Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже з’явилися рожеві плями молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукала мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на Солярісі ніхто не загоряє…

— Однак ти почав з малого, правда ж? — провадив далі Снаут, не завваживши, як спалахнули мої очі від здогаду, що раптом сяйнув у мене в голові.— З різних наркотиків, отрути, прийомів вільної американської боротьби, еге ж?

— Чого ти від мене хочеш? Ми можемо розмовляти тільки на рівних. Якщо ти надумав поблазнювати, то краще йди собі.

— Іноді, хоч-не-хоч, доводиться блазнювати,— сказав він і глянув на мене примруженими очима.— Не будеш же ти мене переконувати, що не скористався ні вірьовкою, ні молотком? А чорнильницею часом не кидався, як Лютер? Ні? О,— скривився він,— тоді ти просто молодець! Навіть умивальник цілий. Ти взагалі не пробував розчерепити голову, де там, у тебе повний порядок,— нічого не розбито. Виходить, усе дуже просто — посадовив, запустив на орбіту — і по всьому?! — Снаут зиркнув на годинник.— Значить, години дві, а може, й три у нас тепер є,— підсумував він і глянув на мене, неприємно посміхаючись. І раптом спитав:—Отже, ти вважаєш, що я свиня?

— Справжнісінька свиня,— недвозначно підтвердив я.

— Та невже? А ти б повірив, якби я розповів тобі отаке? Повірив би хоч одному моєму слову?

Я мовчав.

— Гібарян був перший, з ким це сталося,— вів далі Снаут, так само неприємно посміхаючись.— Він замкнувся у своїй кабіні й розмовляв з нами тільки через двері. А ми… ти здогадуєшся, що ми подумали?

Я здогадувавсь, але волів промовчати.

— Ну звичайно. Ми подумали, що він схибнувся з розуму. Він дещо нам розповів через двері, однак не все. Ти, може, навіть здогадаєшся, чому він приховував, хто в нього був? Ну звичайно, ти вже знаєш: suum cuique. Але Гібарян був справжній дослідник. Він зажадав, щоб ми дали йому шанс

— Який шанс?

— Ну, я гадаю, він намагався це якось класифікувати й збагнути, зробити якісь висновки, працював ночами. Ти знаєш, що він робив? Ну звичайно, знаєш!

— Обчислення,— сказав я.— В шухляді. На радіостанції. Це його робота?

— Так. Тільки тоді я ще нічого про це не знав.

— Як довго це тривало?

— Відвідини? Майже тиждень. Розмовляли через двері. Що там коїлося! Ми думали, що в нього галюцинації, психомоторне збудження. Я давав йому скополамін.

— Як… йому?!

— Атож. Він брав, але не для себе. Експериментував. Так усе це й тяглося.

— А ви?..

— Ми? На третій день поклали собі добутися до нього, висадити двері, якщо не вдасться інакше. Ми чесно хотіли його лікувати.

— Ах… он воно що!— вихопилося в мене.

— Так.

— І там… у тій шафі…

— Так, мій любий. Так, Вів не знав, що тим часом і нас відвідали гості. І ми вже не могли приділяти йому стільки уваги. Але він про це й гадки не мав. Тепер… тепер це вже стало для нас до певної міри… нормою.

Він вимовив це так тихо, що останнє слово я швидше вгадав, ніж почув.

— Стривай, я нічого не розумію. Як же так? Адже ви повинні були все чути. Ти сам казав, що ви підслуховували. Ви повинні були чути два голоси, а отже…

— Ні. Ми чули тільки його голос, а якщо з-за дверей і долинали якісь дивні звуки, то, сам розумієш, ми їх теж приписували йому…

— Тільки його голос?.. Але ж… чому?

— Не знаю. Правда, в мене щодо цього своя теорія. Та я гадаю, тут не треба поспішати, бо хоч вона дещо й пояснює, однак виходу не вказує. Ось так. Але ти, мабуть, щось помітив іще вчора, інакше мав би нас обох за божевільних.

— Я думав, що сам звихнувся умом.

— Ах, он як? І ти нікого не бачив?

— Бачив.

— Кого?!

Його гримаса вже не була схожа на усмішку. Я довго дивився на нього, перш ніж відповісти:

— Ту… чорношкіру…

Снаут нічого не сказав, але його скулена, нахилена вперед постать трохи обм’якла.

— Ти все ж таки міг мене остерегти,— провадив я далі вже не так упевнено.

— Я тебе остерігав.

— Тільки як!

— Єдино можливим способом. Зрозумій, — я не знав, хто це буде! Цього не знав ніхто, цього не можна передбачити…

— Послухай, Снаут, я хочу запитати тебе. Ти вже маєш у цьому… певний досвід. Та… те… що з нею станеться?

— Тебе цікавить, чи вона повернеться?

— Так.

— Повернеться і не повернеться.

— Тобто як?

— Повернеться такою, якою була на початку… перших відвідин. Просто вона нічого не знатиме, точніше, поводитиметься так, ніби всього того, що ти вчинив, аби її скараскатись, ніколи не було. Вона не буде агресивною, якщо її не змусить до того ситуація, в яку ти її поставиш…

— Яка ситуація?

— Це залежить від обставин.

— Снаут!

— Що ти від мене ще хочеш почути?

— Ми не можемо дозволити собі розкіш щось приховувати один від одного!

— Це не розкіш,— сухо урвав він мене.— Кельвін, мені здається, що ти ще й досі не все розумієш… утім… стривай!— У нього заблищали очі.— Ти можеш розповісти, хто в тебе був?

Я проковтнув слину й опустив голову. Мені не хотілося дивитись на нього. Я волів би, щоб це був хто завгодно, тільки не він. Та вибору не було. Клапоть марлі відклеївся від щоки і впав мені на руку. Я здригнувся від слизького дотику.

— Жінка, яку…— Я не докінчив.— Вона вбила себе. Зробила собі ін’єкцію…,

Снаут чекав

— Самогубство?..— запитав він, бачачи, що я мовчу.

— Так.

— І це все?

Я мовчав.

— Мабуть, не все…

Я рвучко підвів голову. Снаут не дивився на мене.

— Звідки ти це знаєш?

Він не відповів.

— Гаразд,— почав я, облизавши губи.— Ми посварились. А втім, ні. Це я їй сказав… сам знаєш, що кажуть зі злості. Забрав свої манатки й пішов. Вона мені натякнула… не сказала відверто, але коли ти прожив з людиною роки, то все ясно й так… Я був певен, що то тільки слова, що вона не наважиться зробити це… так їй і сказав. На другий день я згадав, що залишив у шухляді ті… ампули. Вона знала про них, я приніс їх з лабораторії — вони були мені потрібні — і пояснив їй тоді, як діє цей препарат. Я злякався й хотів був піти забрати його, але потім подумав, що це означатиме, ніби я й справді сприйняв її слова цілком серйозно, і… не пішов. Однак на третій день усе ж таки наважився, бо це не давало мені спокою. Та… коли я прийшов, вона була вже мертва.

— Ах, яке невинне хлоп’я…

Я ледве стримався, щоб не вибухнути гнівом. Але, глянувши на Снаута, зрозумів, що він зовсім не глузує. Я немовби вперше побачив його. Обличчя його було сіре, вкрите зморшками, в яких залягла страшенна втома. Він мав вигляд тяжкохворої людини.

— Навіщо ти так?— запитав я збентежено.

— Бо ця історія надто трагічна. Ні, ні,— швидко додав він, помітивши, що я хочу його перебити,— ти й досі ще нічого не розумієш. Звичайно, ти можеш мучитись, навіть почувати себе вбивцею але… то не найстрашніше.

— Та ну!— глузливо вигукнув я.

— Я радий, що ти не віриш мені. Те, що сталося, мабуть, і справді жахливо, але ще жахливіше те, чого… не сталося. Ніколи.

— Не розумію…— невпевнено сказав я, бо й справді нічого не розумів.

Снаут похитав головою.

— Нормальна людина…— провадив він далі.— Що означає — нормальна людина? Та, яка ніколи не вчинила ніякої підлоти? Згоден, але чи й справді вона ніколи про це навіть не помишляла? А що, коли вона сама не помишляла, але в підсвідомості в неї таки щось промайнуло десять чи навіть тридцять років тому? Можливо, вона захистилася від цього й забула і не боялася, бо добре знала, що ніколи нічого поганого не вчинить. Ну, а тепер уяви собі, що раптом, серед білого дня, в колі інших людей ти зустрічаєш це, втілене в плоть і кров, прикуте до тебе, незнищене. Що тоді? Що буде далі?

Я мовчав.

— Станція,— сказав він тихо.— Станція Соляріс.

— Але… що це, зрештою, таке?— нерішуче запитав я.— Адже ні ти, ні Сарторіус не вбивці…

— Ти ж психолог, Кельвін!— нетерпляче урвав він мене.— Кому хоч раз у житті не снився такий сон? Не верзлося щось подібне? Візьмімо для прикладу… фетишиста, який обожнює, ну, скажімо, клапоть брудної жіночої білизни; ризикуючи життям, він погрозами й благаннями добуває цей свій найдорожчий, бридкий клапоть… Смішно, его ж? Він водночас і гидує тим, чого так жадає, і мало не божеволіє, щоб заволодіти ним, ладен заради нього віддати життя, піднісшись, може, до почуттів Ромео До Джульєтти… Таке трапляється. Але ти, мабуть, розумієш, що бувають і такі обставини… такі ситуації… які ніхто не відважиться реалізувати поза своєю уявою… в якусь мить запаморочення, знесилення, безумства — називай це як хочеш. І тоді слово стає ділом. От і все.