— Виходить, Гармаш, — дівчина ще не наважувалася назвати того вусаня з фотографії своїм дідусем, — підставив свою?..

— Навряд чи ви можете засуджувати його, Галю, — похитав головою пан Кость. — Думаю, Павло діяв за законами парадоксальної логіки: навряд чи ті, хто полював за зошитом, припустять, що Гармаш довірить таємницю дружині чи, Боже збав, дитині. Але водночас навряд чи хтось міг би на секунду припустити, що він свідомо наражатиме на небезпеку когось із нас, віддаючи записи на зберігання в інші руки. Ми — Павло, Дмитро, Юрко і я — збиралися розділити записи на чотири частини…

— Розірвати зошит?

— Так точно. Розірвати його і тримати кожен свою частину в себе. Адже ніхто не знав, що буде з країною далі. Ми мали ідею, мали змогу дістатися до золота, але не знали, як тим скарбом правильно розпорядитися. Розумієте, надто швидко вся історія випливла. Власне, той, хто видав нашу таємницю, лише виторговував собі життя. Про наші плани він зовсім не знав, говорив лише про скарби. Ну, і почалося…

— Виходить, ви не встигли розділити… розірвати зошит?

— Не встигли. Спочатку всі розбіглися по країні. Юрко — той узагалі загубився на сибірських просторах, а ми повернулися на Україну і вже тут розійшлися. Потім, коли вороги напали на слід Гармаша, він довго морочив їм голову. На той час він, аби ви знали, вже встиг стати в Чернігівському краю кращим мисливцем за бандитами. Належав, коли хочете, до категорії недоторканих. За нього попервах було кому заступитися навіть у ті часи. Та згодом Павло гостро відчув небезпеку, ми зустрілися, домовилися про подальші дії. Факт зустрічі приховати від тих, хто йшов нашими слідами, я так собі думаю, не вдалося — ті, хто полював за зошитом, почали рішучі дії. В результаті Павла ми втратили. Але оскільки про нашу зустріч знали, то й вирішили: таємницю зберігає хтось із нас трьох. Тут уже довго переховуватися не вийшло — на початку п’ятдесят першого року ми опинилися в сусідніх камерах, почалися допити. Тоді, знаєте, не дуже дошукувалися причини, аби посадити. Знаєте, що врятувало? Ті, хто полював за Павловими записами, самі не були всесильними. А розкрити таємницю ще комусь означало поставити під удар себе: носіїв подібної інформації негайно накажуть знищити. І не буде ніякого «золотого дна». Потім почалися кадрові перестановки в МДБ, потім Сталін помер, амністія спочатку злочинцям, потім — ворогам народу, далі Хрущов свою доповідь прочитав, ну, про це тепер не лише «Огоньок» пише.

— Я в курсі.

— Словом, ситуація така склалася, що не до нас із нашими скарбами. Навіть більше скажу: ті, хто нашу справу переглядав, реготали. За що тільки, мовляв, посіпаки ворога народу Берії людей не саджали. Вже не знали, яку казку придумати. Нам усе це на руку. Правда, вирішили поки не світитися, а раз зошит у Павлової вдови зберігся, хай далі в неї буде. Далі, — пан Кость зітхнув, — сталося те, що ми мусили передбачити, але так само не врахували. Прізвище вашого діда… того, кого ви знали, як вашого діда — Хоменко?

— Я ж вам казала.

— Ольга, Павлова вдова, ваша бабуся, дуже перелякалася. Не скажу тепер, знала вона чи ні про наш арешт. Але й без того вбивство чоловіка та ще зошит, який він їй залишив із відповідними інструкціями, налякали жінку, а вона була ще молодою, гарною… Відбула півроку по смерті Гармаша, зібралася, дитину на руки — і до своїх батьків, на Полтавщину. Вдруге взяла шлюб поспіхом, аби тільки швидше прізвище змінити. Оксану, вашу маму, так само не Павлівною записала, а Василівною. Ось вам, Галю, і вся біографія. Де ж нам було шукати сліди Пашиної родини?

— То, виходить, ми випадково зустрілися?

— Не зовсім, — пан Кость хитро посміхнувся. — Нікого з наших уже нема, я один іще доживаю. Не дивіться так на мене, всі своєю смертю померли. Тоді, коли Хрущов прийшов, а потім Брежнєв, про ту історію зі скарбами забули всі. Але, — не ховаючи посмішки, він підніс вказівного пальця догори, — я при першій-ліпшій можливості наводив довідки про Павлову вдову. Навіть писав Валентині Леонтьєвій, знаєте, така була програма по телевізору, «Від усієї душі» називалася? Там коли хтось губився, його друзі чи родичі через десятиліття шукали, потім перед усім народом знайдені обіймалися, плакали, ну, таке все. Тільки історію я неоковирну придумав: любив дівчину, вона за друга заміж вийшла, потім друг загинув, кохана зникла, оце шукаю. Мені навіть відповідь на бланку прийшла, я мамі вашій показував: таких, як ви, пишуть, дядьку, в Радянському Союзі багато. Спробуйте через офіційні установи пошукати вашу давню любов. Але це так, деталі, — посмішка його стала вже зовсім переможною. — Оце трошки менше року тому нарешті знайшов могилу Ольги на сільському цвинтарі під Кременчуком. Донька її, казали, в Пирятин перебралася, чоловік звідти. Лишалося прізвище вирахувати, ну, і тут ми з вами, Галю Чубук, запізналися. Ось тепер, — пан Кость полегшено зітхнув і прибрав посмішку, — точно все. Коло, як кажуть, замкнулося. Казочці кінець.

— Гаразд, а зошит? З ним що?

— А нічого, — розвів руками пан Кость. — Жовто-блакитні прапори на майданах, Микола Куліш, Хвильовий і Стус дозволені, Тичина з Рильським — жертви сталінського тоталітаризму, студенти у вишиванках… Це, Галю, ще нічого не означає. Держава ще та лишилася, і поки що зарано йти з нашим золотом кудись до урядовців. Відразу в закрома Родіни посиплеться. Так що хай поки ще полежить, я вашій матері так і сказав. Його час, думаю, колись та прийде.

— Ви думаєте, — Галя сама злякалася свого чергового запитання, — думаєте, золото дотепер ніхто не знайшов?

— Його й не шукали. Інакше на тому місці вже місто-сад квітнуло б. Запасів там — дай Боже. Я ж цікавлюся періодично ситуацією в Західному Сибіру. Там, я собі думаю, ще досі з колчаківцями воюють, за повну перемогу Радянської Влади. В тамтешній тайзі, Галю, ані радянської, ані жодної іншої влади ніколи не було. Формально — так, а по суті — в тайги свої закони. І свої скарбниці.

Вони тоді ще довго говорили про всяке різне. Озираючись назад, Галя не могла згадати, коли б іще вона за один вечір випила стільки чаю з дешевим печивом «Привіт». Потім вона ще кілька разів приїздила до нього в гості. Просто так — їй раптом стало подобатися товариство старенького, але досить бадьорого чоловіка, який колись був бойовим побратимом її діда.

Справжнього діда.

Далі… Що ж далі… Спочатку студентське голодування, потім дівчина раптом охолола до всього цього, закохалася, завагітніла, зробила аборт, довго не могла зустрічатися з хлопцями. Потім — серпневий путч у Москві, проголошена незалежність України, потому — суцільна розгубленість, розхристаність, пустка та відсутність реальних перспектив для кожного при наявності глобальних перспектив для всіх громадян нової держави.

На цей період припало перше одруження Галини Чубук. Розлучилася вона через три роки: чоловік узяв кредит, бізнес прогорів, вони продали квартиру, переїхали до її батьків у Пирятин, і там чоловік почав безбожно квасити, аж поки не розгатив комусь порожньою пляшкою голову в генделику. За це його посадили, Галина навіть не збиралася шукати йому адвокатів. Просто подала на розлучення, процедура пройшла на диво швидко.

Краще жити від того не стало. Постійної роботи для дипломованого біолога в Пирятині не було, а тут іще мати злягла — звідки й узявся той рак крові. Згоріла швидко, менш як за рік. Аби поховати її, донька та батько продали єдину в хаті коштовність, золоті сережки. Відразу після того запив батько, який досі випивав лише на державні свята. В хаті все валилося, Галина перебивалася випадковими заробітками, майже щовечора плакала в подушку, намагаючись зрозуміти — за що, за що їй така кара небесна. Тут іще колишній чоловік відсидів своє, повернувся й почав періодично набиватися ночувати, свого даху над головою в нього не було. Галя гнала його, та вони на диво зійшлися з колишнім тестем, пили разом, батько дозволяв йому лишатися на ніч, скоро він і взагалі перебрався на постійне проживання. Правда, минуло два роки — і його знову посадили. Тепер уже надовго: підписався наркотики перевозити, попався з двома мішками коноплі в багажнику «Жигулів», завбачливо оформлених на нього. Але навіть це не потішило Галину. Сенс у житті вона втратила остаточно.