Від Доброхотова він почув багато цікавого. Виявляється, десь під кінець березня чи на початку квітня в місті з’явився нікому не відомий хлопець, який називав себе сином Рогожина. Сам Помийник особисто Спиридона не знав. Зате Дьоготь, давній друг убитого бандита, визнав — хлопець таки дійсно має спільні риси зі Спиркою.

— Виходить, Савка переховував Федора Рогожина?

— Не знаю, начальнику, ким він там себе називав. Дьоготь допоміг йому кудись залягти. Про їхні справи нічого не знаю. Савка нічого мені не говорив. Тільки коли оце ваші почали шмонати Тюмень, цього Федьку шукати, Дьоготь мені звелів його з міста вивезти. Ну, і…

— Давай, давай, не телися. Уже почав — так не мовчи, — поквапив його Соболь.

Далі історія вийшла зовсім уже ідіотська. Найсмішніше — подібної дурні в практиці не лише начальника розшуку, а будь-якого, навіть зеленого й недосвідченого опера, траплялося дуже багато. Іноді ламаєш голову, дошукуєшся можливих причин, чому терпилі голову сокирою розкололи, ножиком живота до самого пупа розпанахали чи нею обойму в голову розрядили. А причина — ось вона, на поверхні. І така проста, ну прямо сміх і гріх.

За словами Доброхотова, десь на виході з Тюмені, на околиці, Рогожин, пацан натуральний, який зони не нюхав, почав його, злодія зі стажем, підором називати. З чого все почалося, тепер уже не так важливо. Пелена люті заступила Прошчині очі, він схопився за фінку… Отямився вже верхи на неживому Федьчиному тілі. Скільки разів ударив його ножем, не пам’ятає. Зате точно знає — наглухо цього підора замочив.

— Де ж ти трупа подів?

— Закопав… Покажу, де… Там, на околиці, звалище недалеко…

— Чому досі мовчав?

— Думав — обійдеться. Але він Дьогтеві якийсь сигнал не подав чи що. Той мене почав трусити, я в незізнанку… Час іде, я відчуваю — не вірить мені Дьоготь, щось задумав. Ну, я так само ноги зробив, від гріха… Тільки знайдуть вони мене…

— Значить, ти перелякався?

— А то! Я, начальнику, тобі допоможу. Покажу, де трупа закопав. Ти справу закриєш. Але я тобі головного не сказав: це самооборона. Федька чи хто він там перший на мене кинувся. Так само з фінарем… Ти ж можеш зворотного не доводити. Тобі навряд чи зумисне вбивство тут чимось допоможе. Рогожин тобі важливіший, а я на самообороні стоятиму, наче хуй в новобранця. То як?

Труп Рогожина справді був для Соболя важливішим, ніж вирішення проблеми, за якою статтею посадити таку нікчемну істоту, як Проня-Помийник. Тому вирішили — хай буде самооборона.

Не до Дьогтя йому було. І не до придурка Проні Доброхотова.

Оглядати тіло Рогожина підполковник виїхав сам, на хату Дьогтя послав людей, хоча був певен: Савка почує, коли смаженим запахне, і підірветься, адреси не лишить. До речі, так і вийшло, коли він повернувся з місця поховання вбитого.

Труп справді відкопали на тому місці, де вказав убивця. Правда, викопували досить легко. Оскільки труп був заритий поруч зі звалищем, тутешні собаки встигли попорпатися в могилі і обгризти обличчя покійника так, що його не можна було впізнати. Інші частини тіла лишилися цілими, не особливо пошкоджений і одяг, окрім дванадцяти ножових поранень на животі та грудях, ясна річ. Але ніхто, в тому числі Соболь, не знав жодних інших прикмет Федора Рогожина. Окрім тієї єдиної — разючої зовнішньої схожості зі своїм батьком.

Перед начальником карного розшуку на землі лежала людина без документів і без обличчя.

Експертиза підтвердила — тіло лежить у землі від восьми до десяти діб. Це збігалося зі свідченнями Доброхотова. Лишилося оформити все документально й повідомити в Данилівку: нехай Гармаш і його гості згортаються. Пошуки Федора Рогожина відміняються, зниклих людей без них шукатимуть.

Тут він не встиг. Виявляється, саме нині вранці хлопці вирушили в тайгу. Посилати за ними когось, аби завертав? А чи є в цьому потреба? Соболь знову пригадав себе в їхньому віці. Вчорашнім фронтовикам, та ще й розвідникам нудно, їм хочеться не те щоб війни, а її ілюзії. Власне, не повторення війни, з жертвами та кров’ю, а чогось такого… Сам Соболь майже тридцять років тому відчував подібне, але і тоді, і тепер пояснити свої відчуття, те, що творилося в душі, не міг.

Словом, хочеться ясності й чіткості у стосунках зі світом. Хочеться лінії фронту, за якою — ворог, а по цей бік її — лише друзі.

Тому нічого не станеться, якщо Гармаш із однополчанами поблукають тайгою. Нікого й нічого вони вже не знайдуть. Коли їм набридне гратися в скаутів — повернуться.

Так і буде.

У понеділок, попри всі сподівання начальника розшуку, історія з Рогожиним не скінчилася. Соболя знову викликали на службу з самого ранку, і він тішив себе думкою, що хоча б за неділю встиг відіспатися з почуттям виконаного обов’язку.

Біля зачинених дверей кабінету на стільчику сидів чоловік середніх років у формі майора держбезпеки. Соболь мимоволі відзначив: гість десь схуднув, бо форма трошки висіла на ньому. Це чомусь зродило всередині бурю протесту — бач, сволота, сидять у своїх кабінетах, усе ворогів придумують, жеруть свої пайки, жиріють, а як побігати доводиться, форма увесь вигляд втрачає.

Зовнішність у майора виявилась аж надто звичайною, а вік — непевним. Хіба що вирізнялися блакитні очі. Вони теж роздратували начальника розшуку: сіра миша цей чоловічок, а бабам, мабуть, подобається, банькатенький.

— Слухаю вас, товаришу майор, — тримався Клим Соболь офіційно і сухо.

Гість підвівся не відразу, як побачив міліцейського підполковника. Таку поведінку собі дозволяють не просто офіцери МДБ, а ті, в кого є якісь особливі повноваження. Соболь бачив майора менше хвилини, а вже мав принаймні три причини, щоб вороже ставитися до понеділкового візиту.

— Майор Кольцов! — гість козирнув, показав документи. Соболь потримав їх у руці, прочитав, що звати цього Кольцова Павлом Андрійовичем, звірив фото з оригіналом, для чогось уважно вивчив печатку, лише тоді повернув їх майору, кивком запросив до кабінету. Поводити себе вирішив і далі офіційно.

— Слухаю вас, — повторив Соболь.

— Я у справі Федора Рогожина, — блакитні очі майора Кольцова не виражали жодних емоцій. — Ми забираємо її до себе. Разом із підозрюваним.

— У вас є відповідний наказ?

— Будь ласка! — гість розкрив планшетку, витягнув аркуш паперу, передав його Соболю. Прочитавши видрукуваний на машинці текст наказу і впізнавши підпис, він роздратовано кинув:

— І що означає оце ваше «забезпечити супровід»?

— Ви повинні потурбуватися про конвой.

— Кого охороняти? Проню-Помийника?

— Хто він у вас там, я не знаю. Конвой для убивці Рогожина, — майор Кольцов тримався впевнено і незворушно.

— Від кого його охороняти?

— А це, підполковнику, державна таємниця. Яка вас не стосується.

Соболь відчув палахкотіння на щоках.

— Ви в моєму кабінеті, майоре. І прийшли до мене просити допомоги. Саме допомоги, майоре. Начальник карного розшуку не повинен виконувати наказів майора, нехай він…

— Обережно, товаришу підполковник, — у голосі гостя почулися миролюбні інтонації. — Я так само виконую наказ, і він забороняє мені розголошувати деякі відомості. Розумію, це вас ображає. Тому скажу так: Федір Рогожин — шпигун іноземної держави, — брови Соболя мимоволі стрибнули догори, він уже збирався розпитувати майора далі, але той застережливо підніс руку долонею вперед: — І все. Навіть повідомивши вам це, я вже перевищив свої повноваження. Він зрадив іще під час війни, перебіг до німців восени сорок першого. Тепер, за нашими відомостями, закинутий на радянську територію для виконання важливого завдання. І так виходить, що цей ваш Помийник чи як його там міг убити Рогожина просто так, через збіг обставин, а міг виконувати чиєсь завдання. Тепер розумієте, чому я поспішаю і взагалі чому така секретність?

— Не смішіть людей, товаришу майор. Проня Доброхотов — іноземний шпигун? Я швидше повірю, що маршал Тухачевський…