Голос цього майора здався Кохану неприродним. Хоча у вухах досі стояло ведмеже ревіння, він відзначив — вимова у нього аж надто правильна. Незважаючи на свою несподівану і вчасну появу, емдебешник відразу насторожив Дмитра.

За кілька років він бачив усяких чекістів, аби порівняти й переконатися: найбільше слід стерегтися не хамуватих лейтенантиків, а ось таких грамотних майорів та полковників із вищими освітами та знанням іноземних мов. Жваві й старанні служаки до, а особливо — під час війни, могли викрити шпигуна лише на тій підставі, що боєць чи молодший командир володіли німецькою. Особливо це проходило на початку, до літа сорок другого року включно, коли радянська армія відступала під ударами та контрударами німців. Потім, коли поразки змінилися частішими перемогами, активність мисливців за шпигунами дещо знизилася. Кохан кілька разів опинявся буквально на межі звинувачення в зраді. Рятувало тільки те, що він служив у фронтовій розвідці. Тому начальство, яке в деяких випадках менше піддавалося паніці, періодично пригальмовувало надмірну активність та пильність особістів.

Ну, і потім — Бригітта. Те, що вона опинилася в тюрмі й піде етапом у табори років на десять як іноземна шпигунка, цілком і повністю на совісті МДБ.

— Ти, я бачу, не дуже радієш…

— З чого? Звісно, я дякую, товаришу майор… Просто все дуже так… несподівано… Офіцер держбезпеки в тайзі, вночі, на болотах…

— Усе поясню пізніше, — майор штовхнув ногою розстріляного ведмедя, спробував навіть витерти брудні чоботи об його шерсть. — Я почув крики, звіряче ревіння і зробив те, що повинен був зробити. Шкуру з нього собі на згадку здирати не будеш?

Питання прозвучало несподівано, Кохан замість відповіді лише мовчки хитнув головою.

— Правильно. Не треба — шкура попсована. Ну, може, ходімо звідси? Тут не дуже зручне місце для розмови.

Перш, ніж піти, Кохан нахилився над ведмедем. Автоматна черга прошила його могутню тушу в двох місцях, але все ж таки вбили звіра кулі, послані в голову. Він торкнувся рукою роззявленої пащі — і ледь устиг висмикнути пальці. Щелепи зімкнулися в останній звірячій агонії.

— Здоровий, гад…

— Здоровий, — погодився майор, закинув речмішок на ліве плече, запитав: — Перекуримо?

— Перекуримо, — погодився Дмитро, раптом усвідомивши — саме цигарки йому зараз не вистачає. У речовому мішку майора знайшлася наполовину скурена пачка «Казбеку», дбайливо вкладена так, аби зберегти «міське» куриво від вологи. Припалили від піднесеної майором запальнички, після чого той повів розмову далі:

— Ти хто і звідки взявся? Ти випадково не з групи, яка кілька днів тому подалася ловити бандитів?

— Ти… ви звідки…

— Я все знаю. В мене робота така. Прізвище моє Кольцов, звуть Павло Андрійович. Після всього навряд чи нам треба бути на «ви». Головне — пам’ятати, в кого яке звання. Правильно?

— Так точно, — Дмитро не поспішав ставати струнко, але майор, здається, цього й не вимагав. До того ж сам він одягнений у цивільне. — Сержант Кохан.

— Колишній сержант?

— Чому — колишній?

— На військовій службі?

— Ніяк ні. Я, гм, приїхав у гості до однополчанина…

— Знаю я про всі ваші гості. Де Гармаш та інші?

Ноги Дмитра підкосилися проти його волі. Він узагалі дивувався, як вони його тримали під час розмови з майором після всіх сьогоднішніх пригод. Особливо — після бігу наввипередки з ведмедем. Ледве встигнувши притулитися спиною до кедра, аби не впасти, Кохан опустився на землю.

— Що таке? Поранений?

— Не знаю… Ніби ні, але чогось ноги не тримають. Ви… ти тут сам, більше нікого немає?

— Я, сержанте Кохан, виконую особливо важливе завдання державного значення. Тому без зайвих запитань. Усе, що можна, я без них скажу, — майор не поспішав сідати. — Так де зараз Гармаш і чому ти окремо від групи? Щось сталося?

— Ми бандитів знайшли, — в темряві Кольцов навряд чи бачив сумну посмішку Дмитра й точно не вловив його іронії. — Чи вони нас. Словом, хтось когось у тайзі надибав.

Кохан почав розповідь не відразу й говорив не все. Звісно, про пошуки золота він промовчав. Бо точно знав — іншої інформації в майора не повинно бути. Решта подій у його трактуванні виглядала так: провідник, який викликався вести добровольців на лови банди, виявився зрадником і привів їх у пастку. Навіщо бандити захопили їх і чому не вбили відразу, він не знає. Чи живі зараз Гармаш та інші, він так само не уявляє. Коротко і ясно.

— Отже, помилки немає і в цих місцях справді переховується Федір Рогожин? — спокійно перепитав майор Кольцов після того, як Дмитро закінчив розповідь.

— Так точно. Павло не вірив до останнього, бо надто вже неймовірні припущення…

— Можеш провести мене назад до тієї заїмки, де переховуються злочинці?

— Уже ніч. Я біг… Боюся збитися з дороги…

— Нічого. Я ж не збився. Не треба сидіти, час дорогий.

— Ти хочеш захопити всіх?

— А чому це тебе дивує? Нас двоє. У мене — автомат, тобі — ось, — майор витяг із мішка ТТ і простягнув Дмитрові. — Ти воював, розвідник, наскільки я знаю. Нас двоє, ми озброєні, можемо застати їх зненацька. Чи в тебе інший план?

Ламати голову над тим, звідки серед тайги раптом опинився майор МДБ і в чому суть отого самого завдання державної ваги, в Кохана не було ніяких сил. Зброя надала йому впевненості. Нехай він не любить емдебешників — але ж навряд чи майор тут по його, Дмитра Кохана, душу. Або по душі його бойових друзів. І потім, на фронті допомога дуже часто приходила з абсолютно несподіваного боку. Тому він підвівся, засунув пістолет у кишеню штанів і першим рушив у напрямку до річки.

Той, хто називав себе майором Кольцовим, поки що не збирався ліквідовувати цього хлопця. Російською той говорив із акцентом, який його батько й дід називали «південноросійським». Кольцов знав — ці люди називають себе українцями, та чомусь більше схилявся до визначення «малороси». Тут не було жодних спроб принизити одну націю перед іншою. Просто він у своєму першому, колишньому житті, звик саме так визначати представників малоросійської нації. Щоправда, так багато за один раз Кольцов їх ніколи не бачив. Тим більше не сподівався зустріти їхні великі поселення в Сибіру.

Дивно: виростаючи й виховуючись на американських вестернах і легендах про Дикий Захід, він, слов’янин за походженням і зовнішністю, поділяв американські переконання стосовно того, що загалом Сибір — це місце, де люди не можуть жити з доброї волі. Туди засилають в основному кримінальних злочинців, які поселяються в тайзі довічно поруч із бурими ведмедями. І він здивувався, коли побачив ціле поселення людей, котрі виїхали в тайгу добровільно. По суті, колонізували її. Щось схоже на історії підкорення Дикого Заходу, які Кольцов іще хлопчиком зачитував до дірок. Батько з часом навіть перестав підсовувати йому книжки російських класиків. Історична батьківщина почала цікавити його згодом.

Коли за це почали платити.

Між іншим, зробив висновок Кольцов, ці «малороси» — люди досить приємні й відверті, хоча наївні і трохи боязкі. Особливо коли доводиться спілкуватися зі співробітником МДБ, колишнього НКДБ, яке ще раніше називалося НКВС. Видно, свого часу червоні чекісти сильно утискали їх, раз вони перебралися аж сюди, в чужу для них глушину. Кольцов розумів їх: жили собі тихо, але безпечно. І тут — одне за одним: спочатку вбивства, потім — міліція, далі — лови бандитів, і нарешті — поява жахливого і всесильного МДБ в його, Кольцова, особі. Мабуть, через те язики в голови сільради та іншого данилівського начальства, включно зі смішним кругловидим дільничним, не трималися на припоні.

Правда, йому або не кажуть головної правди, або, що ймовірніше, її не всі знають. Рогожин шукає тут золото, причому одержимий цією ідеєю давно. А ось цей Павло Гармаш просто заскучав за військовими подвигами, занудився в мирний час, і через те вирішив спіймати Рогожина — чи теж долучився до гурту шукачів скарбів?