— Юрку!

Юрко вибіг надвір.

— Скільки разів я казав тобі: щось береш — став на місце! Чому тут драбина стоїть? Ти лазив на горище?

— Ні, не лазив, — схитрував Юрко. — Вона стояла там ще вранці…

— Ти не брешеш? Дивись мені! А то вилетиш з матір'ю з квартири! Зрозумів?

Онуфрій Іванович часто лякав його цим.

— Зрозумів, — похнюпився хлопець, якому набридли повсякденні прискіпування господаря. — Я попрацюю трохи в майстерні.

— Про мене, — буркнув Онуфрій Іванович і пішов до хати.

Юрко шмигнув до сарая. На верстаті, виблискуючи гладенькими алюмінієвими боками, лежала срібляста ракета з червоною зіркою і написом: «Старт-1». Це була Юркова гордість. Він матиме що подати на шкільну виставку! А там, чого доброго, відберуть і на міську. Ракета — це не іграшка! Не якийсь там паровий котел чи електричний дзвінок!..

Ракета мала один ступінь і невеличку кабіну для мишей. Кабіна могла автоматично відокремлюватись від корпусу і спускатися на саморобному парашуті. Було Юркові мороки з тим парашутом! Ніяк не хотів розкриватись. Та все ж він домігся свого.

От тільки жаль, що сьогодні не взяв її в школу, — учитель так хотів випробувати!.. А втім, він і сам це може зробити. Зараз. У саду.

Юрко заклав вибухівку, припасував парашута і поніс ракету в сад.

По обіді Онуфрій Іванович, витерши рушником спітнілу лисину і червону товсту потилицю, приліг спочити. Худа, мовчазна, з примерхлими очима дружина тихо прибирала зі столу посуд і навшпиньки, щоб не потурбувати господаря, відносила в кухню.

Онуфрія Івановича зразу потягло на сон. По тілі розіллялася п'янка млість, склеплювала набряклі повіки. Непокоїла лише згадка про вчорашню зустріч. Але ситий обід і добра чарка горілки подіяли заспокійливо, і він одмахнувся від тривожних думок, як від настирливих мух. Засинаючи, слухав заколисливе гудіння бджіл, що вилися роєм у білому морі цвіту.

Та раптом здригнувся: в саду, мов грім, пролунав гучний вибух. На веранді, біля столу, злякано скрикнула дружина.

Ошелешений Онуфрій Іванович миттю схопився і помчав босоніж у сад, кинувши на ходу:

— Це знову прокляті витівки Юрка!

Перестрибнувши через грядку, схопив під сараєм суху хворостину і з нею влетів у вишняк, де вирували клубки чорно-бурого диму і тхнуло горілою целюлозою.

У диму над розірваним закіптюженим металевим циліндром приголомшено стояв Юрко. Обличчя замурзане, чуб розкуйовджений, на білій сорочці брунатні плями. Побачивши господаря дому з хворостиною, Юрко, однак, не кинувся тікати, а залишився стояти на місці, похмуро блимаючи спідлоба голубими очима.

Онуфрій Іванович не здержав руки: хворостина свиснула в повітрі і з тріском переломилася на хлопцевих плечах.

— Хуліган! Розбишака! Ти хочеш спалити мене! Хочеш загнати в могилу своїми дурними витівками! Я довго терпів твої вибрики, але більше не хочу! Забирайся з своєю мамцею під три чорти! Чуєш? А всі свої банки-бляшанки, молоточки і терпужки викинь зараз же ік лихій мамі з сарая! Винахідник нещасний!

Онуфрій Іванович, забувши, що босий, люто штурхонув металевий циліндр. І одразу ж засичав від болю, заскакав на одній нозі.

— Ой-ой-ой! Через тебе, негідника, ще й калікою стану! — він з жахом глянув на розбитого пальця, з якого текла кров, і вилаявся. — Ах ти, поганцю нещасний! Шибенику проклятий! То це ти так шануєш мене? Старшого? Занапастити хочеш? Геть звідси! Щоб твоєї й ноги на моєму подвір'ї не було!

— І піду! Не велике щастя! — огризнувся Юрко, тручи плече. — А битися не смійте! Рукам волі не давайте!

— А то що?

— Побачите!

Онуфрій Іванович вирячив очі.

— То ти ще й погрожуватимеш? Тобі ще мало?

Він було погнався за хлопцем, але передумав, плюнув і уламок хворостини, що залишився в руці, спересердя пошпурив на червонястого сусідського півня, який злетів на тин і вибирав місце серед грядок, куди б зручніше спурхнути.

Того ж вечора Онуфрій Іванович сказав Юрковій матері, що він більше не бажає здавати їй кімнату, і запропонував негайно вибиратись.

Юрко сидів за столом похнюплений.

З несподіванки мати в першу хвилину розгубилася. Нервово підняла тонку білу руку до обличчя, ніби захищаючись від удару, але, замість енергійного протесту, втомлено зняла окуляри і здивовано глянула на господаря.

Вона давненько прибула в місто, і її записали в чергу на одержання квартири. За два-три місяці має одержати. Та тут ось — на тобі! Вибирайся!..

— Чому ж це, Онуфрію Івановичу? Досі ви не мали підстав скаржитись на мене…

Юрко почервонів. А Онуфрій Іванович, похмуро глянувши на нього, відповів:

— Через вашого сина… Та хай краще сам розповість…

І пішов, буркочучи щось собі під ніс.

Мати повернулась до Юрка. Нічого не запитала. Тільки мовчки сумно дивилась, — і це гнітило його більше, ніж найдошкульніші слова.

Юрко встав із-за столу, підійшов до неї. Мати була такого ж зросту, як і він, стомлена й рідна. Йому стало невимовно соромно. Але хіба він винен? Хіба він знав, що ракету розірве або що Онуфрій Іванович кинеться битися? Ні, дорога мамо, твій син не хотів завдавати тобі клопоту. Просто так сталося…

— Не журися, матусю! Все буде гаразд!

В її очах не зникав осуд.

— Ти так думаєш? Де ж воно те «гаразд», коли нас через тебе виганяють з квартири?

— Через мене? — вигукнув Юрко. — Через мене! Був би у мене батько, не виганяли б!.. Та й не шукали б ми кутків у чужих людей! Давно б мали свою хату або квартиру!

Мати враз стрепенулася, ніби від удару. На блідих щоках спалахнув рум'янець. В її голосі зазвучали металеві нотки.

— Юрію! Що ти говориш! Ти знову за своє! Я вже тобі не раз казала, що батька у тебе немає, — і забудь про нього думати! Нас двоє — і ніхто нам більше не потрібен! Ти зрозумів?

Юрко знав, що мати на всі його запитання про батька — хто він, який він, де він, що з ним? — завжди відповідала коротко: батька у тебе немає!

Така відповідь, звичайно, не задовольняла його, але, бачачи, що матері подібні запитання й розмови неприємні, він намагався уникати їх. Однак зараз не стримався — прохопився словом…

Зрозумівши, що завдав матері ще більшого болю, почав заспокоювати її.

— Зрозумів, мамочко. Я більше не буду. Не згадуватиму. Це так вирвалося — само собою… А про квартиру не думай. Знайдемо десь куток…

І він міцно обняв її і притулився щокою до теплого материного плеча.

Опівдні до двору під'їхало таксі. Юрко виніс два чемодани, поклав у багажник.

Вони переїздили на протилежний край міста, на острів Довгий. Там жила материна подруга, колега по роботі, яка запропонувала їм кімнату в своєму будинку.

Юрко був дуже радий такій зміні. Тепер він житиме на самому березі Дніпровського моря! Дарма, що доведеться звикати до нової школи. Зате пляж під боком!

Машина рвонула з місця і помчала по Підгірній, лякаючи бородатих цапів і кіз, що паслися попідтинню, проторохтіла по брукові центральних вулиць і зупинилась біля вузенького провулка. Шофер дістав чемодани, сказав:

— На жаль, я не можу довезти вас до порома. Тут непроїжджа дорога. Але це недалеко — якихось двісті метрів…

Море виглянуло з-за останньої хати раптово. Юрко зійшов на горбок і поставив чемодан. У груди йому дихнула морська прохолода, що разом з вітром прилетіла з широких синіх просторів.

Як хороше! Це тобі не Підгірна і не Степова! Там що — криві вузенькі вулички, вигороджені почорнілими від негоди тинами, влітку порослі споришем, а взимку занесені снігом. І сиротливі осокори біля воріт. А тут — безмежна водна гладінь, що вабить до себе і кличе в далекі й небезпечні походи…

Вони підійшли до берега. Внизу хлюпотіли хвилі в сірі, ще не розмиті прибоєм береги, біля яких у тихих заводях збилося всіляке сміття, принесене водою, — почорніла солома, жовті тріски, вирваний повінню з корінням верболіз, старі водорості.