Причому все в його руках виходило до ладу: веселіше запалахкотів вогонь, миттю заклекотіла юшка, смачно запахло лавровим листом і духмяним перцем, а ще більше — ситим розвареним лящем. Коли юшка зварилась, батько запросив їх до себе на баржу.

Усі з радістю погодились. Пригасивши багаття, забрали свої речі і подалися слідом за гостинним господарем, який ніс попереду казанок з юшкою.

Баржа була й справді стара-престара. Фарба на ній облупилася, в багатьох місцях обшивка прогнила, палуба розсохлася і порипувала під ногами. Але надбудова збереглася досить добре.

— Гм, оце багатство! — вигукнув Сергій. — Та тут можна не тільки влітку жити! Постав грубку — і ніякі морози не страшні!

У Марти теж заблищали очі.

— От би нам такий корабель, хлопці!

Юрко все це вже бачив, але і він, коли батько показав каюти, в яких жив, не міг утриматися від захоплення. Невеличка кімнатка, колишня каюта матросів, була обліплена вирізками з журналів — репродукціями картин славнозвісних художників різних часів і різних народів та фотографіями популярних артистів та артисток. Біля вікна стояв столик, два стільці, а під глухою стіною — металеве ліжко, заслане сірою ковдрою. Дві інші каюти були порожні, а в третій, невеликій, батько обладнав кухню.

Вечеряти сіли просто на палубі. Василь Петрович розстелив ковдру, заслав її газетами, накраяв хліба, із кладовки приніс помідорів і великого кавуна. Марта розлила юшку, розіклала ложки.

— Пригощайтесь!

Вдруге запрошувати нікого не довелося.

— Оце юшка! — пащекував Сергій, голосно сьорбаючи з ложки духмяну рідину. — Ніколи не їв нічого смачнішого!

Василь Петрович з усмішкою дивився на своїх молодих друзів, які вмить спорожнили чималий казанок.

Кавун теж видався соковитий, солодкий, їли його з свіжою паляницею.

— І є ж такі смачні речі на світі! — не вгавав Сергій, витираючи рукавом сорочки заюшене рожевим соком обличчя. — Шкода, що кавуни не ростуть цілий рік!

— Ще б чого! — докинула Марта. — Тоді б на нього й дивитися не хотів!

— Авжеж! Я їв би кавуни всеньке життя — і вони б мені не набридли. А ви, Василю Петровичу?

— Не знаю, Сергійку. Про кавуни не знаю, бо не доводилося їх їсти всеньке життя… А от хліб їм — і не набридає! І не раз, а тричі на день!

— Так то ж хліб! — здивувався Сергій. — Але що ж у ньому? Буденна річ!

— Я ж про те й кажу, що буденна. Отже, виходить, що найсмачніший для людини — хліб! Недарма говорять: хліб — усьому голова!

— А коли хочуть сказати про повний достаток, так висловлюються: є хліб і до хліба, — докинула Марта і зашарілася. — Отже, справді, хліб — найголовніший!..

— Та що ви, хіба я сам цього не знаю? — образився Сергій. — Хіба я проти хліба?

Всі засміялися, а Юрко пацнув друга рукою по його кудлатій, од весни не стриженій голові.

— Ну, чого кип'ятишся? Ми пожартували! Звісно ж, ніхто всерйоз не сприйняв твоїх намірів харчуватися кавунами цілий рік…

— А я харчувався б! — знову промовив Сергій, але тут же сам зареготав, — такий уже у нього був упертий характер.

Новий вибух сміху заглушив його останні слова.

Над Дніпром почали згущатися сутінки, і Юрко, якому зовсім не хотілося, щоб батько запропонував їм залишитися на баржі, подав команду:

— Ну, друзі, пора й честь знати! Подякуємо Василеві Петровичу за гостинність — і додому! В своє шатро!

— Ви б могли і в мене… — почав було Василь Петрович.

Але Юрко вже підвівся.

— Ні, ні, ми розташуємося біля вітрильника!

Марта і Сергій заснули, а Юркові було не до сну — лежав горілиць з розплющеними очима і думав. Як одразу ускладнилося його життя! Знайшовся батько! Людина, яку так хотів побачити… І ось батько тут, поряд. Можна встати і піти до нього — поговорити. Аж не віриться. Ніби це не дійсність, а сон.

І все ж він тис батькову руку, чув його голос, бачив його так близько.

Він йому подобається. Міцний, загорілий, голубоокий, з густим рудуватим чубом, що буйною хвилею здіймався над чолом, з дрібненькими зморшками під очима і загрубілими від роботи руками.

А ще сподобалася батькова усмішка. Юркові здається, що так привітно можуть усміхатися тільки добрі люди. Але чи батько — добра людина? Чи не оманливе перше враження? Адже скільки горя завдав він матері! А йому, малому?..

Тихо хлюпоче в Дніпрі вода. В ній, відбившись, як у дзеркалі, мерехтять сріблясті зорі. Юркові думки снуються і снуються і не дають хлопцеві спочину.

Як складуться у нього стосунки з батьком? Чи переростуть їхні зустрічі у довготривалу дружбу? Що думає про це батько? Які його наміри? З листа видно, що він багато пережив і не від того, щоб повернутися до сім'ї, яку так необачно втратив. Як поставиться до всієї цієї історії мама? Адже вона здавна, скільки Юрко пам'ятає, суворо осуджувала батька за зраду. Чи знайде вона в собі сили простити його?

Юрко тихо, щоб не розбудити друзів, підвівся і виліз із намету. Сів на прохолодному піску і задивився у далечінь. Ніч була місячна, зоряна, і Дніпро здавався могутнім чарівним велетнем, що приліг відпочити під синім шатром. Десь далеко гуркоче поїзд, подає сигнал пароплав, а тут, у заводі, тихо й спокійно.

Юрко поглянув на баржу. Чи не видно батька? Ні, не видно. Мабуть, спить у своїй затишній каюті. А може, і він не спить… Піти до нього? Поговорити?

Його думки були перервані тихим ритмічним стуком мотора. В затоку повільно входив човен.

«Пізно якийсь рибалка повертається на стоянку», — промайнуло в Юрковій голові.

Човен поволі наближався. Порівнявшись із баржею, причалив до берега. Мотор замовк. В ту ж мить темна постать стрибнула на освітлений місяцем сірий пісок, і Юрко здригнувся від несподіванки. Йому здалося, що в незнайомцеві він упізнав Стася Дзвонаря. Хлопцеві перехопило подих. Невже то він? Звідки ж тут узявся?

Юрко завмер. Боявся поворухнутися. Так і є — Дзвонар! Недалеко ж утік! Але що йому тут треба? Невже вислідив їх? А човен, здається, Владиків?.. Так, тепер ясно, кого вони сполохали на безлюдному острові.

Тим часом Дзвонар оглянувся і почав поволі скрадатися вздовж баржі. Ось він зупинився, вдивляючись у напис на борту. Потім ступив на трап і обережно, щоб не рипіли дошки, зробив кілька кроків. На палубі зупинився і знову прислухався. Пересвідчившись, що всюди тихо, підійшов до віконця надбудови і постукав у шибку.

«До батька! — Юрко здивувався ще більше. — Невже батько знайомий із Дзвонарем? Як? Звідки вони знають один одного?»

Дзвонар постукав удруге. Віконце розчинилося, і в ньому показалася чубата голова.

— Хто тут? — почувся батьків голос.

— Тс-с-с! Не кричи, Василю! — приглушено прогудів хрипкий бас. — Це я — Стась Дзвонар. Впізнаєш?

— Дзвонар? — у батьковому голосі прозвучав неприхований подив. — Звідки ти?

— Звідти. Ну, розумієш? Та спочатку впусти, не бійся. Поговорити треба.

— Зараз, — відповів батько, і його голова зникла з освітленого місяцем вікна.

Дзвонар шуснув боком у прочинені двері.

«Так от воно що! Виходить, батько знає Дзвонаря з тюрми! Невже ж він такий, як і Дзвонар?»

Зопалу Юрко хотів розбудити Сергія і Марту, але, поміркувавши, вирішив діяти інакше. Ховаючись у тіні, наблизився до трапа і нечутно піднявся на палубу баржі. Серце шалено калатало, бо розумів, що зустріч із Дзвонарем не віщує нічого втішного.

Тихенько пробрався до корми, куди виходило віконце батькової каюти, і, почувши голоси, причаївся. На щастя, віконце залишилося відчинене, і чути було кожне слово.

— Скажу тобі відверто, Василю, — я утік з тюрми. Уже кілька місяців на волі… — казав Дзвонар.

— Хіба це воля? — перебив його Василь Петрович. — Ти, як той пес, що зірвався з цепу, — все боїться, що знову припнуть!

— Ну й хай! І все ж — я на волі! Сам собі господар! А спіймають, то не повісять же, а запакують у ту ж каталажку!