— Оце сказонув! — не втерпів Владик Хвостенко. — Не вмієш, то мовчав би краще!

Сергій високо підняв голову.

— А я сказав би інакше: хто б говорив, а хто б і помовчав! Ось, наприклад, Хвостенко… Чому? Та тому, що я хоч і не вмію до ладу сказати, який повинен бути товариш і друг, та зате я їх маю — і товаришів, і друзів! А Хвостенко не має жодного!.. Ніхто з ним не хоче товаришувати! Він тільки себе розуміє, тільки себе любить. А всі інші для нього — ніщо!.. З таким попади у біду — то він ще на тебе наступить, аби самому з неї видертись!

— З себе на мене не звертай! — вигукнув Хвостенко. — На географії ти стріляв, а потім мовчав, причаївшись, як миша, поки твого дружка пропісочували.

— Я потім признався…

— Хлопці, та досить вам про себе! — втрутилась Ніна Максимівна, і її кругле ніжне обличчя почервоніло від досади, що диспут звернув убік від наміченої нею канви. — Говоріть про товаришування взагалі…

— Ну, чого ж, хай говорять і про себе, — заперечив Степан Бенедиктович. — Це якраз дуже цікаво…

— Я й говорю, — сказав Сергій. — Хвостенко поставив себе в класі так, що всі його не люблять.

— Тільки ти та Романюта.

— А Марта? Хіба ти забув учорашнє? А Віра Дяченко, з якої ти щодня насміхаєшся, може назвати тебе своїм товаришем? А Славко Синиця? Ти вже його заклював зовсім, бо знайшов слабшого! Чи, може, наші шкільні баскетболісти — твої друзі? Аякже! Ти граєш тільки сам за себе і для себе, а не за свою команду. Ти хочеш, щоб тільки тебе всі помічали, що ти — найкращий гравець. Тому й програли третій і п'ятій школі…

Хвостенко зблід і схопився розлютований.

— Що ти мені виказуєш? Краще за собою дивись та за своїми друзяками! Та розкажи, — може, знаєш, — чому це кіно в нас не було! Чи не через твого дружка Романюту?

Сергій хотів щось сказати, але його випередив Степан Бенедиктович.

— Владиславе, про кіно я поясню сам. З лабораторії зникла плівка фільму «Доля людини». Напевне, хтось украв. На місці крадіжки ми знайшли ніж Юрка Романюти. Але Романюта не винен. Справжній злодій, мабуть, хотів звернути вину на нього, та йому не пощастило зробити це. Навпаки, залишилися інші сліди, за якими ми не сьогодні-завтра виявимо справжнього злодія…

Хвостенко нічого не відповів, та видно було, що слова класного керівника вразили його. Він мовчки знизав плечима і сів.

— Е, ти не сідай, Владику, — сказав Коля Криворучко, класний староста, — а попроси вибачення у Романюти. Ти ж учора звів на нього наклеп!

— Всі говорили, то й я сказав, — не підводячи очей, огризнувся Хвостенко.

— Навіщо йому вибачатись? — промовив Сергій, все ще стоячи. — Він учора своє одержав! Марта, як справжній товариш, дала йому одкоша за Юрка! І зараз — гляньте! — пече раків!

Хвостенко спаленів, згадавши про ляпас.

— Ото дружба! І я розумію! — додав Сергій. — Сам пропадай, а друга виручай!

Він пригадав, що чув ці слова від Юрка, але коли в класі раптом пролунали оплески, то сприйняв їх цілком на свою адресу.

Коли оплески вщухли, Сергій сів. Він був по натурі трохи артист і відчув, що закінчити виступ треба зараз, під одностайне схвалення товаришів.

Тут підхопився Юрко.

— Якщо вже говорити про дружбу і товаришування, то я хотів би сказати, що другом може бути людина відверта, щира. Ось Сергій Лісовий. Я його знаю небагато часу, але вже встиг подружити з ним, бо у нього немає від мене таємниць. Ми допомагаємо один одному у всьому. Мені хочеться бути з ним весь час. Цього б я не сказав про Владислава Хвостенка, хоча з ним, як і з Сергієм, ми сидимо в одному класі і повинні зватися товаришами…

— Та що ви всі накинулись на Хвостенка? — скипів Владик. — Ви дружите — і дружіть! А я як-небудь без вашої дружби обійдусь! Невелика честь! Подумаєш! І слухати ваших великорозумних мудрувань не хочу! До побачення!

Він схопив портфель і прожогом кинувся до дверей.

— Владику, куди ж ти? Чекай! — намагалась спинити його Ніна Максимівна.

Але Степан Бенедиктович сказав:

— Нехай іде! Не треба просити! Коли-небудь він зрозуміє, що обкрадає сам себе…

Дорогою Юрко, Сергій і Марта домовились зустрітися о четвертій дня. Але Сергія дома чекала малоприємна несподіванка. Після обіду мати сказала:

— Вчора знову бився з Хвостенковим парубійком? Бракувало ще, щоб батько платив за подертий костюм Хвостенчисі! І що нам з тобою робити? З дому ні ногою! Зачекаєш батька. Казав — буде говорити з тобою!

Сергій похмуро глянув на Юрка.

— Оце тобі маєш! Поїхали! Що ж нам робити, Юрку? Відкладати поїздку ніяк не можна. Доведеться тобі з Мартою, без мене. Ех! І чому я такий нещасливий вродився?

— Ну, чого ти хвилюєшся? Батько, може, скоро прийде, поговорить з тобою і відпустить. То й поїдемо разом…

Але батько не прийшов ні о пів на четверту, ні о четвертій. Хлопці почекали ще півгодини, потім Сергій сказав:

— От що, ти йди! Марта досі жде нас… А я вже побуду дома. Нічого не вдієш!

Юркові не хотілось пливти на острів самому, без Сергія, але він розумів, що треба. Взявши мотузяну драбину, одягнувши спортивний костюм, він помахав рукою товаришеві і швидко пішов понад берегом.

Марта вже чекала в човні. На ній було тоненьке ситцеве платтячко з короткими рукавцями і голуба косинка.

Юрко спохмурнів. «І куди вона зібралась? Знає ж, що доведеться спускатися у підземелля! А вирядилась, як на пляж! Дівчисько та й годі!» Щоправда, це платтячко личило їй, і хлопець навіть замилувався, дивлячись збоку на дівчинку, але вголос грубувато сказав:

— Піди додому і візьми щось тепле! Під землею, в печері, холодно… А ми ж не знаємо, скільки доведеться там пробути… Застудишся…

Марта слухняно пішла до хати. Незабаром вийшла в теплій кофтинці і черевиках.

— А Сергія й досі нема?

Юрко пояснив, чому не прийшов товариш.

Йому, врешті, приємно і якось бентежно бути наодинці з Мартою. Йому подобається дивитися на її чорне густе-прегусте волосся, що непокірно прискає кучериками в усі боки, ловити сміхотливі іскорки в циганських очах, милуватися ніжним рум'янцем на тугих щоках. А як мило й лукаво усміхається вона, дивлячись на його рудий, з мідним відтінком чуб, що здавна, скільки він себе пам'ятає, завдавав йому стільки прикрощів!

Чомусь з нею не так легко й вільно, як, наприклад, з Сергієм, чомусь у її присутності він ніяковіє, думки його плутаються, і він не знає, про що говорити.

Проте йому хочеться бути з нею. І це почуття ставало все сильнішим і сильнішим.

Що це за почуття, він і сам не міг пояснити. Розумів тільки, що в його життя входить щось нове, гарне, ніжне, і ім'я йому — Марта. Що день, то частіше він думав про неї. Уявляв її обличчя, чув її голос. Перед ним, мов у імлі, поставала тонка дівчача постать у білій матросці з синім комірцем.

Але хіба можна сказати їй про це? Ніколи! Вона не повинна навіть здогадуватись! Від одної лиш думки, що вона дізнається і буде сміятися з нього, дерев'янів язик і голос звучав холодно, суворо.

— Чого ти так дивишся на мене? — спитала Марта.

Юрко почервонів і відвів очі.

— Сідай, попливемо! — відповів грубувато. — Багато знатимеш — швидко постарієш!

Марта здивовано глянула на нього і мовчки сіла на корму.

Чому він такий схвильований? Може, посварилися з Сергієм? Ці хлопці якісь несамовиті! То вони жити один без одного не можуть, то ні з того ні з сього розмалюють один одному кулаками обличчя і ходять, як півні. А головне, мовчазні і потайливі. Ось хоч би й Юрко. Скільки разів — і на уроках, і на перервах, і поза школою — ловила на собі його пильний зацікавлений погляд. Ніби хоче щось сказати. А почне говорити — давиться словами, мов недостиглими лісовими грушами-дичками. Ні, вона не розуміє цих хлопців! Дівчата простіші! Вони завжди поділяться всім, що у них на серці…

Дув супротивний вітер, і Юркові довелося добре нагріти чуба на веслах. Марта допомагала йому своїм стерновим веслом.