Американці та росіяни так само синхронно опустили зброю.

— Ви не знали, партнере? — Борн подивився на Шульгу.

— Ні, — прозвучало це щиро і чесно. — Подумати навіть не міг.

— Покінчимо з цим тепер. Відчиніть нам багажник.

Шульга рушив до своєї машини. За ним невеличким гуртом посунули Нікодімов із Докучаєвим та Борн із Хаммером. Галя залишилася стояти на місці, до неї підійшли Кошовий із Моругою, а Бурт поквапився за всіма іншими. Йому стало не менш цікаво глянути, нарешті, на знаменитий зошит, заради якого люди готові викрадати жінок і стріляти одне в одного.

Відчинений багажник нагадував бездонну пащу хижої тварюки. Шульга ступив убік, жестом показуючи всім бажаючим — нутрощі багажника до їхніх послуг. Докучаєв нахилився до нього першим, та Хаммер раптом відштовхнув його. Нікодімов негайно наставив на американця зброю.

І тут втрутився Славко Бурт.

Користаючись із того, що на нього ніхто не звертає уваги, він спритно вдарив ефесбешника по руці, а коли револьвер випав із правиці на землю, міліцейським прийомом завернув йому руку за спину. Всі почули, як хруснув суглоб.

Шульга не чекав від себе подібного вчинку — щойно Борн лапнув свого пістолета, як він налетів на американця, штовхнув, притис до боку «Шкоди», навалився всім тілом. Випручатися від нього тренованому Борнові було завиграшки, але зупинив його близький до розпачу крик Бурта:

— Люди ви чи ні, туди вашу маму! Правда — наче подуріли всі разом! Не треба нам цей дурний зошит, але трупів ваших так само не треба! Все?

— Пус-сти-и, — хрипів Нікодімов. — Пус-с-сти-и-и…

— Досить, — Докучаєв миролюбно поклав руку на Славкове плече. — Пускай його. Ми справді не так себе поводимо, показилися.

Звільнений із лещат Буртового захвату Нікодімов, кривлячись від болю, нахилився за револьвером. Та Докучаєв сам відкинув зброю носаком під машину. Тим часом Джейсон Борн, якого відпустив Шульга, приводив до ладу свій костюм. Хаммер мовчки заховав плаский пістолет ззаду за пасок штанів.

— Досить, — повторив Докучаєв. — Нехай той, хто ховав, дістане те, що заховав, і покаже нам. Тримаючи в своїх руках. А ми всі спокійно будемо дивитися. Згода?

Заперечень не було, і Галина, покопирсавшись у надрах багажника, переможно продемонструвала всім присутнім прямокутний конверт із цупкого жовтого паперу. Чоловіки завмерли, ніби очікуючи, що жінка зараз жестом фокусника вийме звідти або великого кролика, або маленького слоника.

Галина зачинила багажник, розірвала конверт, узяла його за краї й витрусила звичайнісінький старий не надто грубий зошит у клейончастій палітурці. Жінка розгорнула першу сторінку і зробила крок назад.

Першої миті нічого не відбулося.

Але за кілька секунд спочатку верхня, а за нею — решта сторінок почали повільно скручуватися трубочкою, темнішати, потім з’явився тоненький димок, і не встигли глядачі отямитися, як зошит охопив вогонь.

— Отак, — спокійно промовила Галя, не чекаючи, поки її запитають, як це сталося. — В мене приятелька працює в одному дослідницькому інституті, щось там із хімією пов’язано. Вона обробила аркуші на моє прохання в темній кімнаті спеціальною речовиною. Назви я так само не скажу, бо далека від хімії. Мені головне — ефект: на прямому сонячному світлі папір починає горіти. Бачите, не обдурила подруга. Реакція відбулася. І проблема вирішена. Для всіх. Хіба не так?

Джейсон Борн і Майк Хаммер, Докучаєв із Ванею Нікодімовим, Ігор Шульга, Михайло Кошовий, Антон Моруга і Славко Бурт — вісім пар чоловічих очей розгублено дивилися на купку попелу, яка утворилася на поверхні багажника менш ніж за хвилину.

Вітерець здмухнув купку на землю просто Галині під ноги. Вона, ніби ставлячи крапку в усій цій історії, наступила на попіл ногою, перетворюючи його на порох.

Друга половина XIX і початок XX століття були відзначені масовою міграцією селян у Російській імперії. Поселялися вони у переважній більшості на її околицях: на Кавказі, у Середній Азії, Новоросії, Сибіру та на Далекому Сході.

Однією з найголовніших причин міграції українців була відсутність засобів до існування. В історичних архівах зберігаються тисячі прохань селян дозволити переселитися. У багатьох із них вказувалося бажане місце поселення. В інших — «будь-куди, де є вільні землі».

Переселення набрало широкого розмаху. На кінець XIX століття, згідно з даними першого всеросійського перепису населення, яким було охоплено всі куточки держави, поза межами 9 українських губерній проживало 5375000 українців. У Сибіру та на Далекому Сході — 223 тис. Основні місця їх поселення: Томська губернія — 99 тис., Тобольська — 38 тис., Приморська — 33 тис., Єнісейська — 21 тис., Амурська — 21 тис. Національність під час перепису 1897р. визначалася за рідною мовою.

З початком XX століття еміграція українських селян набуває ще більших розмірів. Сприяла цьому й офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, які фактично стимулювали переселенський рух. Згідно з цими законами, губернаторам наказувалось усіляко сприяти його успішному здійсненню. Це не означало, що держава взяла на себе турботи селян, які вирішили оселитися на необжитих просторах імперії, розбудовуючи і зміцнюючи її своєю тяжкою працею. Головне було в тому, що урядові кола чинили менше перешкод мігрантам, хоча законів дотримувалися далеко не завжди.

Про це свідчать самовільні переселення, що не припинялися й після прийняття цих законів. За вісім років рух так званих незаконних переселенців охопив 444604 чоловік, або трохи більше третини (37,1 %) загальної кількості мігрантів. Якщо порівняно з минулими роками частка самовольців і зменшилася, то не набагато. Українські селяни їхали сім'ями шукати вільних земель за типовими для них напрямками руху.

Пізніше причиною переселень стали насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х pp. і післявоєнного часу, депортації, евакуація підприємств і людей у воєнні роки, переселення за оргнабором тощо. Українці відіграли помітну роль у господарському освоєнні величезних і малозаселених просторів Росії.

Значна кількість українців опинилася в Росії через адміністративне перепідпорядкування територій, які раніше становили продовження основного етнічного масиву їхнього розселення.

На перші післявоєнні роки припадає початок нового етапу депортації українського населення. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947р. № 3214 виселенню на спецпоселення підлягали «родини учасників банд ОУН, посібники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини». Затвердженим у жовтні того року «Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР щодо перевезення спецпоселенців із західних областей УРСР» передбачалося виселити 75 тис. осіб.

Проте невдовзі Міністерство державної безпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тисяч. На початку 1950-х pp. чисельність «оунівців», виселених на спецпоселення, досягла 171,5 тис. осіб. Стосовно родин «оунівців», яким спочатку були визначені строки заслання, у квітні 1950 р… була прийнята спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР, де зазначалося, що вони «переселені у віддалені райони країни навічно».

Після закінчення війни в Україну до 1947 р. повернулося понад 1 млн осіб із числа українців, силоміць вивезених у роки окупації на примусові роботи до Німеччини. Майже 300 тис. із них одразу ж були відправлені нібито за державну зраду в східні райони СРСР.

З відомих причин доля українців на Далекому Сході та в Сибіру за радянських часів майже не вивчалася. Особливо це стосується їхнього суспільно-політичного та культурного життя. Від українського читача наполегливо намагалися приховати те, що з початком XX століття і особливо після 1917року хвилі національного відродження сягнули цих віддалених від України поселень, що було відгуком на підйом боротьби за свої права на рідних землях.