені в низькі шкіряні чоботи й широкі полотняні білі сорочки, підперезані широкими чересами, на яких висіли довгі мечі. Воїни були з русявими бородами й довгими вусами. У деяких були довгі чуприни — чуби.

— Не гайте часу — давайте сюди, у байдак! — закричав один з воїнів. Голова його була поголена, і тільки довгий чуб звисав на широкі груди.

Атей підштовхнув Орію, яка заклякла на місці, і швидко пішов за нею, озираючись на зловісні очеретяні хащі.

Увійшовши у воду майже по груди, Атей і Орія забралися, підхоплені дужими руками, у човен.

Весла разом сплеснули о хвилі, і човен понісся стрілою по течії Великої ріки…

— Ми воїни-анти, — розповідав воїн із довгим чубом, поки човен летів, гойдаючись на хвилях Борисфену, — мене звуть Доброгаст.

— Я чув про ваш народ, — промовив Атей, який почувався у товаристві веселих і дужих воїнів, немов у колі побратимів.

— А хто ж не чув про нас!? — щиро здивувався воїн. Більше ми любимо воювати у човнах — безліч річок пронизує Великий Степ, і ми звикли мандрувати ними на своїх байдарках, як ви, скіфи, по степу на своїх спритних конях. Ми вирощуємо хліб і розводимо бджіл. Поселення наші розкидані скрізь, але здебільшого вздовж річок та у перелісках. Ми побратими скіфів, і чимало наших воїнів увійшло до братства Срібного Яструба. Вождь Отан попрохав нас слідкувати за тим, що робиться вздовж берегів Борисфену — від місця, де знаходиться Могила Анахарсія, і до долини, де річка Сірої Вовчиці впадає в Борисфен. Пси-вбивці — наші закляті вороги, ми давно помітили, як ви тікаєте на конях вздовж берега і як болотяні пси біжать по ваших слідах.

— Ми вдячні вам за порятунок, — промовив Атей, — але нам якнайшвидше треба потрапити до Сірої Вовчиці.

— Не переймайся, друже, — посміхнувся Доброгаст, — думаю, що ви поспішаєте встигнути до початку двобою між воїном Срібного Яструба та воїном готсько-аланського союза. Ми якраз прямуємо до річки Сірої Вовчиці, ось і станемо для вас в нагоді…

…Човен антів стрімко летів по хвилях Борисфену. Атей навіть примружив очі — сонячні відблиски яскравими плямами коливались на воді і миттєво розліталися дзвінкими бризками від дружних ударів веслярів. Човен швидко відплив від берега. Декілька зелених стріл, щоправда, вилетіли з очеретяних хащів і вп’ялися в дерев’яний борт, ще декілька, не долетівши до човна, зникли у річкових хвилях. Здавалося, небезпека остаточно залишилася позаду, і тепер вже ніщо не могло завадити Атею та Орії дістатися до рівнини Сірої Вовчиці та передати Сагіру Щит Таргітая. Антські воїни здавалися міцними й звиклими до військових виправ. Їх засмаглі обличчя були спокійними, а очі пильно вдивлялися навкруги.

Атей чимало чув розповідей про антів — скіфи, які звикли воювати на суходолі і переважно кінними загонами, з повагою ставилися до антських воїнів. Анти могли долати на своїх швидких човнах чималі відстані за короткий час, несподівано висаджуватися на берег, застаючи своїх ворогів зненацька, могли годинами сидіти під водою, дихаючи через пусті стеблини очерету, а потім, перечекавши, поки вороги підуть геть, блискавично напасти, з’явившись з-під води, немов річкові демони. Вважалися анти також і неперевершеними бійцями в пішому строю: зібравшись у могутні, немов мури, лави, вони відчайдушно атакували ворогів. Анти вважали, що найкращим подарунком для воїна є смерть у бою зі зброєю у руках, тому завжди билися до останнього.

— Зазвичай ми панцири не носимо, — розповідав Орії та Атею Доброгаст, — найміцнішим захистом для воїна є його дух, тому й до бою наші найкращі воїни виступають, показуючи ворогу зневагу до військового вбрання.

Атей давно вже помітив великий круглий оберіг, який висів на шиї антського провідника. Оберіг нагадував військову фібулу, але був трохи меншим за неї. Він був зроблений зі срібла, здавався дуже старовинним. Срібло вже давно почорніло, але складне плетиво його візерунку було схоже на візерунки, викарбувані на Щиті Таргітая. Посередині оберегу тьмяно блищала маленька фігурка яструба.

Доброгаст помітив прискіпливий погляд Атея і замовк. Хлопець опустив голову і міцніше обхопив руками Щит Таргітая.

— Як твоє ім’я, скіфе? — почув він запитання Доброгаста.

— Атей.

— Ти син коваля Аріанта?

— Так. Ти знаєш мого батька? — здивувався хлопець.

— Так, ми разом з ним воювали у…

Але Доброгаст не встиг сказати, де він воював разом з ковалем Аріантом.

— Драккари[30] данів! — почувся крик антського воїна, який стояв на носу човна.

Дани іноді запливали на своїх високих човнах із зображеннями драконів та грізних північних богів у води Борисфену. Вони торгували і досить часто грабували кораблі, що зустрічалися їм по дорозі. Тепер прийшлося і Атею побачити їх на власні очі…

…Три драккари швидко наближалися. Один йшов прямо на човен антів, а два інших наближалися, затискуючи його з обох боків, немов у лещатах. Гострі носи човнів з різьбленими головами драконів хижо розсікали хвилі. Вздовж бортів пінилися білі буруни. Воїни у рогатих шоломах вже скупчилися на бортах, готуючись до абордажу. Їх зброя — довгі мечі та бойові сокири — грізно зблискувала на сонці. Декілька списів майнули чорними тінями у повітрі і вп’ялися у борт і ніс антського човна.

Доброгаст нахилив голову і грізно зблиснув очима з-під кошлатих брів. Драккари йшли набагато швидше, ніж човен антів.

— У плавні! — крикнув антський ватажок веслярам і кормчому. Весла дружно вдарили по воді, і човен антів почав спритно розвертатися, прямуючи до зелених очеретяних хащ. Бойові човни данів були великі, і кількість воїнів на них була в декілька разів більше, ніж антів, але драккари значною мірою поступалися човну антів у швідкості. Поки анти розвертали свій човен, ціла хмара стріл здійнялася з драккарів, але анти встигли прикритися щитами, захищаючи себе і веслярів.

Атей теж кинувся на борт, виставивши перед собою Щит Таргітая. За спиною він чув тяжке дихання Орії, яка вчепилася у його плече.

Тепер дани щосили налягли на весла, намагаючись наздогнати антів та відрізати їх від берега. Тільки тепер Атей помітив невеличкий, майже непомітний прохід, який відкривався у суцільній стіні очерету. Здавалося, що анти встигають дістатися до цього проходу. Раптом з борту драккара, який опинився найближче, у повітря зметнулося більше десятка гаків, прив’язаних до довгих цупких мотузок. За мить гаки вже стирчали у бортах човна. Атей встиг відбити один гак Щитом, але другий зачепився за верхній край Щита. Хлопець відчув сильний поштовх і ледь не полетів у воду, ледве втримавшися на ногах. Атей вчепився у Щит обома руками, впавши грудьми на край борта. Орія вхопила Атея за плечі, але хлопець відчував, що ще мить — і він не зможе втримати Щит Таргітая.

Раптом у повітрі зблиснуло лезо меча, яке розрубало мотузку, до якої був прив’язаний гак. Атей не втримався на ногах і впав на дно човна.

— Захищай Щит Таргітая! — почув хлопець над головою гучний голос Доброгаста. Над головою антського ватажка майнула стріла, але ант встиг перехопити її рукою і відкинути у бік.

Тим часом човен антів закрутився на місці. Анти намагалися обрубати гаки своїми мечами, але дани не припиняли стріляти з луків, і декілька антів, які намагалися звільнити човен, полетіли у воду, поцілені ворожими стрілами. Драккар швидко наблизився і дани скупчилися на борту, готуючись стрибати на човен антів.